Катерина - Гнатко Дарина

Затинаючись у довгій спідниці, мало не осліпла від непролитих сліз, Катерина бігла геть, але не бачила вже ні вогнищ, ні притихлих циганів, які мовчки розступалися перед нею. Перед очима й далі кружляла в танці Настуня, й очі Криштофа з відвертим захопленням милувалися нею. І не знала вона, що то буде так боляче, ревнувати коханого, що ніщо не може втамувати цього вогню, що ладен він опалити її геть, бо не ревнувала вона ще нікого. Миколу того ревнувати не було чого, для нього вона лише одна й існувала на селі, та й не було в неї такого почуття до Миколи, яке спромігся пробудити пан Криштоф. Певне, у недобру хвилину закохалась вона в нього, не судилося коханню цьому бути щасливим. Правду люди кажуть, що від панів кріпацьким дівчатам саме тільки лихо, сама біда.

Катерина вибігла з галявини на пагорб, спіткнулась і трохи не закричала, коли вхопила її за руку чиясь холодна рука. Вона сіпнулась і скрізь туман в очах побачила перед собою смагляву, запнуту строкатою хусткою циганку.

— Куди поспішаєш, пані? — хрипким голосом, схожим на чоловічий, запитала вона, і в жовтуватому світлі вогнищ зовсім поруч Катерина побачила пронизливі чорні очі, що, здавалося, усе бачили та знали. — Тікаєш від пана?

— А вам який клопіт?

— Груба пані, а я ж допомогти хотіла.

— Як?

— Звести суперницю, щоб і сліду її не стало.

Катерина відсахнулась.

— Ви що! Це ж гріх великий, — захитала вона головою й, висмикнувши долоню з холодних циганських рук, побігла в густу темряву, застогнавши від болю, коли боса нога боляче наступила на камінець. Услід їй лунав голос циганки.

— Пані, бережись вогню! Смерть чатує на тебе у вогні!

Ці страшні слова ще чулись Катерині, коли промайнула вона садок, і полинула ген до річки, у просторе поле, і бігла, не відчуваючи під собою ніг, мов гнала геть її якась невидима сила. Стерня від скошеної трави колола ноги, та вона не відчувала того, біль у серці був набагато сильнішим. А воно горіло, поломеніло її серце, докоряючи собі, що дозволило покохати пана, знаючи, що це почуття приречене від самого свого початку, бо різні вони і йому потрібна не вона, просто він того ще не збагнув, а ось мати його збагнула це давно, тому й привезла Настуню, яка була б для неї найгарнішою невісткою.

Утративши врешті сили, Катерина спіткнулась і впала на теплу стерню, охопила лице руками й заридала вголос. Вона знала, серцем чула, що не може бути все настільки легким та щасливим, ні, тільки не з її вдачею, проклятущою та нещасною. Що не кажи, а як нема талану в житті, то вже ніколи й не буде. А кохання до Криштофа було відчайдушною надією на щастя, надією, що має померти. Завтра буде новий день, зійде нове сонце над Борисами, і вона дасть чоловікові волю, відпустить його, якщо він забажає, хоч би як боліло їй серце від того, хоч би якої туги воно сповнювалось, бо не має вона права лишатися дружиною графа, вона проста кріпачка від народження й місце їй не в палаці, а в злиденній батьковій хаті.

— Катарино!

Далекий голос Криштофа долинув до неї скрізь ридання, і Катерина напружилась, змовкла та застигла, дослухаючись, чи не почувся часом цей поклик його серед ночі. За мить пролунало знову:

— Катарино! Де ти?

Криштоф! Так, це його голос, і він шукає її, покинувши той пристрасний Настунин танок. На мить жагуча надія засліпила очі Катерини, й вона ладна була вже підвестися й крикнути, де вона, але холодний розпач знову заволодів нею в настирній ненажерливості, й Катерина знов упала на землю, тихенько заплакавши, не зважаючи на колючу стерню, яка дряпала її дівоче лице. А Криштоф усе гукав.

— Катарино!

Вона ж мовчала, уперто мовчала, та він усе одно знайшов її. Заплакана та нещасна, вона нишком лежала на землі. Катерина здригнулася всім тілом, коли її тремтячих плечей торкнулися теплі долоні й поряд пролунав його рідний голос.

— Катарино, Господи, що сталося? Тебе хтось образив? То ті цигани, скажи, люба, і за хвилину сліду їхнього тут не буде.

Катерина гикнула.

— Катерину ніхто не ображав, окрім неї самої. Не хвилюйтеся, пане графе, і не звертайте уваги на цю дурну дівку…

— Люба, я не розумію…

— А що тут розуміти? — зле відгукнулась Катерина й умить звелася на ноги. — Ми припустилися з вами помилки, пане графе, коли стали до шлюбу, дарма що все село гуділо, що пани з кріпачками не одружуються. Я повірила вам, думала, що потрібна вам і зможу зробити вас щасливим, та гірко помилилась. Не така дружина вам потрібна, я це зрозуміла, хоч і пізно зрозуміла… — задихаючись від сліз, Катерина змовкла, спостерігаючи, як у темряві перед нею підіймається висока постать чоловіка, а серце завмирає від кохання до нього.

