Відьма - Хьовелт Томас Олде
Ті, хто мав сильніший інстинкт виживання, спробували втекти, але повернулися майже відразу, як перетнули межі міста, захоплені моторошним усвідомленням того, що вони дійсно потрапили у пастку. Рей Деррел мав рацію. Лише кілька нещасних відчайдухів побігли далі, й ніхто вже їх більше не бачив.
О сьомій вечора вулицями Блек-Спрінга рухався лише вітер — та ворушилися тіні від дерев, які він розгойдував. Очікуваної помсти Катаріни не сталося, і люди вмирали лише від власних заклять.
Першим піддався закляттю Колтон Метерс. Усе життя старий голова ради вірив у те, що самогубці негайно прямують до пекла, але Бог послав йому видіння. Коли вибухнула паніка, він був у церкві й молився, а коли вийшов на церковні сходи й подивився на все це, в його уяві замиготіло хитке видіння: хатини колоніальних часів і похилі ферми сімнадцятого століття. Від будинків віяло суцільною занедбаністю, повною ізоляцією, безчестям і смертю, і Катаріна ван Вайлер нерухомо стояла перед церквою на вітрі, ніби вирізьблена постать на носі корабля… і вона бачила. І цієї ілюзії, цієї благочестивої облуди виявилося достатньо, щоб переконати Метерса в тому, що милосердний Господь назавжди відвернувся від Блек-Спрінга. Вогні пекла були заспокійливим бальзамом порівняно з тим, що їх тут чекало. Отже, пастух, яким він зазвичай вважав сам себе, залишив стадо; Метерс пішов додому, викинувся з балкона, переламав собі усі кістки, зійшов кров’ю і помер тієї ж ночі на власному дворі. Коли на світанку про цей вчинок стало відомо, чимало жителів міста назвали його прикладом небаченого боягузтва.
А що ж Катаріна?
А ніхто не знав, де вона була.
І ніхто не знав, чого вона хотіла.
Джекі та Кларенс Хоффмани сховалися разом із дітьми Джоуї й Наомі на кухні свого будинку в районі Аппер Мінерал Веллі. В них була розкішна кухня, завжди осяяна сонячним промінням, що падало на кухонну раковину крізь подвійне віконне скло. Але зараз двері й вікна були позабивані дошками з усіх книжкових полиць у будинку — а вони таки любили читати книжки, ті Хоффмани. І попри це все, об 11:45 лампа над їхнім кухонним столом почала розгойдуватися, ніби до кухні звідкілясь потрапило холодне грудневе повітря, і за мить згасли усі свічки. А ще за мить посеред них з’явилася Катаріна. І сталося так, що бідні діти на той час опинилися по інший бік кухні, тому що вони, якими б стривоженими не були, почали гратися у «Сердитих птахів» на айпеді, поки ще у батареї був заряд, і поява Катаріни відрізала їх від батьків. Вона кидала на стіни гротескові тіні протягом тих кількох секунд, поки малий Джоуї був ще у змозі тримати в руках айпед. А потім він впустив його на кухонну підлогу, екран тріснув, і за тим настала повна пітьма.
Та ні, не повна. Із тріщин між мостинами просочувалося — не світло, а просто менша концентрація пітьми, її невиразний відтінок, і того було досить, щоб розрізнити фігури Джоуї й Наомі, які міцно притиснулися до забарикадованих дверей, а також неясну тінь відьми, що нависла над ними. Джекі закричала. Кларенс Хоффман обережно пішов було уздовж кухонного робочого стола, щоб забрати дітей, але раптом тінь перехнябилася і зашипіла на нього, немов кішка. У темряві не було видно очей, але Кларенс однаково відчував їхню присутність, нелюдську й зловісну.
Він відсахнувся, ніби його вдарили цеглиною, і коли Джекі кинулася вперед, вхопив її за талію.
— Будь ласка, не роби шкоди моїм діточкам, — благала жінка. — Катаріно, вони невинні, як були невинними і твої діти… Боже мій, що вона робить? Джоуї, скажи мамі, що вона робить?
— Вона… Мамо, мені здається, вона щось нам дає.
— Не бери того! — зойкнув батько.
— А що це?
— Не знаю… гадаю, то цибулина.
— А мені вона дає морквину! — сказала Наомі.
— Я ж сказав вам, не беріть цього!
Але Джекі штовхнула чоловіка ліктем у бік і прошепотіла:
— Не примушуй її нервувати, Кларенсе… Може, в неї добрі наміри…
Тінь не ворухнулася, впертості їй, здавалося, не бракувало. Джекі Хоффман почала здогадуватися: якщо вона взяла овочі зі свого фартуха, їх викопали із грядки у 1665 році, й їх зберегла Катарінина смерть. Наомі не любила моркву, але Джекі знала, що та навіть і віддалено не нагадуватиме запаковані овочі з холодильника їхнього супермаркету. Вона зрозуміла, чого вимагала відьма.
