Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
Я сказав тодi, що ще розумiю, хоча й не схвалюю, коли жбурляють яйцями
по стороннiх людях, але по своїх? Легко влучити в когось стороннього.
Сказала вона. Будь-хто зможе. Жодних моральних зобов'язань. Куди складнiше непомiтно влучити у свого приятеля. Не кожному дано. Вона пильно подивилася на мене. Я мовчав. I тодi вона почала розповiдати, як колись улучила молоком з пакета в голову юнака з модною зачiскою «їжак», як у неї влучили «величезним презервативом, наповненим водою». «Це було взимку, уявляєш?» I як два великi хлопцi («Руки - «о», ноги - ще бiльше «о!», голови - «бiльшi за футбольний м'яч», м'язи - найвеличезнiше у Всесвiтi «о») помiтили, що вона жбурляється яйцями i заходилися її шантажувати (тепер менi стало цiлком зрозумiло, хто ж це виявився, кажучи словами мами, «малим одороблом», що перетворило плити бiля нашого будинку на сковороду для яєчнi).
Це була чудова кримiнальна iсторiя. Була гарна, розумна, дотепна героїня, авжеж, це - вона. Алiса. Були злодiї - великi телепнi, що намагалися впоратися з героїнею, два мерзеннi шантажисти, обкиданi яйцями. «Не пам'ятаю, як саме їх звали, мабуть, що - Юрком. Хтось iз них точно був Юрком». Були батьки героїнi (вона не сказала, як звуть батькiв. Утiм, батьки героїв часто залишаються безiменними), котрим не потрiбно було знати про її геройськi вчинки, я маю на увазi яєчнi кидання. Iнакше героїня була б позбавлена щасливої долi у виглядi грошей (зокрема, на тi ж таки клятi яйця), на яку справедливо розраховувала. Була боротьба, iнтрига, блискуча перемога. I я зрозумiв, що можу слухати її годинами, днями, все своє життя, аби його вистачило. Зачаровано слухати, навiть не схвалюючи її поведiнки. Погано було те, що вона це так само розумiла. Вона була переконана, що її народжено для перемог, для того, щоби хтось, а може, й усi, тамуючи подих, слухали її голос. «Я - дивна, цiкава i складна людина». Так говорила вона i все робила для того, щоб увесь її вигляд пiдтверджував її думку про себе.
III
Я постiйно шукала синього птаха. Усе своє життя. Менi здавалося,
що саме я, а не хтось iнший, його вигадала, намалювала, вирiзала маминими манiкюрними ножицями з тонкого паперу, обрала найпрекраснiшу блакитну барву для його пiр'я, годувала дивовижною садовиною та квiтковим нектаром, спiвала для нього срiбним голосом пiсень далеких країн, пестила його, розповiдала свої сни, складала казки, аж раптом вiн зник, бо збагнув своє призначення. Слугувати для людей примарним щастям. Мiй синiй птах. Я втратила його пташеням i була приречена шукати.
Я хотiла бути цiкавою, але цiкавою не лише для нього. Я була певна, що в моєму життi буде такий чоловiк, що закохається в мене до нестями, i ходитиме за мною, як маленький паж за королевою, зноситиме мою позiрну жорстокiсть, виконуватиме мої iдiотськi забаганки, присвячуватиме менi своє життя. Я завжди буду цiкавою для нього. Навiть не завдяки, а супроти. Як породисте цуценя, що не зазнало жодного стусана вiд людей, певне, що його годi не любити. Такою була i є я. Зарозумiле цуценя.
Подруги, коли в мене ще були подруги, казали менi, що не кожнiй жiнцi
так щастить. Що нормального чоловiка треба шукати, вистраждати, зацiкавити собою, як умiлою коханкою, справною господинею, вiрною, гарною та вiдданою йому жiнкою. А менi пощастило. Поруч мене завжди вiн. Iншi виплакали всi очi. А в мене є вiн. Його не потрiбно було зачаровувати. Вiн виник i нiкуди не подiвся, а я, хоч би куди дiвалася, вiн якимось чином завжди був поруч. Ви розумiєте, про що я? Його могло не бути зi мною фiзично, але вiн повсякчас був зi мною у своїх думках, мрiях i всьому такому iншому, я це вiдчувала. Не могла не вiдчувати. Нормальний чоловiк. Поруч мене. Завжди. Жах. Позаяк я нiколи не хотiла бути поруч нормального чоловiка. Мене створено для дивних та незрозумiлих чоловiкiв. Для чоловiкiв, якi будь-якої митi перетворюються на синiх птахiв, вислизають iз рук, зникаючи в безмежностi. Вiн був таким звичайним.
