Тінь аспида - Гнатко Дарина

Іншу!

Іншу, й навіть не сестру її нікчемну, а якусь там незнайомку, котра вкрала, підступливо вкрала в неї коханого чоловіка… Як ненавиділа вона зараз ту невідому жінку, котра володіла серцем Степана. Десь із пам’яті хижим птахом виринала далека, майже забута, кинута Миколою його дружина й прокльони ті, що зривалися з її негарного рота, що бризкав слиною… Невже ж позабуте, далеке те прокляття докотилося-таки до неї, невже прокльони є чимось більшим, ніж темними бабськими забобонами?

— То нехай і вона, та клята розлучниця, теж буде проклятою! Нехай і вона страждає так, як страждаю я!

Хрипкий, глухуватий від стриманих сліз голос Мар’яни муторним відлунням прокотився по порожніх кімнатах квартири, а сама вона впала на коліна посеред вітальні й заволала страшно. Не заплакала, сльози закрижаніли десь там, за прозорими озерцями її блакитних очей, а саме заволала, захрипіла, мов смертельно вражена у саме серце левиця… Воланням тим заклинала розлучницю, прикликувала у серце тої біль, щоб був схожим з тим болем, котрий шматував серце Мар’яни… з тим болем, що породжував у серці Мар’яни пекельне, темне почуття ненависті.

Скільки вона просиділа так — на долівці вітальні, втопивши ноги та пальці рук у пухнастому ворсі килима, Мар’яна вже й не пам’ятала. Можливо, декілька хвилин минуло того темного забуття чи декілька годин — і все те у муторній, темній мовчанці, з очима, що пильно вдивлялися в простір вітальні й зовсім не помічали нічого… А думки пекли, думки впікали й вжалювали. Її не покохали, відмовилися від неї, відкинули геть таке неймовірне щастя, як її кохання. Як це боляче, як принизливо! Відкинути її, мов той непотріб, спричинити такий біль… І хто, хто це зробив? Якийсь там жебрак, брудний злидень, що витнувся в люди завдяки її батькові. І він, той злидень, він відмовився від неї — від тої, за один погляд котрої скільки дійсно гідних чоловіків були ладними все віддати, а він… він погордливо відкинув її щире та гаряче почуття…

— Ненавиджу! — прохрипіла Мар’яна, згадавши спокійний та байдужий вираз лиця Степана, з котрим він відмовився від її кохання. Він, бачте ж, кохає собі іншу… — Як же я хочу, Стьопо, аби й ти відчув мого болю, щоби постраждав так, як страждаю через тебе… — Сказала, й застигла на місці, зрозумівши, що саме ж того й хоче, аби він страждав, страждав навіть сильніше від того, як страждає вона сама.

З хвилину сиділа непорушно, охоплена дивним, темним почуттям, що поступово, важкими стиглими краплинами вливалося в серце, в усе єство її, охоплене й болем, й жагою, млосною жагою відомститися за власний біль.

— Він теж має відчути страждання, — прошепотіла вона сама собі, піднявши голову й поглянувши на вікно, з подивом помітивши, що надворі вже вечоріє, день добігається свого кінця. Зовсім поряд раптом задзвонив телефон, але Мар’яна навіть не поворушилася, навіть не поглянула у бік телефона, думками про біль та страждання Степана лікуючи власний біль, що розривав серце.

Він мав, мав відчути біль та страждання!

Але ж як, як зробити, аби заболіло йому так само сильно та пекучо, як боліло зараз їй самій, а може, ще сильніше? Віднайти ту незнайому його, таємничу кохану й розбити їхнє щастя, розтрощити його, наговоривши тій розлучниці про нібито зв’язок між Степаном та нею — Мар’яною. А коли не повірить і не покине його? Якщо суперниця надто розумна й просто не схоче втрачати Степана, та її ще й треба відшукувати, Степан же не зізнається, кого він кохає. Ні, тут потрібно вдарити більш точно, більш виважено…

Телефон задзвонив знову.

Мар’яна тільки поморщилася й раптом вся напружилася.

Елла!

Єдина, люба й дорогоцінна донечка Степана!

Вона знову поморщилася, пригадавши, як сильно Степан любить свою єдину доньку, як ще від самого народження дівчини шаленів від щастя, й навіть Єва так не раділася народженню доньки, як він. Ось у найдорожче, в найболючіше місце вона і вдарить. Ударить різко та надзвичайно болісно, й неодмінно буде поряд, аби побачити в його спокійних очах біль, той біль, котрим він сам сьогодні начастував її до нудоти.

