KnigaRead.com/

Тінь аспида - Гнатко Дарина

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн "Тінь аспида - Гнатко Дарина". Жанр: Современные любовные романы / Современная зарубежная литература .
Перейти на страницу:

Єва мала досить приємну зовнішність, хоча красунею надзвичайною її назвати все ж було важко, але була привабливою, мала гарне й струнке тіло… Степан же так часто бачив у її очах очікування, змішане з незрозумілими страхами, й просто не знав, як підступитися до неї — такої близької й одночасно далекої, такої доступливої й у той же час недосяжної. Він остерігався, просто остерігався допуститися відвертої помилки й все зіпсувати, все втратити. Вони так часто полишалися з Євою наодинці, її великі, сумні очі напружено та трішки дивно спостерігали за ним, мов благаючи зробити нарешті вирішальний крок й одночасно застерігаючи від того кроку. Іноді вона видавалася йому якоюсь занадто холодною, замисленою та недоступливою, й у такі хвилини він почав замислюватися над тим, чи, бува, не видалося йому те все — й погляди оті очікувальні, й закоханність у сірих очах Єви. Й саме тому зволікав, остерігався грубої помилки. Але ж час минався, він мав зрештою наважитися на якийсь крок, бо просто сидіти у Прилук вважав негідним себе…

Все вирішилося одного осіннього вечора.

Єва повернулася з інституту задумливою та сумною, скуто якось привіталася зі Степаном, запитавшись, як той почувається…

— Дякую, добре, — обережно відгукнувся він, затамувавши всередині дивно неприємне відчуття, що оце запитання — воно ж не є простим і його, Степана, намислили нарешті позбутися.

Та він і сам розумів добре, що вже занадто зазловживався гостинністю родини Прилук… Він хотів уже було, намагаючись уникнути подальшого приниження, сповістити Єву про те, що має з’їхати з їхньої гостинної оселі, коли вона раптом присіла поряд… і Степан вирішив ризикнути. Зрештою, втрачати він уже не мав чого, а виграти міг те омріяне справжнє життя. Його рука торкнулася тонкої дівочої руки Єви.

— Єво…

Вона звела на нього погляд великих сірих очей.

— Так?

Степан на мить заплющив очі, а потім витиснув з себе брехню:

— Єво, я навіть не знаю, як це тобі сказати… Але ці дні поряд тебе — вони були найщасливішими днями у моєму житті, й мене страшить скора розлука з тобою, бо я навіть не уявляю, як тепер зможу без тебе…

В її великих очах заблищали сльози.

— Я вже думала, шо ти ніколи цього не скажеш.

І Степан зрозумів, що таке усмішка щасливої долі.

За два дні вони заручилися.

І Єва розквітла просто на очах, зі звичайної, не надто вродливої дівчини перетворившись майже не красуню. Вона галасливо пурхала квартирою й не натомлювалася милуватися Степаном, не натомлювалася сяятися від щастя, така закохана й така чарівна у тім своїм почутті. Вона не відчувала нещирості почуттів Степана, цілком заспокоєна його словами про кохання, вона геть не підозрювала, що він зовсім не має того почуття — кохання до неї. Засліплені коханням очі її бачили лиш те, чого їм бажалося, бо воістину ж говорять — закохані є великі сліпці.

Але все й відразу ж помітила її сестра Мар’яна, жінка вже декілька років заміжня за досить поважним чоловіком, старшим від себе на двадцять років, що обіймав непогану посаду при партії, коли запросили їх на святкову вечерю з нагоди заручин Єви та Степана. До цього Мар’яна ще зі Степаном не зустрічалася… Двадцяти семи років віку, засліпливо вродлива, що тільки підкреслювали дороге вбрання та діаманти, вона чарівною царівною увійшла до батьківської квартири, й світло люстри золотом сонця відобразилося на її білявому волоссі… Погляд великих блакитних очей зупинився відразу ж на високій, ставній та дужій постаті Степана, що стояв біля обіднього столу. Щось промайнуло, сяйнуло в гарних очах Мар’яни, але сяяння того не помітив ніхто, навіть і сам Степан… Він просто побачив перед собою дуже гарну, доглянуту жінку, безперечно неймовірної вроди, й Єві було ще далеко до того. Але все ж врода та, якою б вона не була, видалася йому холоднуватою та сповненою невимовної пихи й геть нічого не зворушила в серці. Тому він спокійно спостерігав за тим, як вона наближається, та беззаперечно розкішна жінка зі струнким, звабливим тілом, і мав лиш думку про те, що вона могла би стати непоганою коханкою, в обіймах котрої можна було би забутися лиш на тиждень, не більш, а потім забути просто, як забуваються нами сни, нехай і найяскравіші та найгарніші. Ця думка було майнула й зникла, й коли вона зупинилася поряд — зваблива й засліпливо гарна, — він уже знав, що ніколи не дозволить собі торкнутися цієї жінки. Утратити таке блискуче майбутнє заради хоч і гострого, але короткого задоволення потримати в своїх обіймах це розкішне тіло… Ні, Степан Малкович того не хотів. До того ж її невдоволено-пихатий чоловік-дипломат мав вигляд природного ревнивця, яким і був насправді.

