Тінь аспида - Гнатко Дарина

Великий позашляховик чорного кольору стрімко набирав швидкість, від’їжджаючи від Аммана. Фатіна замислено дивилася у вікно на безкраї піски пустелі, майже не розмовляючи з сусідою, котрий теж мовчав.

Вони з Хасаном їхали відпочивати на море.

Фатіна досадливо поморщилася.

Зараз вони з Муратом уже не були чоловіком та дружиною, він таки розлучився з нею, навіть незважаючи на те, що білявка поїхала геть із Йорданії. Але ним вона полишилася незабутою й коханою, він усе ще сподівався бути колись щасливим з нею разом, а Фатіну, котра запропонувала йому свою дружбу, просто вбив, сказавши, що йому не потрібна, його не цікавить її дружба — вони тепер геть чужі люди.

Привид білявки продовжував стовбичити між ними.

Й саме тоді у житті Фатіни знову з’явився Хасан.

Спочатку він витягав її з квартири, запрошував вечеряти, поводячись виключно як друг, як старий товариш, не наполягаючи ні на чім, з посмішкою запевняючи, що просто розвіє її сум покинутої дружини, а Фатіна тільки всміхалася у відповідь і не вірила жодному слову.

Хасан аль-Садіб нічого не робив просто так.

І дійсно, через деякий час він запропонував повернутися.

Фатіна здивовано звела брови.

— Повернутися? Куди?

— До мене.

— Й на яку посаду? Твоєї коханки чи помічниці?

Аль-Садіб поглянув їй прямо в очі.

— Якщо ти згодна — ці дві посади твої!

Замислившись, Фатіна замовкла. Вони сиділи в усамітненому кабінеті ресторану, що належав Хасанові. Поряд лунала негучна східна музика, в тіні ховалися непомітні, запобігливі прислужники-офіціанти, готові кинутися на кожен ледь помітний порух руки Хасана. Але він не ворушився, якось напружено чекаючи на відповідь Фатіни, та вона відповідати не поспішалася, зволікаючи.

— Ти ж знаєш, я кохаю Мурата, — промовила нарешті, поморщившись, коли Хасан голосно розсміявся.

Він захитав головою.

— Прошу тебе, люба, не треба розповідати мені про твою велику любов до мого небожа. Я не вірю в це почуття, ти ж знаєш… До того ж, нічого гарного в тебе не вийшлося… Мурат закохався в іншу, а ти зробилася йому непотрібною…

Фатіна напружилася.

— Не сип мені сіль на рану…

Хасан нахилився до неї ближче.

— Я не насолюю твою рану, а пропоную допомогу. Покинь, Фатіно, сидіти, зачинившись у квартирі, й умиватися слізьми через нещасливе кохання — це не притаманно тобі. Тобі потрібне життя — справжнє, таке життя, яким ти жила поряд мене. Й тобі потрібен чоловік, я це відчув ще тоді, у домі Мурата, цілуючи тебе.

Фатіна зітхнула.

— Мені потрібен Мурат.

Хасан зіщулився.

— Але йому не потрібна ти.

Вона здригнулася, мов від удару.

— Дякую за відвертість.

— Я сказав правду, і ти це знаєш, Фатіно.

— Мені ця твоя правда не потрібна.

— Та облиш! Тобі саме правда й потрібна, аби відірвати тебе від цього сонливого, замріяного існування. Я, якщо казати відверто, дещо в тобі розчарувався. Така жінка — а пропадаєш, засихаєш від туги за Муратом. Не вартий він того, можеш мені повірити, люба.

Фатіна промовчала.

— А коли це сильніше від мене? — промовила нарешті.

— Дурня. Будь ти сильнішою, Фатіно. Будь такою, якою ти була колись, поряд зі мною. — Він нахилився ще ближче, і його холодне, самовпевнене лице опинилося зовсім близько до лиця Фатіни, тверді вуста майже торкнулися її вуст, коли він тихо проговорив: — Повертайся до мене, Фатіно. Повертайся, і ти про це не пожалкуєш.

Його вуста спокусника були такими близькими, а вона вже так утомилася від самотності та холодності Мурата. Поснула давно пристрасть повільно, але впевнено прокидалася, й коли Хасан нарешті поцілував її, вона не відштовхнула його, спочатку завмерла, дослухаючись до себе, а потім відповілася на той поцілунок, котрий поступово набував пристрасності.

Вона повернулася до Хасана аль-Садіба.

