Відьма - Хьовелт Томас Олде

Піт знизав плечима.

— Тоді дітей не так пестили, як зараз. Холодні вітри долітали сюди зі Старого Світу. Звинувачення у відьомстві й вироки за нього були повсякденним явищем. У Катаріни не було вибору: вона вбила сина, щоб зберегти життя доньці. А після того її засудили до шибениці, бо то вважалося милістю. Але ж вони самі її не вішали. Її змусили самостійно стрибнути у петлю на знак розкаяння та самобичування. Її мертве тіло кинули до одного з відьомських водоймищ у лісі на поталу диким звірям. Так завжди робилося. Або так, або їх спалювали на багатті. Звісно ж, ці жінки були ні в чому не винні.

— Який жах, — прошепотіла Беммі.

— Окрім того, в цьому випадку вона була не зовсім не винною, — сказав Грім.

Делароса подивилися на нього.

— Гм… ну, нам це не відомо, — швидко втрутився Піт. — Нам не відомо, чи вона була винна у тих злочинах, за які її засудили. Навіть тут, у Блек-Спрінзі, в нас немає підґрунтя для подібних припущень. Ми знаємо напевне тільки одне: колоністи вірили у те, що вона воскресила з мертвих сина, і того було для них досить. З позицій сучасності можна вважати можливим і навіть вірогідним, що вона за життя мала надзвичайні здібності, але ніщо не вказує на те, що вона творила дива або використовувала свій дар, щоб завдати комусь шкоди. Швидше за все, насильницька смерть, а перед тим жахливі тортури та примус до вбивства власної дитини зробили з неї те, чим вона є зараз. Але то все здогадки. Розумієте, у світі потойбічного в нас дійсно небагато довідкових матеріалів.

— Ну, добре, — сказав Берт Делароса, вихиливши порцію горілки. — Отже, ви, хлопці, маєте свого сільського привида. — 3 його вуст зірвався легкий смішок, ніби його самого розсмішило ним же й сказане. Берт підняв порожню чарку й тицьнув нею у бік Гріма:

— Це ж просто жахливо. Отже, ти, сучий сину, говорив правду, коли телефонував мені. А я гадав, ти мені баки забиваєш. Авжеж… дійсно, думав, що забиваєш мені баки.

— Про що це ти говориш? — здивовано запитала Беммі.

— Отого дня, коли він і та жінка намагалися дати нам хабара… Того вечора він зателефонував мені на мобілку і спробував знову збити мене з пантелику, та ще й додав якусь побрехеньку про злу відьму Заходу. Я тобі про це не розказував, бо був шокований тим, як далеко вони ладні зайти у своїй настирливості, до того ж мені не хотілося тебе засмучувати. Та… ну, ти пам’ятаєш, люба, що ми про них думали.

— Вибачте, — додав Грім без краплини іронії.

— Ви назвали її сільським привидом, — заговорив знову Піт, — і ви близькі до правди, але не зовсім. Здається, ви без проблем могли б сприйняти реальність чогось такого дуже дивного, що тиняється у вашій спальні. Але чому ви не викликали поліцію, коли її побачили? Це ж перша річ, яку робить більшість людей, коли бачить когось чужого у своєму помешканні. І чому не викликали швидку допомогу, ви ж бачили, в якому стані ця жінка?

Подружжя Делароса обмінялося зніяковілими поглядами, не знаючи, що відповісти. Стів раптом відчув, як йому в душу вповзло знайоме почуття дежавю, яке дуже часто з’являлося, коли вони розповідали новоприбулим про те, в яку халепу ті потрапили. Таке траплялося не частіше ніж пару разів на рік, якщо їм щастило, і то, як правило, в інший час. Але час доби не мав жодного стосунку до його спогадів. Це було вісімнадцять років тому, під час розмови був присутній той самий Піт Вандермеєр, але значно молодший — тоді він іще працював на факультеті соціології Нью-Йоркського університету. На той час він, мабуть, ще не був таким експертом з оповідань, але в його голосі звучав такий самий розсудливий спокій. Стів пам’ятав головне: їхній власний страх та їхню власну невпевненість. Ми слухали розповідь про передвістя та відьом, і не було такої миті, коли б ми йому не вірили. Ні… після того, що ми побачили.

Нарешті Беммі порушила мовчанку.

— Ти просто відчув, що вона… ну, що вона не грабіжниця. Досить було оком на неї кинути, щоб це зрозуміти. Вона була схожа на зло.

Беммі повернулася до чоловіка:

— Можна, я їм розповім, як це сталося?

Берт, здавалося, хотів щось сказати, але лише махнув рукою.

— Валяй.