— Стьопо, це моя сестричка Мар’яна, — защебетала весняною ластівкою поряд Єва, і Степан помітив, як похолоднішав погляд красуні Мар’яни, кинутий на молодшу сестру. — А це її чоловік, Микола Панасович Роєв, страшенно поважна людина, та ти не зважай на його похмурий вигляд, він насправді така вже душечка.

Єва голосно зойкнула, коли Роєв спробував її залоскотати, а Мар’яна з воістину вже царською гідністю тицьнула Степанові під носа вузьку свою, в пахощах та каблучках, з оксамитовою шкірою, ручку. Він зрозумів, що має ту поцілувати, але обмежився лише тим, що коротко потиснув ту чарівну долоньку й відразу ж відпустив.

Темно-золотаві брови у відповідь насупилися.

— Так де ви з Євою познайомилися?

Степан спокійно витримав її пихатий погляд.

— У лікарні.

— Зрозуміло.

Мар’яна весь той вечір непомітно, але пильно за ним стежила, шукаючи в гарних очах нареченого сестри кохання, хоча б слабке відлуння того почуття його до простуватої Єви, й не знаходила нічого. На думку самої Мар’яни, її сестра геть не була вартою такого чоловіка. Хоча видко було, що він є людиною не їхнього кола, бо від пильного погляду її не приховалися ні грубі руки його, ні проста мова, з невитравленою селянською немилозвучною вимовою, ні сорочка, яка хоч і була білою, та все ж придбаною за копійки… Але все одно, було у нім щось таке, як то кажуть — порода, можливо, чиясь далека, шляхетна кров. Вона спостерігала, як він усміхається до наївної сестрички, як буцімто ніжно бере ту за ручку, зазираючись до сяючих від щастя очей, і не вірила, що він закоханий.

Не вірила, й усе.

Мар’яна ніколи, від самого народження сестри не любила. Миршавенька в дитинстві, вона не перетворилася на красуню, коли зросла, чому сама Мар’яна, щоправда, тільки раділася. Їй зовсім не потрібна була суперниця власної вроди, не потрібно було повторення тої вроди, до того ж більш свіже та юне. І вона просто не любила сестру й ніяк не могла пояснити походження тої нелюбові, щоправда, не надто й намагалася…

— Тату, мамо, Мар’яно, — високим голосом промовила раптом Єва, обриваючи лінькуваті думки Мар’яни й змушуючи ту з деяким острахом дотямити, що погляд її очей весь цей час було вп’ято в красиве лице Степана. Вона кинула обережний погляд на чоловіка, але той був занадто зайнятим соковитим м’ясом під вишневим соусом, приготованим матір’ю. — Ми зі Стьопою вирішили, що одружимося через місяць.

Захар Дем’янович поблажливо всміхнувся.

— Справді? А чому так швидко?

Єва кинула на батька примхливий погляд.

— Бо я так хочу, а Стьопа не заперечує.

Прилука скрушно зітхнув.

— Яка ж ти, кізонько моя, вкрадлива.

Усі розсміялися, й тільки одна Мар’яна відчула, що не здатна вичавити з себе нічого більшого від прохолодної усмішки. Їй раптом зробилося неприємно, дуже неприємно від думки про те, що цей красень блакитноокий стане чоловіком її сестри. Неприємною була й думка про те, як його грубі та мозолясті долоні будуть торкатися й пестити простувату Єву, а не голубити розкішне тіло самої Мар’яни. Й ненависть до сестри захопила серце з такою силою, що вона пополотніла. Як ненавиділа вона зараз сестру, ненавиділа чи не сильніш у цю хвилину, ніж усі ті дев’ятнадцять років, відколи це галасливе створіння принесли додому й почали вклонятися йому, ледь не впадаючись, наче малому та химерному ідолові. Чим більше батьки обожнювали Єву, тим більше ту ненавиділа сама Мар’яна. Але зараз… зараз до застарілої дитячої ненависті було ще додано й ревнощів — палких, пекучих й отруйних жіночих ревнощів, й та, звична з дитинства ненависть робилася геть блідою й невиразною у порівнянні з тим, що відчула Мар’яна тільки від самої думки про те, як руки Степана почнуть пестити її сестру.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*