Відьма - Хьовелт Томас Олде

Незабаром регіт перетворився на крик.

Стів не міг достеменно згадати, що трапилося протягом кількох наступних хвилин, окрім того, що він промерз до самих кісток, так промерз, що йому стало зрозуміло: він не відігріється більше ніколи в житті.

Коли він опритомнів, побачив себе на підлозі посеред коридору — сидів, обпершись спиною об стіну, з широко розведеними ногами. А на підлозі поряд із ним був набір речей із його хірургічної аптечки — нитка-кетгут, скальпель, пінцет і крива голка. Його трохи налякало те, що він не пам’ятав, коли взяв усе це зі свого кабінету, не пам’ятав також і того, з якою метою він це зробив. Його обличчя потребувало металевого дроту, а не бавовняних ниток.

Він напівлежав там із порожньою головою, доки в ній, нарешті, не сяйнула думка: «Джоселін і Метт мертві. Сподіваюся, ти ж усвідомлюєш, що спалив їх учора ввечері? Вони мертві, так само як і Тайлер».

Його рука тицьнулась у стіну, ніби жива істота, марно намацуючи нігтями, за що вчепитися, а потім знову повисла. Стів увесь дрижав — так йому було холодно!

І ось тут, наприкінці шляху, його свідомість паралізувала нестерпна впевненість: він таки прийняв правильне рішення. Так, він уник пітьми, але ж світло, оце чортове світло змусило його це побачити. Пожертвувати однією дитиною заради того, щоб врятувати іншу? Катаріна не робила цей вибір сама, їй його нав’язали судді. І чому він був таким наївним і повірив, що вони залишили її дочку живою після того, як вкинули тіло Катаріни до відьомського водоймища?

А тепер він сам був суддею. Під час своєї останньої ордалії він так само жодним чином не побажав примирення. Як і решта жителів Блек-Спрінга, він волів бачити в людях лише найгірше. І невже він дійсно вірив, що буде гідним привітати Тайлера руками, заплямованими кров’ю дружини і другого сина? Та й якби Тайлер насправді повернувся, ким би він був для нього? Лише огидною мерзотою.

О, ця пітьма! Якби він міг знову зануритися у неї! Якби він тільки міг усе повернути! Йому не хотілося думати, що чекатиме на нього в кінці цього невблаганного світла. Він міг чіплятися лише за надію, що швидко танула, надію на те, що його нав’язлива думка про смерть Тайлера ґрунтувалася на розумних мотивах.

Ні, подумав він, не на розумних мотивах. На любові.

У двері хтось постукав.

Стів відкрив рота.

Подивився вгору.

У сонячному світлі, по той бік фіранки на панелі дверей з’явилася тінь. Було видно лише силует, що стояв нерухомо й чекав.

Силует… хлопця?

Стів сидів у коридорі, паралізований страхом.

І йому захотілося, щоб ця тінь забралася геть. О Боже, якби він тільки міг змусити її забратися геть. Те, що там чекало на нього, не було його сином, і його теперішнє почуття було не любов’ю, а безкрайньою безоднею, що розверзалася під ним, набагато, набагато глибшою за любов.

Стук повторився.

Повільний, гучний стук — і лише раз.

Він побачив на підвіконні тінь від фаланг пальців.

Стів Грант узяв голку й нитку-кетгут, і поки та істота за дверима безперервно стукала, почав з очей, сподіваючись, що самотність у вічному мороці надасть йому бодай крихту захисту від крижаного холоду.

Подяки

Пробачте мені. Моя уява трохи розігралася.

Згадуючи людей, що лякали мене в дитинстві, мушу почати з няньки. Її звали Марго, вона доглядала за мною та сестрою і щоразу розповідала нам казку на ніч. Коли мені було сім років, Марго переказала нам «Відьом» Роальда Дала — докладно, епізод за епізодом, ніби телесеріал, схожий на ті, які ви тепер дивитеся на «Нетфліксі». Після кожної захоплюючої сцени вона вимикала світло, і я залишався лежати під ковдрою, ніби спаралізований, перелякано вдивляючись у темряву, в якій, як мені здавалося, оживало все щойно почуте.

Приблизно в тому ж віці мій дядько Манус взяв мене з собою на прогулянку до лісу й розповів про «відьмині кільця», на які ми натрапляли, прямуючи стежкою. Якщо ти хотів пережити цю пригоду й лишитися живим, то мусив пройти крізь них із заплющеними очима.

А ще того ж самого 1990 року в голландських кінотеатрах йшла екранізація книги Роальда Дала з Анжелікою Г’юстон у ролі Головної Відьми. Моя невинна душа ще не знала комп’ютерних спецефектів… але ж, чорт забирай, той фільм був таки страхітливим для семирічного хлопчини.

