Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
сука, менi все життя зiпсувала. Отримуй - раз, отримуй -
два»? На це моя кишка ще тонша. Зґвалтувати її, ми
ж удома самi, розiп'яти на цiй пiдлозi, ласувати її тiлом,
робити їй боляче, змусити кричати, що вона кохала, кохає i
завжди кохатиме лише мене? Уявляєте, який я був злий, якщо змiг
подумати про таке? Адже я про таке подумав. Про насильство. Алiса
не замислювалася над виразом мого обличчя, вона потягла мене до кухнi.
Чого я хвилювався? Чого я взагалi думав, що менi робити, як менi чинити,
Алiса вже все за мене придумала. Iнакше й не могло бути. «У нього
є iнша жiнка, я переконана в цьому. I я хочу, щоб ти їх
вистежив».
Треба вмiти говорити «нi», про це ще в дитинствi менi говорила мати. Треба вмiти говорити «нi» будь кому i за будь яких умов. Учiться, любi, поки не запiзно, тодi ви не будете втрапляти в халепи. Я не вмiв говорити «нi» будь кому. Я б нiколи не наважився сказати «нi» Алiсi. Поруч не було Алекса, поруч не було Iвана, поруч не було Андрiя та Женi, нiхто не сказав менi: «Пошли її, старий, пошли її пiд три чорти. Не будь дебiлом». Тому я дозволив завести себе в кухню, грiв руки гарячим горнятком, вдихав знайомий запах кави з корицею. I вислуховував її настанови.
«У тебе є щось його?» Це було моє перше запитання
пiсля плутаної розповiдi Алiси, вона часто зупинялася, потiм торохтiла безперервно, перебивала сама себе, та що там, - вона навiть плакала. Мабуть, я вперше бачив, як вона плаче. «Ти хочеш понюхати й узяти слiд?» Алiса завжди готова знущатися, навiть коли їй зле. «Я маю на увазi щось таке, ну - лист iз його почерком, фотокартка, щоб мати уяву, який вiн». Алiса замелькала. Так, у неї була його фотокартка. Одна. Єдина. Вiн не любив фотографуватися й не давав себе фотографувати. «Бо вiн одружений». «Але ти вкрала його свiтлину чи непомiтно зняла його, так?» Було зрозумiло - Алiсi начхати на те, що йому не подобалося фотографуватися. Вона протягнула менi глянцевий клаптик. «Що це?» «Правда, вiн гарний?» «Алiсо, що це?» Я одночасно погоджувався з
тим, що вiн гарний (вiн не мiг бути негарним, бо вiн подобався
Алiсi) i питав, що це вона протягла менi. «Це - вiн. Я сфотографувала його, коли вiн спав».
Закоханi жiнки iнодi мають тупуватий вигляд. Коли я подумав таке щодо
Алiси, менi стало шкода мого почуття. Моє почуття до Алiси починало слабшати, заражене невiдомим вiрусом. На фотокартцi була потилиця якогось сивого чоловiка, плечi та фрагмент спини. Нi, ще там був натяк на щоку. «Алiсо, аби я його впiзнав, менi спочатку треба вмовити всiх пiдозрiлих типiв так улягтися, розумiєш?» Ця сива голова могла належати кому завгодно. Єдине, що було зрозумiло про цього чоловiка, це те, що вiн - похилого вiку. «То вiн старий?», - бовкнув я дещо зайве. Алiса нагородила мене неприязним поглядом. «Вiн - найкращий. Це тобi треба усвiдомити, Лесе. Вiн - найкращий».
«О'кей. Я все усвiдомив. Може, в тебе ще щось є?» Ще в неї був клаптик паперу iз залишками вiршiв. Цей папiрець випав iз його кишенi, на ньому були надряпанi вiршi, через якi Алiса втратила його. Вона знову почала рюмсати. Менi не хотiлося заспокоювати її, хоча тодi я ще вiдчував бiль. «Я у скрутi, - плакала вона. - Боже мiй, у якiй я скрутi». Вона поклала менi в руки зiм'ятого папiрця. Я розправив його на колiнi:
«я дрiбною ска
в тобi оселюсь
иженеш вмить
не боюсь я
чую
тобi боляче?
так.
тому тобi зле
звуть
кохання твоє».
