Катерина - Гнатко Дарина

Вона була не у своїй хаті.

І відразу ж пригадалося все, що сталося вчора. А пан… Поглянувши ліворуч, вона побачила Криштофа, який не зводив із неї своїх чаклунських очей.

Він тепло всміхнувся.

— Доброго ранку!

Катерина невпевнено всміхнулась у відповідь.

— Доброго ранку, пане!

Він похитав головою.

— Мене звуть Криштоф, — промовив він, ніжно торкаючись її щоки довгим засмаглим пальцем, — і я хочу, щоб ти звала мене саме так, без усяких там панів.

Катерина вже зовсім зніяковіла.

— Але ж…

— Жодних «але». Відсьогодні я для тебе Криштоф, та й годі. Добре? — Його палець торкнувся її вуст.

— Добре.

Потім він нахилився й поцілував прямо в усміхнені вуста, і на якусь мить Катерина забула про все, про цілий світ, який лишився за стінами цього дому.

Раптом у двері забухав чийсь важкий, наполегливий кулак.

— Чого треба? — Криштоф підняв голову.

Двері відчинились, і в кімнату всунулась невдоволена, похмура пика опухлого від пиятики Тараса.

— До вас там прийшли, пане, — пробубнів він і, не соромлячись, почав роздивлятися розімлілу після сну, рожеву Катерину.

Криштоф нахмурився.

— Хто?

Тарас гикнув.

— А той ваш німець-знахар, фон-як-його-там. Свистить, аж затинається, щоб я йому пана графа кликав. Припхався, прусський пес, ще й на світ не займалося.

Криштоф зітхнув.

— Скажи, що я буду за хвилину.

Тарас насмішкувато скосився на Катерину.

— Добре, пане.

Його нахабна, непривітна пика зникла за дверима, а Криштоф зіскочив із ліжка та почав одягати шовкову сорочку. Катерина зашарілась, побачивши його напіводягненим. Вона опустила очі й тихо запитала:

— Це той дохтор, який мав лікувати Микитку?

— Так, але той Тарас такого наговорив.

— Я б… мені можна його побачити?

— Можна. — Криштоф нахилився й поцілував її теплі вуста. — Одягни мій халат і спускайся вниз, а я піду, бо цей німець мій давній приятель, і він до зубовного скреготу не любить чекати.

Катерина всміхнулась.

— Дякую!

— За що?

— За Микитку, за вашу милість і… — Вона повагалась, а потім ледь чутно видихнула. — І за те, що ви є.

У його темних очах промайнула медяна ніжність.

— Це я маю бути нескінченно вдячним тобі, — сказав він і вийшов, полишивши Катерину саму у великому ліжку. Вона ще полежала якусь хвилинку, а потім зіскочила й знайшла його оксамитовий халат, який був їй явно завеликий. Але то дрібниці. Головне — якнайшвидше дізнатись, як же там Микитка. Підібравши поділ, щоб не впасти, Катерина відчинила двері й відразу ж наткнулась на похмуру Мотрю.

Чорні очі Мотрі недобре зіщулились.

— Що, прокинулась, пані? — насмішкувато запитала вона й хитнула головою. — Ти тільки не надійся, що затримаєшся тут надовго. Наш пан граф високородних пані поважає, а ти для нього лише розвага на одну-дві ночі.

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

— А тобі який клопіт?

Мотря покривилась.

— Мені? Жодного! А ось тобі буде клопіт, коли пан викине тебе, тільки загудеш.

Які жорстокі, болючі слова! Та згадавши обіцянку Криштофа ніколи не відпускати її, Катерина впевнено всміхнулась.

— Ніхто мене нікуди не викине!

— Що? Розмріялась!

— Можливо, — ледь усміхаючись кутиками вуст і виражаючи очима впевненість, відповіла Катерина та пішла шукати Криштофа. І знайшла його внизу. Постукала в широкі білі двері й почула його голос.

— Увійдіть.

У великій, розкішній кімнаті, окрім нього, був присутній високий чоловік із русявим волоссям, зав’язаним чорною стрічкою з оксамиту. Ще досить молодий, він стояв біля вікна й щось завзято розповідав Криштофу. Щойно з’явилась Катерина, він змовкнув, не доказавши слова, і второпив на неї свої пронизливі сріблясті очі з чорними цятками.

Катерина зашарілась від того погляду.

— Можна? — невпевнено запитала вона, поглянувши на Криштофа, який уже йшов назустріч.

