Мрія метелика - Щеглова Лія

Щоки почервоніли, очі блищать. Проходячи в обід повз дзеркало, я не впізнала саму себе! Потроху щось почало складатися. Наприкінці дня я вже доволі впевнено спускалася по трасі й нарешті почала отримувати задоволення від процесу.

Чоловік радо всміхався. Йому лестило, що я підтримала його ідею й не відмовилася. Він був задоволений моєю впертістю та тим, що вже побачив азарт у моїх очах. На третій день ми спускалися по великій трасі разом.

Розділ 6

Після свят мені майже одразу випало їхати у відрядження. Десь із тиждень довелося вирішувати організаційні питання, вести переговори, доводити партнерам, що, незважаючи на складні умови в країні, ми відкриті для співпраці й гарантуємо її стабільність.

Та коли я нарешті повернулася додому, виявилося, що Сергій так само мусив поїхати. Мій виліт із Відня затримали на добу через складні погодні умови. Ми розминулися.

— Чекай на мене, добре? — якось дивно попросив Сергій, зателефонувавши, що їде, а я, дурна, нічого не зрозуміла.

Займалася звичними справами. Він телефонував, перший тиждень розмовляли з ним ні про що, і я навіть не подумала, що варто запитати, куди саме його направили. А потім дзвінки припинилися. Я зачекала, щоб не заважати, за кілька днів мовчання набрала сама. Абонент був поза зоною. Мені стало моторошно, десь глибоко всередині з’явилося знайоме тривожне відчуття — щось не так.

Звісно, я ще не робила жодних висновків, Сергій часто вимикав свій телефон, щоб той не заважав роботі. Ми обоє таке практикували в разі, якщо розмовляти найближчим часом буде незручно. Та він завжди виходив на зв’язок згодом. Дорослі люди знають — якщо вимикав телефон, перевір відтак, чи не телефонував тобі хтось.

Він мовчав.

Я зачекала тиждень, сама себе накручувала: невже знову? Сама себе заспокоювала: мовляв, в одну вирву снаряд двічі не падає. Такого не може бути вдруге! Це супроти всякої логіки…

Але цього разу я вирішила не чекати, поки все проясниться само собою. Я теж уміла робити висновки з уроків життя.

Я почала його шукати.

Моя інертність у стосунках із чоловіком знову мене підвела. То був наче злий жарт! Я не знала номеру телефону нікого з його родичів, колег або друзів. Хіба Андрія у «Фейсбуку» бачила. Але з Андрієм було зрозуміло — він не знає. Адже саме напередодні він запитував у мене через «Мессенджер», де батько, чому не відповідає на дзвінки. Щоб не панікували всі, я сказала, що він у відрядженні.

Тож можна було припустити, що ані Андрій, ані його мати не знають, куди саме Сергій поїхав. Лякати Сергієвих батьків я не хотіла. Оскільки вони не телефонували самі й не ставили запитань, я знову дійшла висновку, що й вони не в курсі.

Ще був чоловіків колега, мовчазний парубок — боярин на нашому весіллі. Сергій називав його «малим», бо хлопець лише кілька років тому закінчив універ і, вважай, нещодавно прийшов працювати у відділок. Сергій опікувався ним спочатку як стажистом, а згодом той став штатним працівником у відділку.

Треба його знайти — він неодмінно щось знає про відрядження. Адже відділок один. Вони з Сергієм в одному кабінеті працюють. Чи здасться вам дивним, що я не мала номера його телефону? Але я доволі резонно припустила, що моя товариська сестра Уляна просто не могла на весіллі не взяти в хлопця його номер телефону. Щоправда, довелося на ходу пояснювати свою дивну цікавість. Та хіба мені не байдуже? Я маю отримати номер.

— Просто скажи, є він у тебе чи нема?

В Улянки був. Я із поспіхом почала набирати ті цифри, але відповідь була такою ж, як і в Сергія. Абонент поза зоною досяжності. Це казна-що!

Так, спокійно, треба мислити без емоцій. Він поїхав у від­рядження. Не сказав куди, та я й не запитувала, але ж у відділку мають знати, куди відправляли людей! Точно! Треба було відразу туди телефонувати! Але по телефону мені відмовили в надані інформації. Тоді я поїхала у відділок сама.