«А це що? Якесь закляття, заповiт?» «Це не закляття. Це
не заповiт. Це були вiршi. Гарнi вiршi. Вiд «М» до «О»,
чи - навпаки». «То його звуть «М» чи «О»?
«Його звуть Олегом». «Алiсо, ти ж ненавидиш вiршi».
Вона мовчала. Я сказав, що навряд чи вiршi менi допоможуть у пошуку.
Коли я вчитувався в цi рванi рядки, щось промайнуло в моєму мозку, але я вiдiгнав цю думку геть. Вона вперто мовчала. «Ти знаєш, а я чув щось схоже на цi вiршi. Тiльки не пригадую, де. Ти не припускала, що це можуть бути рядки вiдомого поета?» Алiса так не думала. Алiса думала, що цi вiршi або присвяченi обожнюваному Олеговi, або - навпаки - якiйсь загадковiй «М». «Iм'я його дружини починається на «М», але в них не такi взаємини, щоб дарувати одне одному вiршi. Спочатку я подумала про неї, а потiм дiйшла висновку - нi, це хто завгодно, але не вона». «Слухай, а де твiй собака? У тебе ж був собака?» Алiса вперлася лiктями на стiл, притисла руками волосся i почала хитатися. «Це - його собака. Менi ще собаки бракувало».
Менi слiд було подякувати за гостиннiсть, поцiлувати ручки та йти звiдси. Але я цього не зробив. Я пiдвiвся, щоб зробити кави. Вона тим часом поставила музику. «Це - Мiтяєв?», - спитав я, розсипаючи каву вiд несподiванки. Це був точно Мiтяєв, за все моє життя я вдосталь наслухався його в батька. Мiтяєва я б нi з ким не сплутав. «Лєто ето малєнькая жiзнь». Алiса ненавидiла бардiвську творчiсть. «Алiсо, ти ж ненавидиш бардiв?» «Це був його диск. Вiн пiшов, у мене залишився принаймнi цей диск. Я його слухаю i згадую, як вiн грiв руки в моєму волоссi». Маленька безпорадна дiвчинка Алiса. Кольнуло серце. «Ти маєш його телефон?» Нi, вона не мала його телефону. «Лєто ето малєнькая жiзнь». «Але в мене є його адреса», - байдуже сказала Алiса.
Варто iнколи писати листи родичам, ми вiд цього передчасно вiдiйшли. Треба коли-не-коли надсилати на адреси своїм близьким листiвки, телеграми, бандеролi. Навiть якщо ви живете в одному мiстi. Тодi адреса, яку б ви мали знати напам'ять, не видаватиметься вам незнайомою. «Це, здається, в районi Подолу?», - спитав я, пробiгши очима жовтий аркуш для нотаток, на якому Алiса написала адресу свого Олега. Алiса ствердно кивнула. Здається, що так, це - Подiл. «Добре, я з'їжджу та погляну, що воно таке». «Телефонуй менi вiдразу, добре? Ти єдина людина, котра знає про все це». Може,
Алiса вже шкодувала про те, що довiрилася менi. Я сказав, що неодмiнно зателефоную й вона буде першою i знову ж таки - єдиною, кому розповiм, якщо я дiзнаюся щось конкретне. Я сказав їй: «Ну, що ж. Тодi - бувай?» Вона мовчки закрила за мною дверi. Я вийшов iз її пiд'їзду, i тiльки тодi дiйшло, що не пам'ятаю, де саме припаркував свою iномарку, а ще помiтив, що тримаю в руках пучок iз бiлих зiв'ялих троянд. «Отож бо», - сказав я трояндам, дбайливо притискаючи їх пелюстками до грудей.
Ви помiчали, що коли ви їдете до когось у гостi, керуючи машиною навмання, вiдповiдно до вашої зорової пам'ятi, чи коли їдете до когось у гостi, вiдповiдно до папiрця з указаною адресою, навiть якщо прямуєте в те саме мiсце (а цього вiдразу не збагнути, водiї мене зрозумiють), то обираєте рiзнi маршрути? Принаймнi в мене так завжди. Я добирався довше, нiж завжди. Слiд сказати, що я вiдразу не зрозумiв, куди саме їду. Слiд наголосити на тому, що, коли я зупинився бiля знайомого пiд'їзду, я ще не розумiв, що на папiрцi - номер саме його квартири. Менi довелося прикрити очi, а коли я їх розплющив свiтовi, мене знудило прямо в салон мого дорогого автомобiля.