Моя бабуся вперше одружилася, коли їй iшов шiстдесят перший рiк. Вона вийшла замiж за хлопця, що вчився в її школi i був старшим вiд неї на п'ять класiв. «Хлопця». Хлопцевi минав шiстдесят шостий. Вiн закохався в неї ще в школi, пiшов до вiйська, а коли повернувся, то вона вже здибалася з моїм дiдусем. Так, у мене був дiдусь, а що ви там думали? Був. Але з бабусею не одружився, не встиг, пiшов на вiйну й не повернувся. Вiйна. Нiхто ще не вигадав лiпшого виправдання того, що хлопцi не повернулися. Вiйна. Бабуся народила мого батька. I переїхала в теплiше, пiвденнiше мiстечко.
Закоханий у неї старшокласник, котрого вона навiть не пам'ятала, також одружився. Втручатися в чужi стосунки вiн не волiв, не змiг. А потiм теж пiшов на вiйну. Згодом виховав двох синiв, овдовiв, а потiм розпочав пошуки, знайшов бабусю i зробив усе, аби вона вийшла за нього замiж та переїхала до нього в Київ. Його кохання перевiрили два сторiччя, голод, злиднi, кiлька воєн, вiрнiсть жiнцi, своїй першiй дружинi, котрої вiн не кохав, але поважав i цiнував за народжених синiв. Навiть країна, його Батькiвщина (а це було не пусте для нього слово), заради якої був ладен накласти головою, змiнила свою назву, розкололася на частини, перетворилася на щось iнше. Тiльки його серце залишалося цiлим i належало єдино їй. Моїй бабусi. Його синiй пташцi, яку вiн, як iншi люди синицю, тримає у своїх руках, окупованих плямами, чорними поцiлунками старостi.
Вiн не зрадив свого кохання, i воно не змiнило адреси. Вiн щасливий тим, що вона поруч. Чи щаслива бабуся? Хтозна. Вона не вiдповiдає на такi питання, каже, що не хоче верзти дурниць. Коли дiдусь лагiдно називає її «моя бабуся», вона погрозливо показує йому пальцем i суворо каже: «Я тобi - не бабуся». Тодi вiн називає її «молода». Їй не бракує спiлкування, вона живе насиченим життям, яке сповнене знайомими, незнайомими, онуками, колегами, чоловiками, жiнками, студентами, подорожами, навчанням. А йому вистачає її присутностi в його життi. Вона постiйно кепкує з нього, а вiн дивиться на неї з такою нiжнiстю.
«Бабусю, як ти можеш вештатися по знайомих, коли тебе вдома чекає такий чудовий, до нестями закоханий чоловiк?», - я обурююсь, бо дiд нервується, а бабуся пiшла, як то вона каже, на «спритнi гульки». Бабуся пирхає: «Люба, запам'ятай. Чоловiк - це чоловiк. Його доля - чекати. А от знайомi - це… є знайомi. Декого з них чекати - життя не вистачить. А варто. Тобi зрозумiло?» Менi зрозумiло. Бабуся знає, що я розумiю її лiпше за її власного сина, за будь-кого. Я розумiю її невгамовнiсть, її ненажерливiсть усiм новим, її пошуки, сподiвання, витiвки. Я пишаюся тим, що iнколи хтось порiвнює нас i знаходить схожiсть. «Та нi, зовсiм вона на мене не схожа», - буркотить бабуся, але я бачу, що їй це подобається. Мiй батько зовсiм iнший, таких звуть земними людьми, ми з бабусею не такi, ми - повiтрянi люди, справжнi ельфи.