Наступну ніч вона провела разом з ним, у його розкішному заміському будинку, в тій справжній оазі посеред пустелі, повернулася туди, де господарювала до знайомства з Муратом. Про Мурата з Хасаном вона намагалася більш не заговорювати, хоча, віддавши тіло Хасану, серце своє вона залишила все ж для Мурата. Але… Хасан усе ж мав рацію — вона трішки ожилася, повернувшись до його ліжка та справи, і все менш віддавалася чорним нападам відчаю, в завданнях Хасана знаходячи втіху для своєї жорстокої натури.

Але одночасно вона понад усе бажала повернення свого звання пані Мурат аль-Садіб.

Вона життя б за це не пожалкувала.

Від свого наміру вбити Еллу вона не відступалася й з часом зрозуміла, що має це зробити якнайшвидше, й намислила поїхати до того Києва, сподіваючись на допомогу Хасана. Але коли той відмовиться, то нічого, вона й сама з усім упорається, недарма ж вважається його кращою помічницею.

Елла Малкович помре неодмінно.

Й вона — Вогняна Фатіна, як кликав її Хасан — поверне собі Мурата.

Поверне назавжди.

Позашляховик зупинився перед невеличким ангаром з гвинтокрилами, належними Хасану, й вже за декілька хвилин вони опинилися на білосніжній, розкішній яхті Хасана під назвою «Садіха». Ця яхта була для неї досить улюбленим місцем, їй подобалося неквапливе, заспокійлив гойдання на хвилях. Колись, ще до знайомства з Муратом, вона провела не один щасливий день на борту цієї яхти.

В каюті господаря Хасан торкнувся її плеча.

— Ти дуже напружена, Фатіно. Що трапилося?

Вона помовчала.

— Нічого.

— Фатіно, мене ж обманювати немає сенсу.

Жінка трохи помовчала.

— Я б хотіла тебе про дещо попрохати…

Хасан зіщулив темні очиська.

— Знову сходиш з розуму за Муратом?

Вона поморщилася.

— Хасане, не треба так казати…

— А як? Як можна ще назвати оце твоє марення моїм небожем? Чи ти гадаєш, що я нічого не бачу й не помічаю…

Фатіна скинула з голови білий тюрбан.

— Добре, не починай, я сама все знаю. Коли відмовляєшся мені допомогти, то так і скажи, облишивши моє виховання.

Хасан мовчав деякий час. Пройшовся розкішною каютою, оздобленою килимами ручної роботи, низенькими диванчиками й столиками. Розстебнув ґудзики на білій сорочці з тонкої бавовни, оголяючи сильні, смагляві груди. Фатіна спостерігала за ним напружено й… дещо байдуже. Так, його допомога їй не завадить, але коли відмовиться, то й шайтан з ним, вона й сама впорається, тільки матиме більш клопоту.

Нарешті Хасан поглянув на неї.

— Гаразд, кажи, що тобі потрібно. Що ти намислила?

— Я хочу поїхати в Україну.

Хасан нахмурився.

— І?

— І вбити Еллу Малкович.

В його темних очах майнула тінь.

— І чого ти хочеш від мене?

— Віддай мені Абу, він же там усе знає…

— Досить, я все зрозумів. Шкода, люба, але маю тобі відмовити, й не зиркай на мене голодною левицею. Я б віддав тобі цього пройдисвіта, хіба мені шкода? Але мою справу там доводиться призупинити, й Абу зараз в іншому місці й повернеться не скоро.

Фатіна випила прохолодного соку.

— Щось трапилося?

— Мар’яну, тітку Елли, заарештовано, а вона ж постачала нам усіх дівчат, й нашою фірмою почали цікавитися поліцейські, до того ж пхнуть свого горбатого носа євреї, ти ж знаєш, що вони цим займаються.

— А чому заарештували Мар’яну?

— Не знаю, — спохмурнів Хасан, замислено позиркуючи на оксамитові води моря. — Я не розмовляв із нею, мені це зараз ні до чого, але все це мені не подобається, дуже не подобається.

Фатіна помовчала.

— Шкода, — промовила вона повільно й додала: — Але це мене ніяк не зупинить. Я витрачу більше часу, та все одно вб’ю ту білявку.

— Далася вона тобі!

Вродливе лице Фатіни зробилося жорстоким.

— А далася, й тобі мене не зрозуміти.

Хасан промовчав, усівшись на один із диванчиків і лінькувато примружившись. Деякий час між ними панувала мовчанка. Аль-Садіб про щось мрійливо думав, а Фатіна починала розмірковувати об тім, чи вартує їй оце надовго затримуватися в цьому царстві млості та ліні на лагідних хвилях моря. Можливо, уже час поспішатися до України.