Рекурсія - Крауч Блейк

— Комп’ютере, зупини сеанс, — командує чоловік. — Дякую, Баррі.

Він нахиляється до Баррі, витирає йому сльози тильним боком долоні.

— Який в усьому цьому сенс? — запитує зламаний Баррі. — Це гірше за будь-які фізичні тортури.

— Зараз я покажу.

Чоловік натискає кнопку на крапельниці.

Баррі переводить погляд на трубку, що відходить до катетера.

Цією трубкою до його вени тече якась прозора рідина.

Гелена

20 червня 2009 року

Він жилавий і високий, на худих руках — сліди від підшкірних ін’єкцій. На лівому плечі тату — ім’я «Міранда». На вигляд зовсім свіже, бо ще набрякле й почервоніле. На голові сріблястий шолом, щільно прилеглий до черепа. На лівому передпліччі — якийсь пристрій, формою та розміром як губка для класної дошки. Чоловік голяка стоїть перед великим, схожим на яйце, об’єктом. Біля реанімаційного столика стоять напоготові двоє медиків — жінка й чоловік.

Гелена сидить за головною консоллю в суміжній апаратній, між Маркусом Слейдом і лікарем Полом Вілсоном, що керує медичною групою, і стежить за процесом крізь скло з однобічною видимістю. Ліворуч від Слейда сидить Сергей — єдиний з попередніх співпрацівників, що залишився у проекті.

Хтось торкає Гелену за плече. Вона обертається — і бачить Чжи Уна, який щойно зайшов і вмостився за нею.

Подавшись до Гелени, Чжи Ун шепоче їй на вухо:

— Я дуже радий, що ви вирішили залишитися. Без вас це вже була б не та лабораторія.

Слейд позирає на Сергея, який вивчає на моніторі дуже чітке зображення черепа піддослідного.

— Як справи з координатами реактивації? — питає Слейд.

— Повна готовність!

Слейд обертається до лікаря.

— Поле, ви як?

— Чекаємо команди.

Слейд натискає кнопку гарнітури, каже:

— Ріде, в нас усе готово. Можеш залазити.

Жилавий реагує не одразу.

Він стоїть і тремтить, зазираючи всередину «яйця» через відкритий люк. У світлі ламп його тіло видається синюшним, на тлі нездорової блідості добре видно червоні сліди від шприца.

— Ріде! Мене чути?

— Так. — Голос піддослідного звучить з чотирьох динаміків у кутках апаратної.

— Ти готовий?

— Я… цей… А що як стане боляче? Звідки я знаю, що там буде?

Він дивиться на скло з однобічною видимістю, худющий, виснажений — шкіра та кістки.

— Буде те, про що ми говорили, — запевняє Слейд. — Поруч зі мною сидить лікар Вілсон. Хочете щось сказати, Поле?

Чоловік із хвилястою срібною чуприною надягає навушники.

— Ріде, переді мною на моніторі всі ваші життєві показники, які я відстежую в реальному часі, і якщо я побачу, що з вами щось не те… Ми маємо запасний план.

— І пам’ятай про премію, яку я виплачу тобі, якщо сьогоднішній експеримент пройде успішно, — нагадує Слейд.

Рід знову переводить порожній погляд на резервуар.

— Добре, — нарешті каже він, бадьорячись. — Тоді до справи.

Він хапається за ручки по боках деприваційної капсули й не дуже зграбно залазить усередину. Через динаміки чути плескіт води.

— Ріде, як умостишся, дай знати, — просить Слейд.

— Я на плаву, — лунає з капсули по деякім часі.

— Якщо з тобою все гаразд, я замикаю люк.

Минає десять напружених секунд.

— Ріде, з тобою все гаразд?

— Так, я в нормі.

Слейд набирає код команди. Люк повільно опускається на місце, зливаючись із капсулою в одне ціле.

— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?

— Думаю, що я готовий.

— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?

— Та ніби.

— Так чи ні?

— Так.

— Добре. Все буде нормально. Коли побачимося знову, скажеш, як звати мою матір: Сьюзен. І я все зрозумію.

Слейд приглушує світло. В апаратній спалахує ще один монітор, який досі був вимкнений. Він передає картинку з камери нічного бачення, яка встановлена в стелі капсули і дивиться на Ріда зверху. Той, розпростершись горілиць, плаває в насиченому соляному розчині. На головному моніторі Слейд вмикає таймер, ставить його на п’ять хвилин.