— Заходь, заходь, Катарино, — промовив він, стиснувши її руку. — Дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем, доктором Францем фон Ліберном.

Німець одним швидким рухом перескочив од вікна до дещо розгубленої Катерини. Вихопив у Криштофа її руку й притулився до неї гарячими сухими губами.

— О! — видихнув він досить приємним низьким голосом, підіймаючи продовгувате, але гарне лице та вдивляючись у неї своїми пронизливими очима. — Ґут, дужє ґут, найґарнійша фройлян в усій Малоросії, я дужє щаслів знайомству. Ваша врода… — Він закотив очі. — Я є просто… вражєній.

Катерина зашарілася ще більше.

— Дякую. А це ви лікували Микитку?

Фон Ліберн разом спохмурнів.

— Жахліва, — сумно промовив він, — жахліва ніч, я був лєдь їхав, алє був марно, дітятко вже нє був діхать, колі я прііхать. Жахліва діфтєріт, нарів був пєрєкрів діхання…

Катерина, майже нічого не розуміючи, але відчуваючи, що він каже щось страшне, поглянула на Криштофа.

— Про що… про що він говорить?

В очах Криштофа засвітилося співчуття.

— Катарино, ти тільки не хвилюйся…

У неї недобре защеміло серце.

— Микитка… що з ним?

— Дитя померло, — тихо відповів Криштоф, стискаючи її руку. — Коли Франц приїхав до них, воно вже не дихало.

— Так, — хитнув головою німець, сумовито зітхнувши, — бєз надіі бульо дітятко, трєба нарів прорваті, я пізно прііхаті.

— Господи! — Катерина похитнулася й притулилась до Криштофа, який одразу ж обійняв її, ніжно прихиливши до себе.

— Я маю йти, — знесилено проказала вона, кинувши благальний погляд на Криштофа. — Ярина, вона, певне, сама не своя.

І вже за годину Катерина увійшла в батьківську домівку, яку тепер полишала назавжди. Удома було тихо, тільки в хаті ледь чутно рюмсали мачуха з бабою Ганкою, а Ярина… Ярина звела на неї сухі та якісь пусті очі й посміхнулась.

— Катеринко! — просяяла вона, простягаючи до Катерини руки. — Де ж ти так довго була? Микитка так плакав, просто серце розривалось, а потім заснув. І ти поглянь лишень, як він тепер солодко, як міцно спить. Моє янголятко! — Із невимовною ніжністю прошепотіла вона, нахиляючись над колискою та цілуючи сина.

Катерині на якусь мить здалося, що той лікар-німець помилився й Микитка живий, але, поглянувши на дитину, вона побачила, що він зовсім не дихає і в нього синіє лице.

— Яринко, послухай…

Ярина підстрибнула на місці.

— Що? Ти теж, як вони, — вона хитнула головою на притихлу, похмуру родину, — запевнятимеш мене в тому, що Микитка помер? Що янголятко моє померло? Але ж це неправда, Катеринко, він же просто міцно спить, бо ж так утомився плакати.

Катерина мовчала, не знаючи, що сказати їй, нещасній матері, яка втратила немовля-сина. І, Господи, невже вона стеряла розум?

— Мовчиш? — трішки образливо промовила Ярина, знову схиляючись над колискою й ховаючи від Катерини той дивний, неприродний блиск, яким горіли її очі. — Та дарма, ось повернеться Василь, він одразу ж побачить, що Микитка просто спить.

Катерина хитнула головою.

— Василь уже не повернеться, — тихо відказала вона й нараз мало не зойкнула від болю, коли сильні, товсті пальці мачухи боляче вп’ялися їй у руку.

— Що ти таке кажеш, вража дочко?! — засичала Килина, удивляючись у збентежені золотаво-зелені очі. — Чому це мій Василь не повернеться? Куди ти його завела, супостатко, куди заманила, клята відьмо, що він досі не вернувся?!

Катерина не знала, що їй сказати. Як сповістити про те, що Василя вже немає в живих і що дорогою сюди вона бачила, як панські парубки шукають його тіло в Кагамличці?

Килина струснула її.

— Ну, чого замовкла? Рота заціпило?

— У… у Василя влучила блискавка… І він потонув у Кагамличці, — вичавила із себе Катерина.

— Ні! Ні! — пораненим звіром заволала Килина, і лице її враз потемніло, зробилося страшним. — Це ти його вбила, це ти його в погибель заманила… — Килина не договорила, тому що Гнат раптом ухопив її за руку й відтягнув від Катерини.