Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.
За пiвгодини менi телефонує Андрiй. «Iз ким у тебе побачення?», - питає Андрiй, i я розумiю, що вiн балакав iз Алексом. «Як
там Алекс, ти порадив йому психоаналiтика?» «Якого психоаналiтика?
Не верзи казна-чого. То що то за одна?» «Її звуть
Iлоною. Гарне iм'я, й сама вона незла. Я вчу її музики».
«То тепер це так називається?» Я кажу, що це так називалося
завжди. «Ти знаєш, що менi розчавило лiвого бока потягом?»
«Атож. Усi ми плакали. Не треба змiнювати теми. А вона, Iлона
ця, має прописку?» Андрiй уважає за особисту заслугу те,
що взяв за дружину киянку. Женя мала прописку, до того ж -
у центрi. Дiдусь Женi про це потурбувався, вiн - вiдзначений
геройськими медалями вiйськовий хiрург. На їхньому будинку
висить вiдповiдна табличка. Уявляю собi, як крутить Андрiя через те,
що в нашого дiдуся не було нiякої таблички. Занадто рано дiдусь
помер, багато чого не встиг. Iз мене так i пре сарказм, але ж це мiй
рiдний брат. «У неї є прописка», - натомiсть
кажу я. «О, нарештi ти порозумнiшав». Ага, голос в Андрiя
трiшки засмучений, воно ж приємнiше, братику, коли я чиню якiсь
дурницi. «Але чернiгiвська, або навiть бiлячернiгiвська», -
кажу навздогiн. «Слухай, ну чому тебе не вчить життя?» А голос
пожвавiшав. «Ти збираєшся одружуватися?» Я кажу,
що не маю намiру одружуватися, принаймнi з Iлоною. «А на бiса
вона тобi?» «А просто так». Андрiй кидає слухавку.
Зараз зателефонує мамi, лiпше вже до «дроту» цього дня не пiдходити.
Я принiс їй три гвоздики. Вирiшив, що не пеститиму її.
«Ой, яка краса», - каже Iлона i плеще в долонi. «Подобається?», - питаю я. Сам терпiти не можу гвоздик, та ще й яких - червоних.
«Так!» Схоже, що щира. Може, вона справдi любить гвоздики,
я ж їх не схвалюю, бо щоосенi та щовесни, всi 10 рокiв мого школярства,
ми купували гвоздики як пожертви для бiлонезайманого погруддя Лєнiна
та вручали їх погруддю в урочистiй обстановцi. З кожного здирали
30 копiйок, i виходив дуже непоганий букет для ватажка пролетарiату.
«Красная гвоздика - спутница тревог». О Боже ж, Боже
ж. Одначе поколiння Iли - зневiрене поколiння, вони нiчого не
носили Лєнiновi (гай гай), якщо вони комусь щось носили, то пакуночки
вчителям за гарнi оцiнки.
«Куди пiдемо?» - питає мене радiсна Iла. Вона висне
на моєму рукавi. До речi, це - дорога куртка з витонченої
замшi, а воно, це дешеве дiвчисько, взяло й повисло на дорогому замшевому
рукавi. «Ти коли небудь мала секс у машинi?» Цiкаво, в кого
вона гратиме, чи в невинне дiвчисько, чи в досвiдчену жiнку. «Що,
«тiпа вродє» так одразу? - тим часом питає Iлона. -
Без ресторану, кiна на крайняк?» «Так, а чого зволiкати?»
Я ж - на кшталт того, що - цинiк. А вона, схоже, взагалi не грає. «Крайняк» - чудове слово для студентки консерваторiї. «Я хочу їсти». «Їсти треба ще заслужити». Коли б зараз мене бачив Алекс, то остаточно впевнився би, що я - фашист, що в мене переселився Гебельс. «Ну добре, - Iлона вперла руки в крутi боки. - Якщо я тобi вiдсмокчу, то
ти даси менi попоїсти?» Пхе, це вже занадто. «Iз ковтанням
чи нi?», - питаю я. «Яка ти «тiпа» наволоч,
як я «вродє» бачу. Я нiчого не ковтатиму». «Це
ти даремно. Сперма - дуже поживна, заморила б черв'ячка».
«Iди ти».
I вона пiшла, вихляються її сiдницi пiд шкiряною спiдницею.
