Рекурсія - Крауч Блейк
Баррі зронює сльозу. Таких дивних почуттів йому ще не доводилося переживати. Баррі із цієї часолінії знає, що Гелена мертва, і одночасно всі Баррі з попередніх часоліній зараз уперше відчувають біль втрати.
— Мені так шкода, любий.
Він згадує той день, коли вона померла, вісім тижнів тому. До того часу вона зовсім здитиніла — розум залишив її. І Баррі мусив годувати, одягати, купати її.
Але тоді було вже набагато легше, аніж коли вона розуміла, в яку прірву котиться. У хвилини прояснення Гелена порівнювала власні відчуття з блуканням у лісі, схожому на сон: не зрозуміти, хто ти, де ти, в якому часі. Подеколи ж натомість вона щиро вважала, що їй п’ятнадцять років, що живе вона в Боулдері разом із батьками, і намагалася накласти чужі обставини на свої відчуття місця й часу та на свою самосвідомість. Вона часто питала себе, чи не так само почувалась її мати в останній рік свого життя.
«— Ця часолінія — поки мій розум не почав розсипатися — була найкращою з усіх. За моє дуже довге життя. Пам’ятаєш ту нашу поїздку — по-моєму, це було наше перше життя разом, — коли ми дивились, як мігрують імператорські пінгвіни? Пам’ятаєш, як ми закохалися в той континент? Як нам тоді здавалося, що ми самі в цілому світі? Як у воду дивилися, скажи? — Гелена відводить погляд від камери, каже: — Що? Не будь такий ревнивий. Колись ти це подивишся. Коли ти до секунди пам’ятатимеш той час, що ми прожили разом, — усі сорок чотири роки».
Вона знову дивиться в камеру.
«— Мушу сказати тобі, Баррі, що без тебе я не протягнула б стільки. Я не змогла б раз по раз намагатися спинити неминуче. Але сьогодні ми це зупиняємо. Як ти вже знаєш, я втратила здатність фіксувати спогади. Як і Слейд, я надто часто користувалася кріслом. Тож я вже не повернуся в минуле. А якби ти навіть зміг вернутися в ту точку часолінії, де моя свідомість молода й не змарнована переміщеннями, немає жодної гарантії, що ти зумієш переконати мене створити крісло. Та й навіщо? Ми перепробували все. Фізику, фармакологію, нейрологію. Навіть зі Слейдом домовлялися. Час визнати, що в нас нічого не вийшло, і нехай вже те людство саме себе знищує, якщо йому так хочеться».
Баррі бачить себе — він входить у кадр і сідає поруч із Геленою. Обіймає її. Гелена горнеться до нього, кладе голову йому на груди.
Геть нереальне відчуття: він пригадав день, коли Гелена вирішила записати повідомлення для того Баррі, до якого колись повернеться вся пам’ять.
«— До судного дня нам залишилося чотири роки».
«— Чотири роки, п’ять місяців і вісім днів, — каже Баррі-на-екрані. — Та кого це хвилює?»
«— Ми проведемо цей час разом. Тепер у тебе вже з’явилися ті спогади. Сподіваюся, вони чудові».
І це правда.
Поки Гелена зовсім не деградувала розумово, в них було два чудових роки, які вони прожили, не обтяжені спробами завадити світу пригадати свою смерть. Вони прожили просто і спокійно. Виходили на льодовик помилуватися південним сяйвом. Ігри, фільми, куховарство — тут, на першому рівні. Часом вибирались на Південний острів Нової Зеландії чи в Патагонію. Просто були разом. Тисяча коротких митей, але заради них варто жити.
Гелена була права. Це були найкращі роки з усіх його життів.
«— Якось дивно, — каже вона. — Ти зараз дивишся все це, найвірогідніше, за чотири роки від цієї миті, хоча я впевнена, що ти дивитимешся і раніше, щоб побачити моє лице і почути мій голос, коли я буду мертвою».
Щира правда. Він так і робив.