Довелося довго пояснювати черговому, чого я хочу. Показувати паспорт, печатку про одруження. Господи, та в нас же прізвища однакові! Чому він докопується?

— А чому ваш чоловік сам вам не сказав, куди він їде? — підозріло запитував у мене товстезний чолов’яга з лисиною на маківці.

Ледве стримуюся від хвилювання, пояснюю йому, що сама була у відрядженні, що ми розминулися через негоду, а коли спілкувалися востаннє, було погано чутно. А тепер ось вже більше тижня з ним немає зв’язку.

— Я просто намагаюся з’ясувати, куди він поїхав і що могло статися. Знати хочу, чи все в нього гаразд! Хіба це багато?

Чоловік кудись телефонує. Щось своє пояснює тому, хто в нього на протилежному кінці дроту. Нарешті до мене спустився ще один чоловік у формі, сказав, що я маю йти за ним. У одному з коридорів посадив на лавку, попросив зачекати, мовляв, там зараз відвідувач, щойно він вийде, я можу заходити. Відвідувач не виходив доволі довго. Я прислухалася, але навколо у відділку була гробова тиша, наче людей узагалі немає! Не стрималася й постукала у двері.

— Так! — почула з кабінету.

Відчинила, заходжу, у кабінеті лише його власник. Високий худий чоловік зі змученим обличчям. Виходить, я могла не чекати під дверима двадцять хвилин!

Той провідник не знав?

Часу думати про це немає, починаю вкотре пояснювати, що хочу дізнатися, куди відправили чоловіка. Здавалося б, елементарне питання. Але не для цієї людини. Щойно він зрозумів, про що йдеться, перестав дивитися мені в очі, занурився у свої папери, лише час від часу позирав на монітор.

— Хто вам сказав, що до мене треба звертатися?

— Я не знаю. Чоловік на вахті забрав і під ваші двері посадив. — Він щось незадоволено пробурмотів. — Послухайте, — я вже почала заводитися, — хіба це таке складне питання? Чому всі навколо поводять себе так, наче я державну таємницю вивідую?

— Думаю, вам краще звернутися до нашого безпосереднього начальника. Він вам усе й пояснить, я не уповноважений. Це справді секретна інформація. Так, ви правильно сказали, лише начальник може вирішувати. Я вас проведу.

— А Олександр є? Я не знаю прізвища, юнак нещодавно у вас, після університету. Він із моїм чоловіком в одному кабінеті працює…

Він не дав мені договорити.

— Я вас проведу й ви про все запитаєте в нашого начальника, гаразд? Його Михайлом Вікторовичем кличуть. Він вам усе пояснить.

Я дивуюся такій поведінці чоловікових колег. І ще дужче непокоюся. Щось не так із тим відрядженням. Це ж очевидно. Дістаю телефон і вдаю, що телефоную батькові. Навмисно даю провіднику зрозуміти, про що йдеться.

— Вони дивні якісь, розумієш? Здається, кожен знає, де мій чоловік, а казати чомусь ніхто не хоче. Можеш допомогти з’ясувати? Що сталося?

Провідник червоніє. Звісно, мій батько не є всемогутнім, він уже на заслуженому відпочинку, але, може, це бодай примусить їх поворушитися? Новий мій провідник так само лишає мене під дверима кабінету, але сам заходить усере­дину й про щось із начальником розмовляє. Я напружено чекаю, кручу в руках телефон. Тривога (не могла й припустити, що в змозі відчувати її) все дужчає.

Щось не так! Що вони приховують? Щось сталося, вони про це знають і не хочуть мені казати. Усі до одного!

Із кабінету чоловіки виходять удвох.

— Ви пробачте, — звертається до мене начальник Сергія, — терміново викликають до керівництва, зачекайте мене тут, а краще я вам сам зателефоную пізніше, навіщо вам тут чекати? Проведи жіночку, — це він до того провідника. — Запиши її телефон і проведи, я запрошу вас, коли час буде.

І побіг, буквально побіг коридором, уже за кілька секунд його не було видно. Приголомшена, я так і залишилася стоя­ти під дверима його кабінету.

Вони знущаються з мене!

Чоловік бере мене за лікоть і хоче кудись вести. Я виходжу зі ступору. Різко вириваюся з його рук, відходжу на кілька кроків.