— Ріде, це моє останнє звернення до тебе. Ми дамо тобі кілька хвилин, щоб розслабитись і зосередитися. Скоро почнемо.

— Зрозумів.

— Ну, з богом. Сьогодні ти ввійдеш в історію.

Слейд запускає зворотний відлік і знімає навушники.

— Який спогад ви реактивуєте? — запитує Гелена.

— Бачили татуйовання на лівому плечі?

— Так.

— Ми набили його вчора вранці. А вчора ввечері зафіксували спогад.

— Чому тату?

— Через больові відчуття. Мені було потрібне сильне та свіже переживання.

— А когось кращого за героїнового наркомана для досліду не знайшлося?

Слейд не реагує на її заувагу. Це зовсім не той Слейд, якого вона знала. Він завів проект у такі нетрі, що Гелена тільки дивується. Хто знав, що їй зустрінеться людина, схиблена на цій роботі більше за неї саму?

— А він хоч розуміє, з чим зв’язався? — питає вона.

— Так.

Гелена стежить, як на таймері спливає час. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною.

Обертаючись до Слейда, вона каже:

— Це не вкладається в жодні рамки здорового глузду.

— Згоден.

— І вам байдуже?

— Щоб добитися прориву, якого я хочу, треба заплисти за буйки.

Гелена вдивляється в монітор, де на водяній поверхні в капсулі застигла нерухома постать Ріда.

— Значить, ви готові ризикнути життям цього чоловіка?

— Так. І він, до речі, теж. Рід розуміє, в якому він становищі. Я думаю, це героїчно з його боку. А крім того, коли ми закінчимо, він лікуватиметься від наркотичної залежності в розкішній клініці. А ми з вами, якщо все вдасться, вип’ємо у вас шампанського… — Слейд переводить погляд на свій «ролекс». — За якихось десять хвилин.

— Про що ви кажете?

— Ви це побачите.

Останні дві хвилини всі чекають у напруженій тиші. Нарешті звучить сигнал таймера.

Лунає голос Слейда:

— Поле?

— Чекаю.

Слейд дивиться на край консолі, де сидить відповідальний за введення стимуляторів:

— Сєрґєю?

— Завжди готовий.

— Реанімація?

— У повній бойовій.

Слейд дивиться на Пола й киває.

Лікар шумно видихає, натискає кнопку та командує:

— Один міліграм рокуронію внутрішньовенно.

— Що це? — питає Гелена.

— Нервово-м’язовий релаксант, — пояснює Вілсон.

Слейд наставляє:

— Хай там що, не можна дозволити, щоб у Ріда почалися судоми й він розтрощив наш реактиватор.

— Він знає, що його на певний час паралізує?

— Звичайно.

— Як вводиться препарат?

— Через радіокерований катетер на лівому передпліччі. Склад приблизно такий самий, як для летальних ін’єкцій, але мінус снодійне.

— Ввожу два й дві десятих міліграма тіопенталу натрію, — оголошує Вілсон.

Гелена дивиться по черзі то на картинку з камери нічного бачення в капсулі, то на монітор перед лікарем, де відображаються частота серцевих скорочень Ріда, кров’яний тиск, електрокардіограма та ще з добрий десяток показників життєдіяльності.

— Артеріальний тиск падає, — повідомляє Вілсон. — Частота серцевих скорочень зменшилася до п’ятдесяти ударів на хвилину.

— Йому боляче? — запитує Гелена.

— Ні, — заспокоює Слейд.

— Як ви це знаєте?

— Двадцять п’ять ударів на хвилину.

Гелена нахиляється впритул до монітора, вдивляється в забарвлене різними відтінками зеленого обличчя Ріда. Очі в нього заплющені, жодних ознак больових відчуттів. Мир та спокій читаються на обличчі.

— Пульс — десять ударів на хвилину. Тиск — тридцять на п’ять.

Раптом приміщення наповнює високий зумер: крива на моніторі перетворюється на пряму — ниткоподібний пульс. Доктор вимикає звуковий сигнал і констатує:

— Час смерті: десята година тринадцять хвилин.

Рід далі плаває в капсулі, нітрохи не змінившись.

— Коли почнете реанімувати?

Слейд мовчить.

— Чекаю розпоряджень, — доповідає Сєрґєй.