— Ми ще не поснули. Ми… були близькі.

Її щоки м’яко спалахнули. Стів і Грім прикусили язики. За весь час роботи лікарем Стів навряд чи чув більш сором’язливе визначення статевого акту, яке б при тому настільки пасувало людині, яка про нього говорила.

— Я повернулася на спину, й раптом з’явилася вона, у ногах ліжка. Я побачила її за Бертом. А найжахливішим було те, що спочатку там нікого не було, а за мить вона вже там, і дивиться на мене. Тільки очей в неї не було, замість них — лише чорні потерті нитки, і тими нитками вона на мене дивилася. Краще б вона того не робила.

— Дружина скрикнула, — додав Берт монотонним і безбарвним голосом, — та випросталася з-під мене, ніби з-під електричного стільця. А потім і я її побачив. І тоді я закричав. Я ніколи в житті не кричав, здається, з того часу, як мені довелося стрибати в ополонку у затоці Джамейка під час посвяти у студентське братство. А от тоді я закричав. Беммі так і сказала: мій розум не мав жодних сумнівів у тому, що це була мара, нічний кошмарний сон — та тільки той кошмар був реальний і ми удвох його бачили! Беммі обгорнулася простирадлом і втекла з кімнати. Я побіг за нею, але в дверях озирнувся, бо хотів пересвідчитися, чи зникне вона, якщо кліпнеш, адже так роблять привиди. Але вона не зникла. І тоді… я повернувся до неї.

— Але чому? — запитала шокована Беммі.

Чоловік знизав плечима.

— Розумієш, у спальні була понівечена жінка. Уся обвита кайданами. Гадаю, я хотів подивитися, чи не можна щось для неї зробити.

— І щось сталося? — наполегливо запитав Грім.

Якийсь час Берт не відповідав, і Стів побачив, як Беммі стиснула чоловікові руку.

— Ні, — нарешті відповів він, — вона там просто стовбичила. Я злякався і вийшов слідом за дружиною.

Грім і Стів переглянулися. Піт так само зауважив брехню, але подумав, що то не має значення, принаймні, зараз.

— Гаразд. Отже, ви обоє відчули, що вона — не людина.

— А як так сталося, що про це не знає широка спільнота? — запитав Берт. — Маю на увазі, якщо ваше місто тероризує привид — я ще не готовий це сприйняти, поки ретельно не вивчу факти… але припустимо, що це правда, — тоді ж уся наука летить шкереберть! Ви її коли-небудь знімали на відео?

— В нашому цифровому архіві понад сорок тисяч годин відеозйомки, — відповів Грім. — Повсюди в місті висять камери. Хіба ви не помітили? Відзнятий матеріал ми зберігаємо десять років, а потім викидаємо. Через певний час набридає його дивитися.

І знову Делароса витріщилися на нього.

— Геть нічого не можу второпати, — повільно промовив Берт.

— Він хоче сказати, — пояснив Піт, — що ми робимо усе можливе, щоб про неї дійсно ніхто не знав. Насправді від цього залежать наші життя. — Він подивився їм просто у вічі, спочатку Бертові, потім Беммі. Стів відчув глибоку пошану до Піта, оскільки той не відвів погляду, коли говорив.

— Розумієте, історія Катаріни не завершується з її смертю. Одного зимового ранку 1665 року, через чотири місяці після того, як її було повішено, загін на чолі із самим колишнім генерал-губернатором Пітером Стьойвесантом, який вирушив у гори подивитися, що там собі роблять мисливці, прибув до Нью-Бека і побачив місто всуціль знелюднілим. З дахів звисали бурульки, й усе було поховане під товстим покровом снігу. Але головна дивина була в тому, що сніг той випав не щойно, тож по всій місцині мали б бути сліди, але не було видно жодного. Складалося враження, що жителі міста розчинилися у повітрі за одну нещасну ніч. Їх вже ніхто ніколи не бачив. Голландці вирішили, що то прокляття, і почали оминати місто-привид і пагорби навколо нього. Вони відчули, що там над ними нависало «диявольське око». У червні того ж року Стьойвесант повернувся до Нідерландів. Більшість колоністів повернулася так само, й історія поринула в забуття. І тільки за сорок років, у 1708 році, в анналах Голландської Республіки знайшли перший офіційний історичний документ про зникнення людей, який містив короткий виклад цієї легенди. Маємо той документ у нашому архіві. У ньому масовий вихід із Нью-Бека приписується економічним проблемам, що виникли внаслідок Другої англо-голландської війни та захоплення Нью-Йорка, а також висловлюється припущення, ніби колоністи загинули у сутичці між племенами індіанців.