— Дорогенькі мої, будь ласка, відкусіть по шматочку.
— Але ж, мамо…
— Дитинко, вона хоче, щоб ти це зробила.
— Мамо, але ж я не хочу, — заскиглила зі сльозами Наомі.
— Їж цю довбану моркву!
Мабуть, дітям довелося подолати величезний внутрішній спротив, але Джекі почула хрускіт — певно, то зуби Джоуї вгризлися у цибулеве лушпиння. Незабаром і Наомі наслідувала приклад свого хороброго братика й відкусила шматочок моркви. Діти почали повільно жувати.
— Вона солодка! — крізь сльози закричала Наомі. Дівчинка швидко куснула морквину ще раз, і тут враз сталися дуже дивні події. Пізніше Кларенс і Джекі Хоффмани не змогли уповні дійти спільної думки про те, що саме сталося. Обидва пам’ятали ті жахливі миті, коли Катаріна брала обох дітей за руки, але жоден з батьків не мав достатньо мужності визнати те, що вони побачили потім. Або ж подумали, що побачили, тому що ті сцени, свідками яких вони стали, були настільки жахливими і суперечливими, що вони їм, певно, привиділися. В одному з тих видінь Наомі і Джоуї закривавленими зубами прогризли собі вихід крізь дошки, якими були позабивані двері, а потім оглянулися, і їхні очі тьмяно й божевільно зажевріли — у світлі, що, здавалося, линуло нізвідки — а ще в них були розбиті піднебіння, а роти повні трісок. Те суцільне безглуздя, звичайно, мало бути грою уяви, адже Джоуї виявився одягненим у чоловічу шкіряну куртку, а Наомі — у довгу, неохайну сільську блузу. Отже, що б там не трапилося, фактом було те, що, коли Кларенс і Джекі підійшли, і двері, й загорожа з дощок виявилися прогнилими, ніби вони стали жертвами нашестя шашеля, а кухнею кружляв холодний зимовий вітер. Джекі щосили закричала услід зниклим дітям, але шукати їх вона не вийшла, оскільки знала, що тут діяли такі сили, яким звичайна людина не спроможна чинити опір.
Багато людей бачили, виглядаючи з вікон крізь шпарини між фіранками, як ця трійця гуляла вулицями вночі. Відьма здавалася лише тінню, її очей не було видно — о, Боже, оці її очі! — але кілька людей впізнали дітей Хоффмана, лише не могли збагнути, що означало оте їхнє дивне, старомодне вбрання. У передсвітанкові години усе більше людей бачили маленького хлопчика у робітничому камзолі й рейтузах та дівчинку в товстій накидці та хустці. І хоча їхні очі здавалися скляними, скидалося на те, що вони охоче гуляють із відьмою. А були й такі, кому здалося, що вони побачили маленьку дівчинку, яка тримала в руках іграшковий вітряк на дерев’яній палиці: він торохтів від вітру, і дитина від того радісно сміялася.
Незадовго до світанку до кімнати Гризельди Холст увійшла тінь. Сморід протухлого м’яса із крамнички розтікся по всьому будинку, ніби солодко-нудотний туман, але Гризельда не мала сил спуститися вниз і викинути його. Джейдон заснув увечері рано, отупілий від великої дози літієвих препаратів, мало що розуміючи з того, що сталося, а швидше за все, взагалі не розуміючи нічого. Це був разючий контраст із поведінкою його матері. Одному Богу було відомо, що Гризельда, мабуть, ретельніше, ніж будь-хто у місті, готувалася до того дня у майбутньому, коли Катаріна зможе відкрити очі… але зараз, коли це таки сталося, вона опинилася у стані, який можна було назвати конвульсивним паралічем. Дуже раптово це трапилося. Її навіть ніхто не попередив! Чи не означало це, що Катаріна справді від неї відвернулася?
Гризельді потрібен був час, щоб поміркувати про те, що тепер чекало на неї. Але думки не приходили до голови. Почувши будь-який незнайомий звук, скрип плінтуса, сумне зітхання конструкцій будинку, вона вставала з ліжка і знову й знову кружляла мовчазним другим поверхом свого дому з недогарком свічки у тремтячих руках, вдивляючись у кожну тінь, що колихалася в пітьмі. Але полювала вона лише за породженням власної уяви. Нарешті змучена Гризельда заснула… і з кожним її вдихом повітря, сповнене смороду від розкладання тухлого м’яса, заходило їй до легенів і гниття з силою проникало в усі пори її тіла.