«— Але мені ця мить здається такою самою реальною, як і тобі — твоя. Вони обидві реальні? Чи це лише ігри нашої свідомості? Я можу уявити, як ти сидиш отут за чотири роки, хоча ти біля мене в цей момент, у мій момент, і в мене таке відчуття, що простягни я руку через камеру — і торкнуся тебе. Шкода, що це неможливо. Я прожила більше двох сотень літ і думаю, Слейд казав правду. Наше сприйняття дійсності й часу, від миті до миті — це просто результат нашої еволюції. І виокремлення минулого, теперішнього та майбутнього. Та ми досить розумні, щоб бачити всю ілюзорність цього, навіть коли живемо нею, тож у такі моменти — коли я можу уявити, як ти сидиш там, де тепер сиджу я, як слухаєш мене, як кохаєш мене, як сумуєш за мною — це суща мука для мене. Бо я замкнена у своєму моменті, а ти — у своєму».
Баррі змахує з очей сльози, уся емоційна вага двох останніх років, проведених із нею, і двох місяців, прожитих самотою, — все навалилося на нього.
Він дочекався цієї, уже сьомої, ювілейної точки лише для того, щоб побачити, як воно — бути людиною, в якої за плечима не одне життя. Зрозуміти себе від і до.
Одна річ — почути від когось, що в тебе є дочка. І зовсім інша — самому пам’ятати звук її сміху. Згадати, як уперше ти береш її на руки. Всі ці моменти, зібрані докупи, — заважка для нього ноша.
«— Баррі, ти не вертайся по мене».
Він уже повернувся. Того ранку, коли Баррі прокинувся і побачив її біля себе померлою, він скористався кріслом, щоб повернутися назад на місяць і ще трохи побути з Геленою. Коли вона знову померла, він повернувся ще раз. А потім ще раз. Десять разів він вбивав себе в капсулі, щоб відтягнути настання безмовності та самотнього існування без неї в цьому місці.
«— „Тепер він пішов із цього дивного світу, трохи раніше за мене, — цитує Гелена. — Це нічого не означає. Люди нашого штабу, які вірять у фізику, знають, що відмінність між минулим, теперішнім і майбутнім — просто стійка, нав’язлива ілюзія“. Ейнштейн казав це про свого друга Мікеле Бессо. Чудові слова, правда? Гадаю, він казав правду».
Баррі-екранний плаче.
Баррі-теперішній плаче.
«— Я могла б сказати, що варто було випадково збудувати крісло, фатальне для світу, бо через нього я знайшла тебе, але боюсь, це прозвучить надто жорстоко. Якщо ти прокинешся шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, і світ раптом нічого не згадає і не провалиться в пекло, я сподіваюся, ти зможеш і без мене жити далі і проживеш дивовижне життя. Шукай свого щастя, Баррі. Ти знайшов його зі мною, а це означає, що щастя досяжне. Якщо світ усе згадає — ми зробили те, що було в наших силах. А якщо тобі врешті-решт буде самотньо, то знай, що я з тобою, Баррі. Можливо, не у твоєму часі. Але в моєму — точно. І в моєму серці».
Вона цілує Баррі коло себе та шле поцілунок на камеру.
Екран чорніє.
Баррі вмикає новини, п’ять секунд дивиться на ошалілого ведучого з BBC, який повідомляє, що по континентальній частині США було завдано удару кількома тисячами ядерних боєголовок, після чого вимикає телевізор.
Баррі йде вестибюлем до дверей, які захищають його від убивчого холоду.
Він іде з давнім спогадом про Джулію. Там вона молода, і він теж.
З ними Меґан, і вони стали табором на озері Сльоза Хмар, високо в Адірондакських горах.
Момент такий близький, що видається, можна дотягнутися рукою. Пахощі глиці. Звучання доччиного голосу. Однак біль пам’яті чорною хмарою зависає у грудях.
Останнім часом Баррі читає великих філософів і фізиків. Від Платона до Арістотеля. Від ньютонівського абсолютного часу до відносного часу Ейнштейна. Єдина істина, що викристалізовується з какофонії теорій та філософських учень: ніхто й гадки не має про предмет суперечки. Святий Августин чудово висловив це ще в IV столітті: «Що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю» [52].
Трапляються дні, коли час тече повз нього, наче річка. Подеколи здається, що він ковзає його поверхнею. А іноді в Баррі виникає відчуття, що все це вже відбулося, і знання про це просочується в нього дрібка по дрібці, момент за моментом, а його свідомість — як патефонна голка в канавках платівки, на якій все записано — початок, середина, кінець.
Ніби всі наші рішення, всі наші долі незмінні вже після першого подиху.