Менi здається, що на її задок смiливо стане жбан. Ще й мiсце залишиться. Секс мiг бути приємним. Секс мiг бути чудовим. Секс взагалi мiг бути. Чому я такий iдiот, хтось знає? Певно, що принаймнi одна людина - точно знає, i ця людина?… Правильно, дiти, ця людина - Алекс. Вона - молодець, назагал, пiслала свого викладача. А ще ж iспити, навчання, натужнi зустрiчi в музичному класi та на композицiї. Я схаменувся. «На нашi робочi стосунки це нiяк не вплине, не хвилюйся». Це я кричу її надiйнiй спинi. «Iди ти», - ще раз каже вона. Вона обертається. На очах - жодної сльози. I така злiсть. «Стiй, Iло! Та ходiмо вже разом, я тебе нагодую». I вже я висну на рукавi її дешевої турецької шкiряної куртки. «Не псуй, - буркоче вона. - Не псуй шкiри, вона не копiйок коштує». Так я й послухав.
«Токай». 200 грамiв одразу. Двi котлети по-київськи. Розповiдь про родину. Весняний салат. Салат iз крабiв. Її перше кохання. Звичайно ж, вона думала: це на все життя (не можна говорити дiвчинi, з котрою хочеш переспати, що тебе не цiкавить її перше кохання, якщо вона вже почала розповiдати цю нудну iсторiю). Накраяне м'ясо. «Я не люблю риби». Нiмецькi ковбаски. Я, виявляється, їй одразу сподобався. Кухоль пива «Оболонь. Екстра». О, вона навiть одразу мене зажадала. Печiнка трiски. «Ти ж не любиш риби?» «Печiнка - не риба». Тарталетки. Я нагадую їй того хлопця. Котрого? В якого вона була закохана в юнацтвi. Ще - тарталетки. «Хочу бiлого вина». «Бiле вино - до риби, а ти не любиш риби». «У мене є печiнка трiски». «Печiнка - не риба». «Трiска - риба». 200 грамiв «Шардоне». Кава капучино. Їй здається, що вона нiкому так багато про себе не розповiдала. Щасливi всi тi люди, кому не. Пирiг дня. Маковий. Пирiг дня. Iз вишнями. «Спiдниця не лусне?» Пирiг дня. Горiховий. Коктейлик. Марципани. «Куди
тобi ще марципанiв?» «Вони маленькi». Одна думка: «вони - маленькi, а зад - величенький». Вона тепло дивиться на мене, каже, що я викликаю довiру, i вона в мене закохана. Певна рiч, що
«до нестями».
«Може, поговоримо трохи?» «Нащо? «Тiпа», щоб краще пiзнати одне одного?» «Тiпа вродє» того». «Ти про мене багато чого знаєш. Який тип жiнок тобi подобається?» «Такий, як ти». «Не бреши. Я бачила, як ти зустрiчався з якоюсь манекенницею». «То була молода акторка». «Яка рiзниця. Вона була худа. Тобi подобаються старi i стрункi дiвчата». «Менi багато чого подобається. А сплю я майже з усiма». Це я її так заспокоїв. «А взагалi, хочеш схуднути - менше їж». «Менше? Я майже нiчого не їм». Я старанно дивлюся у свою каву еспресо, щоб раптом не гигикнути. Жiнки та їхня вага - досить серйозна тема, де немає мiсця чоловiчому реготовi. Принаймнi, якщо ти цю жiнку не вiд того, щоб затягти у лiжко. Я не вiд того. «Хлопцям подобається мiй зад». В принципi, є на що подивитися. Як той казав: «Вiзьмеш в руки - маєш "вещь"«. Знаний, мабуть, зад, на всю Чернiгiвщину. «Гарний зад», - погоджуюсь
я i щипаю її за литку.
«Ти про щось мрiєш?», - питаю, своєю чергою,
я. «А що - несхоже?» Невмотивована, сказати б, агресiя. Усiм нам потрiбен психоаналiтик. Iлона менi каже, що мрiє стати зiркою, мрiє вийти замiж за заможного чоловiка, народити йому хлопця. «Не хочу накопичувати, хочу витрачати». «Я вмiю бути, це… вдячною». Вона дивиться просто менi у вiчi. «У тебе якiсь мрiї… З одного боку, ти хочеш стати зiркою, так? А з iншого - мати мiцну традицiйну родину, так?» Вона киває, їсть уже не знаю котрий марципан. Сьомий, либонь. «Так дуже рiдко буває», - зауважую я. «Та й я «вродє» не часта», - вiдповiдає. Поки я роздумую над глибиною цiєї заяви, вона замовляє собi «ще пива».