Криштоф глибоко зітхнув.

— Катарино…

Катерина відступилась од нього на три ступні.

— Ні, не треба, нічого не кажіть! Я все бачила на власні очі: як милувались ви Настунею, як захоплювались нею…

Криштоф ступив до неї крок.

— То он воно в чому річ! Ти ревнуєш?

Катерина позадкувала від нього, а зачувши в цьому наймилішому на світі голосі усмішку, розізлилась.

— Так, ревную! Зрештою, я поки що ваша дружина й маю на це право, на відміну від панянок, які насмілюються кружляти перед чужими чоловіками у відвертих танцях… — Вона не договорила, а тільки зойкнула, коли Криштоф раптом опинився зовсім близько. Темрява сховала від неї його очі, але руки, які охопили її стан із нестриманою силою, були такими гарячими та рідними, що Катерина відразу ж затремтіла вся, однак упертість, яка раптово прокинулася, змусила сіпнутися назад. Але ні, її не відпустили, а ще міцніше притисли до дужого тіла, і наступної миті Криштоф уже цілував її, пристрасно та ніжно водночас, і поцілунок той змішувався з гарячим його шепотом.

— Солодка моя дівчинко, хто зурочив тебе в цей вечір, хто вклав до твого серця ці отруйні думки? Мені одна тільки ти й потрібна в цьому житті, невже не можеш ти зрозуміти?

— Але ж я не панського роду.

— А мені байдуже.

— То вам здається. Вам потрібна така пані, як Настуня Горобецька.

Криштоф утопив долоні в її густому волоссі й легенько потягнув назад, змусивши Катерину відкинути голову догори, і при слабкому місячному світлі побачила вона над собою його лице. Гостра ніжність пронизала все її єство.

— І хто тобі це сказав? Моя мати?

Катерина хитнула головою.

— Ні, що ви…

— Тоді Настуня, — упевнено промовив Криштоф, і Катерина помітила, навіть у темряві помітила, як спохмурніло його лице. — Завтра пані Горобецька покине маєток.

— Криштофе, не треба…

— Ні, люба, треба. Людина, яка довела тебе до такого стану, що ти втекла від мене в поле, не може більше перебувати в моєму домі.

— Але ж ви милувались її танцем!

Криштоф притулив її до себе.

— Дурненька, ну з чого ти це взяла?

— Я це бачила на власні очі!

— Нічого ти не бачила, — похитав головою граф. — Я просто дививсь на неї, але від милування був дуже далекий. Я дивився на цей танець і уявляв, як затанцюєш для мене ти. — Він помовчав, пильно вдивляючись в очі Катерини, а потім попрохав. — Станцюй для мене, люба!

У Катерини підкосились ноги.

— Зараз?

— Зараз.

Вони танцювали той танець удвох, і тільки молодий місяць та зорі бачили, як граф колисав в обіймах свою дружину, як шепотів їй на маленьке рожеве вушко слова, вічні, як світ, слова любові, як відгукувалась вона ніжним зітханням, і те гірке запаморочення забувалось, тануло, як тане в першому промінні сонця вранішній туман. А коли цікавий молодик уже сховався за обрій, Криштоф обережно опустив Катерину на порослий мохом берег, прошепотівши в її вуста:

— Подаруй мені сина, Катарино!

Груба чоловіча лайка нахабно порушувала сторожку тишу нічного пустого поля, густо перемішану конячим іржанням та криками нічних птахів, і це, мов оскома на зубах, дратувало високого ставного чоловіка, який супив брови, розсівшись віддалік на шматку доброї хутрини. Сотник Яковенко вже який день волочився із цією зграйкою колишніх козаків, що тепер вештались дорогами, грабуючи кого прийдеться, а то більше відсиджувались на напівпустому хуторі Вербки, що лежав убік від Дніпра. Вошиві, брудні та лайливі, ці злодюжки не викликали в нього жодних почуттів, окрім огиди та глухої ненависті, проте саме вони, ці нечисті на лапи козаки, допомогли йому набути тих статків, які він тепер мав і які дозволяли йому безтурботно й досить заможно прожити решту життя. Щоправда, він ніколи особливо не замислювався над тим, як ці харцизи здобували для нього гроші. Він був ватажком, він указував їм, кого пограбувати, а як вони вже це робитимуть, то, власне, їхня справа. Чи то вони просто віднімуть потрібне, а чи… Ну, якщо доведеться збавити комусь віку, то його те не надто обходило. Для нього головним був статок, що збільшувався із дня на день.