Відьма - Хьовелт Томас Олде

— Хоробрий вчинок, мадам.

Стів запустив пальці у волосся, що спадало на шию дружини, і знову поцілував її.

Скляні двері розчинилися, і в дім увійшов Тайлер. Він ніс чималий пакет, від якого пахло китайською їжею на винос.

— Агов, це що тут у вас за фіґлі-міґлі! — сказав він. — До п’ятнадцятого березня я неповнолітній, і до цієї дати моя ніжна душа не в змозі терпіти розбещеність. А надто серед представників мого власного генофонду.

Стів підморгнув Джоселін і відповів:

— Чи стосується це так само і вас із Лорі?

— Я мушу експериментувати, — сказав Тайлер, ставлячи пакет на стіл і вислизаючи із куртки. — Експерименти притаманні моєму вікові, принаймні так твердить Вікіпедія.

— А що Вікіпедія каже про те, що маємо робити ми у нашому віці?

— Працювати. Куховарити. Давати більше кишенькових грошей.

Джоселін округлила очі й голосно розсміялася. Слідом за Тайлером крізь скляні двері прокрався Флетчер і тепер тупотів довкола обіднього столу, настороживши вуха.

— Боже, Тайлере, хапай його! — скрикнув Стів, як тільки почув гарчання бордер-коллі. Але було запізно. Флетчер помітив жінку в «лімбі» Джоселін. Він зайшовся оглушливим гавкотом, який перейшов у таке пронизливе скавчання, що в усіх трьох душа втекла у п’яти. Собака промчав кімнатою, але послизнувся на темних кахлях, бо Тайлер встиг ухопити його за ошийник. Несамовито гавкаючи і смикаючи передніми лапами в повітрі, Флетчер загальмував перед скляними дверима.

— Флетчере, лежати! — закричав Тайлер, різко смикнувши за повідець. Флетчер замовк. Нервово метляючи хвостом, він гарчав на жінку в «лімбі». Це гарчання, здавалось, доносилося в нього з самого нутра… але не змусило її хоча б трохи ворухнутись.

— О, Господи, чому ви не сказали мені, що вона тут?

— Вибач, — сказав Стів, забираючи повідець із рук Тайлера, — ми не побачили, що сюди увійшов Флетчер.

Іронічний вираз промайнув синовим обличчям.

— Нічогеньке таке в неї вбрання, — він шпурнув куртку на стілець і мовчки побіг сходами нагору. Домашні завдання він робити не збирається, завважив Стів, бо ж коли йшлося про шкільні завдання, Тайлер ніколи не поспішав. Він міг поспішати хіба що заради дівчини, з якою зустрічався, — малої красуньки-веселухи з Ньюбурга, яка, на жаль, рідко заїжджала у гості з огляду на постанову про надзвичайний стан. Або заради відеоблогу на ютьюбі, над яким він, мабуть, і працював, коли Джоселін послала його до «Імператорського вибору». В середу в неї був вихідний, і їй подобалося проводити його по-простому, навіть попри те, що вся їжа на винос із місцевого китайського ресторану була досить-таки одноманітною.

Стів відвів Флетчера, який усе ще гарчав, на заднє подвір’я і замкнув його у вольєрі. Пес спочатку кинувся на дротяну сітку, а потім почав тривожно бігати. «Припини!» — визвірився на нього Стів, мабуть, різкіше, ніж було достатньо. Собака діяв йому на нерви, хоч він і знав, що той не заспокоїться принаймні півгодини. Минуло досить багато часу відтоді, як Бабуся востаннє навідувалася до них, але, безвідносно до того, наскільки часто вона з’являлася, Флетчер завжди різко реагував на її присутність.

Стів повернувся в дім і заходився допомагати дружині накривати на стіл. Він якраз розгортав паперові судочки з куркою «чау мейн» і «тофу генерала Цо», коли двері на кухню знову відчинилися. Всередину влетіли й покотилися підлогою чоботи для їзди верхи, що належали Метту. Флетчер гавкав без упину. «Господи, Флетчере! — почувся крик молодшого сина. — Що це з тобою сталося?»

Метт увійшов до їдальні в капелюсі набакир, тримаючи в руках зібгані бриджі. «Китайські страви! Апетитно, — сказав він, мимохідь обіймаючи батьків. — Зараз спущуся!» І, так само, як раніше Тайлер, він бігцем піднявся нагору.