Небогу вона не шкодувала, зрештою, дівчина та завжди була для неї далекою, ніяких теплих почуттів вона не мала до неї ще з дитинства, а після повернення з Йорданії взагалі зрозуміла з глухим, потаємним роздратуванням неприємну, гірку істину — вона вже не є першою красунею в родині, це святе місце міцно посіла донька сіренької Єви. Самовпевнена та пихата власною красою, Мар’яна все ж не могла не помітити того, наскільки вродливою зросла небога. Й вони були схожими, дуже схожими зовні, немов Елла була її — Мар’яни — рідною донькою, проте краса доньки Степана була все ж свіжішою та м’якішою від краси Мар’яни, й та неохоче зрозуміла, що все ж поступається небозі, хоча б віком, та поступається, й за те незлюбила її ще більш. Узагалі, така вродлива жінка, як вона, не визнавала суперниць і дуже їх не полюбляла, коли такі з’являлися, навіть рідної крові, а особливо таких юних…

Телефон знову задзвонив, і цього разу настільки наполегливо, що Мар’яна нарешті не витримала, схопила слухавку й відгукнулася чужим, хрипким голосом, який і сама не впізнала.

— Слухаю.

Пролунав чоловічий здивований голос:

— Пані Роєва? Мар’яна Захарівна?

Мар’яна роздратовано прокашлялася.

— Так. А хто це? Що трапилося?

— Я лікар вашого чоловіка…

Вона вся напружилася.

— Так?

У слухавці помовчали, потім скорботно продовжили:

— Повірте, мені дуже прикро сповіщати вас про таке… ми зробили все, що було від нас залежне, але… — Лікар замовк, і Мар’яна відчула, як швидше забилося в неї серце, й, ще не почувши продовження початої розмови, вона вже знала, чим та закінчиться. Відчувала то надзвичайно гостро — вона вже була вільною. Вільною від Миколи. Вільною! Але ж для кого? Тому єдиному воля її геть не була потрібною, він відмовився від неї…

У слухавці прокашлялися.

— Пані Роєва, ви мене чуєте?

Мар’яна глибоко зітхнула.

— Так, звісно.

— Я маю з сумом сповістити, що вашому чоловікові сталося гірше, не витримало серце й він помер годину тому. Я намагався увесь цей час до вас додзвонитися, але слухавку ніхто не брав… Пані Роєва, ви мене чуєте? — уже стурбовано зачастив лікар, і Мар’яна вперше після того, як пішов Степан, посміхнулася, жалібно відгукнувшись:

— Так, я просто… Господи!

— Вам зле?

— Ні… Так… Це таке горе…

— Може вам прислати «швидку»?

— Ні, я все витримаю… Я перетелефоную вам завтра, ми домовимося про все, бо сьогодні я…

— Так, так, звісно. Не турбуйтеся.

Повільно поклавши телефон, Мар’яна деякий час сиділа непорушно, не звертаючи уваги на темряву, що м’яким укривалом оповила вітальню. Темрява їй зараз не заважала, а навпаки — допомагала снувати павутиння темних думок. Думок про мстиву відплату йому — Степанові. Вона знову не відчувала ні часу, ні того, що коїлося довкола, навіть голод не дошкуляв їй, хоча зі вчорашнього дня ще й риски не мала в роті. Але то таке — то пусте.

Головне — інше.

Головне — помста!

Головне — страждання Степана!

Нарешті, години через дві того напівбожевільного, муторного мовчання й сидіння в темряві Мар’яна мов ожилася. Підхопилася на ноги, не звертаючи уваги на поколювання в них від довгого сидіння, увімкнула світло, знайшла мобільний телефон, натисла декілька крихітних кнопочок і терпляче дочекалася виклику.

— Слухаю, — відгукнувся чоловічий голос англійською.

Мар’яна повільно всміхнулася.

— Привіт, Хасане. Любий, мені потрібна твоя допомога.

Елла відвела погляд від холодного, застиглого, але безумовно дуже вродливого лиця тітки Мар’яни й знову спіймала на собі пильний та певною мірою наполегливий погляд темних, майже чорних очей високого, смаглявого чоловіка, що стояв трішки осторонь решти присутніх, але досить близько для того, аби його було помітно.

Ховали дядька Миколу, ховали його у вітряний, холодний день кінця зими, й єдиною досить неспокійною людиною, яка плакалася за ним надзвичайно голосно та розпачливо, була мати Елли — Єва Малкович. Вони завжди були близькими й любили один одного, мов брат та сестра, й Єва справді журилася за ним, навіть більше від рідних дітей та дружини. Елла покосувалася на матір, досадливо поморщилася й кинула швидкий погляд на татка. Останнім часом мати все частіш вдавалася до плачів й озвучувала будинок докірливим голосом, і похорони були для неї ще однією можливістю погаласувати, вилити зовні те, що пекло її зсередини… Бідна мати!