І я це відчув на власній шкурі.

Наступних півроку я щовечора кричав і кликав маму, вбачаючи відьом у кожній тіні за дверима моєї спальні, в коридорі перед сходами. Вдень я страшенно боявся сам гуляти вулицями… а про те, щоб прогулятись лісом поблизу дому, навіть не йшлося. Скрізь могли бути відьми. Усі жінки здавалися мені підозрілими. Книга і фільм завдали мені тяжкої психологічної травми. У казці Роальда Дала відьми вдягали рукавички, щоб заховати під ними огидні кігті, отже, можете собі уявити, як повільно минала для мене того року зима.

І, звісно, щоразу, натрапляючи на «відьмине кільце», я перетинав його з заплющеними очима.

Пізніше я вже не вірив у відьом, але все ще робив це, вправляючись у підтриманні рівноваги.

Як і всі люди, великі письменники колись помирають, але я переконаний, що якби Роальд Дал був іще живий і якби він прочитав про те, що зробив зі мною, він би відкинувся на спинку свого крісла з широкою посмішкою задоволення на обличчі. Дал належав до того типу письменників, які отримують затаєну радість, коли їм вдається нагнати страху на маленьких невинних дітлахів… а заодно ще й на їхніх батьків.

Дозвольте мені відкрити вам таємницю. Я теж належу саме до цього типу. Коли «Відьма» уперше вийшла в Нідерландах, я став отримувати сотні повідомлень від читачів, яких Катаріна переслідувала у нічних кошмарах і яким доводилося вночі спати з увімкненим світлом. Ох, вже ця дурнувата посмішка, що з’являлася на моєму обличчі! Вона й зараз там. Бо тепер ви можете тримати в руках цю книжку, в якому б куточку світу не жили. Тож якщо належите до кола тих читачів, яких ця розповідь змогла налякати, залиште мені звісточку про це у фейсбуці чи твітері. Мені буде приємно посміхнутися ще раз.

Отже, дякую тобі, Роальде Дал. Дякую й вам, Марго і Манусе. Дякую вам за психологічну травму мого дитинства. Якби не ви, я б цієї книги не написав.

Книга, яку ви щойно закінчили читати, відрізняється від початкового роману, що вийшов друком у 2013 році в Нідерландах та Бельгії. У тій книзі дії розгорталися у маленькому голландському селі, й завершилася вона на дещо іншій ноті. Автор зазвичай рідко отримує шанс переписати книгу після її публікації. Але коли мої агенти продали англомовні права видавцям по обидва боки Атлантики, у мене раптом з’явилась можливість розгорнути оригінальний твір в абсолютно новому середовищі, та ще й з оновленою передісторією.

Хочу, щоб ви мене вірно зрозуміли. Справа не в тім, що мені не подобалося голландське середовище. Мені подобалося голландське середовище, і мені подобався надзвичайно голландський характер цієї книги. Не в тому сенсі, що відьма буцімто курила траву чи стояла за вікном з червоною рамою десь в Амстердамі, ні. Я маю на увазі світський характер спільнот невеличких голландських містечок та практицизм їхнього населення. Побачивши, що в кутку вітальні з’явилася покалічена відьма з сімнадцятого століття, ментально здорова людина утече, рятуючи життя. Голландець же, побачивши покалічену відьму в своїй вітальні, завісить їй обличчя рушником для витирання посуду, сяде на диван і почне читати газету. А, може, ще й принесе у жертву павича.

Але якщо переді мною постає творчий виклик, я його приймаю. До того ж це обіцяло неабияке задоволення! В мене була книга, яка мені подобалась, у цій книзі були персонажі, які мені подобались, і ось я отримав нагоду відродити її всю, уникнувши при цьому жахіття, пов’язаного з написанням сиквелу. Натомість у мене з’явилася можливість створити покращену версію, «Відьму 2.0», з вашого дозволу, а в ній — дати нові, соковиті нашарування подробиць, а також описати легенди й забобони, пов’язані з конкретною культурою, і все це — без утрати зв’язку з голландськими елементами оригінального твору. Катаріна Ван Вайлер прибула у нову країну на одному з перших кораблів Пітера Стьойвесанта. Сільське містечко Бек перетворилося на голландську колонію мисливців Нью-Бек, яку пізніше було перейменовано у Блек-Спрінг. Персонажі-голландці стали американцями, але зберегли притаманний голландцям практицизм. У книзі залишився рушник для витирання посуду. І павич. І публічне шмагання неповнолітніх, така собі поширена й потішна традиція, яку щороку можна спостерігати у багатьох маленьких містечках по всіх Нідерландах.