У цей час доби їдальня була для Стіва епіцентром життя усієї сім’ї Грантів, місцем, де окремі заняття й інтереси кожного з її членів зіштовхувалися, ніби тектонічні плити, й завмирали. І справа була не тільки в тому, що вони шанували традицію їсти разом, як тільки з’являлась така можливість. Сама ця кімната була надійним місцем у домі, оточеному дерев’яними шпалами, з розкішним видом на стайню й загорожу для коней у глибині двору, за яким відразу круто дерлася вгору дика природа Западини Філософа.

Коли Стів розкладав по тарілках локшину з сезамом, до їдальні увійшов Тайлер зі спортивною відеокамерою марки «ГоуПро». Це був подарунок йому на сімнадцятиріччя. На камері горів червоний індикатор запису.

— Вимкни оцю штуку, — твердим голосом промовив Стів, — ти знаєш правила. Не можна знімати, коли Бабуся тут.

— Я її не знімаю, — відповів Тайлер, висовуючи стілець з-під протилежного кінця столу. — Поглянь, звідси її навіть у кадр не впіймаєш. І ти ж знаєш, що вона майже не рухається, коли з’являється у будинку, — він невинно посміхнувся до тата й перемкнув тембр голосу на той, яким зазвичай озвучував ролики в ютьюбі: «Настав час запитань для мого неважливого статистичного репортажу, мій достойний прабатьку».

— Тайлере! — застережливо крикнула Джоселін.

— Вибач, найдостойніша прародителько.

Джоселін подивилась на нього з лагідною рішучістю.

— Видали це, — сказала вона, — і забери камеру подалі від мого обличчя, бо в мене жахливий вигляд.

— А як же свобода ЗМІ? — посміхнувся Тайлер.

— А недоторканність приватного життя? — відбила удар Джоселін.

— Тоді скасовуються домашні обов’язки.

— Що ж, урізаються й кишенькові гроші.

Тайлер повернув камеру до себе і надав своєму обличчю вираз, сповнений муки.

— Отаке казна-що увесь час. Шановні друзі, я вже говорив це і знову повторюю: я живу в сім’ї, де панує диктаторський режим. Старше покоління становить серйозну загрозу свободі слова.

— Тако рек Месія, — докинув Стів, розкладаючи по тарілках «генерала Цо». Він знав, що Тайлер однаково виріже більшу частину відзнятого матеріалу. Тайлер робив дотепні кліпи із власних висловлювань, нісенітниць, вуличних записів, на які накладав популярну попсу та ефекти швидкого руху. Йому це добре вдавалося, і результати вражали. Коли Стів останнього разу дивився канал сина на ютьюбі під назвою «ТайлерФлоу95», він мав 340 підписників і понад 270 тисяч переглядів. Тайлер навіть заробив трохи кишенькових грошей на рекламі, хоча й визнавав, що то геть замало.

— Що ти хотів запитати? — поцікавився Стів, і камера вмить повернулася до нього.

— Якби ти мусив приректи когось на смерть, кого б ти обрав: власну дитину чи жителів цілого села в Судані?

— Яке недоречне запитання!

— Власну дитину, — втрутилася Джоселін.

— Отакої! — звереснув Тайлер із чималим драматизмом. У вольєрі Флетчер насторожив вуха і знову зайшовся несамовитим гавкотом. — Ви це чули? Моя найрідніша мати без краплини жалю жертвує моїм життям задля якогось неіснуючого африканського села! Що це: вираз її співчуття до країн третього світу, або ж ознака розладу в нашій сім’ї?

— І те, й інше, дорогенький, — відповіла Джоселін і покликала, повернувшись у напрямку сходів: — Метте! Ми їмо!

— Я серйозно, тату. Уяви, що перед тобою дві кнопки. Натиснеш одну — помре твоя рідна дитина, тобто я. А натиснеш іншу — помре ціле село в Судані. А якщо не зробиш вибору протягом десяти секунд, вони обидві увімкнуться автоматично. Кого ти врятуєш?

— Абсурдна ситуація, — відповів Стів. — Хіба хтось може примусити мене зробити такий вибір?

— Зроби мені ласку.

— Та якби й так, правильної відповіді не існує. Якщо я врятую тебе, ти звинуватиш мене в тому, що я прирік на загибель ціле село.

— Але ж в іншому разі помремо всі ми, — наполягав Тайлер.

— Звісно, я дам загинути селу, а не тобі. Як я можу пожертвувати власним сином?

— Правда? — Тайлер аж присвиснув у захваті. — Навіть якщо у цьому селі повно дітей-солдатів, вкрай виснажених від недоїдання, в них роздуті животики і мухи дзижчать навколо їхніх очей, а ще там повно бідних матерів — жертв насильства, хворих на СНІД?