Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя
— Можливо, — відповів Голомозий. — Самостійно занадто близько підійшов до небезпечного місця. Можливо, мав честолюбну мету — здобути надійні відомості. Якби стеження проводилося разом з нами, то ми один одного захищали б і такого наслідку, напевне, не було б.
— Ти безпосередньо розмовляв по телефону з тим чоловіком. То були шанси на наші переговори з Аомаме?
— Не думаю. Вони були б лише тоді, якби вона сама захотіла з нами розмовляти. Цей нюанс відчувався і в словах того чоловіка, що говорив по телефону. Врешті-решт, усе залежить від її бажання.
— Вона мала 6 радіти, що ми гарантуємо їй безпеку й не порушуємо питання про вбивство лідера.
— Однак вони домагаються докладнішої інформації. Мовляв, чому ми хочемо зустрітися з Аомаме. Чому прагнемо замирення з ними? Про що конкретно збираємося вести переговори?
— Якщо вони домагаються інформації, то це означає, що нічого точно не знають.
— Ваша правда. Та водночас і ми про них не маємо точної інформації. Все ще не знаємо причини, чому вони задумали такий ретельний план і витратили стільки зусиль, щоб убити лідера.
— У всякому разі, нам треба чекати від них відповіді й водночас не припиняти пошуку Аомаме. Навіть якщо при цьому доведеться наступити комусь на хвіст.
Зробивши коротку паузу, Голомозий сказав:
— У нас міцна організація. Ми можемо зібрати людей і швидко та ефективно діяти. Ми цілеспрямовані, з високим бойовим духом і в разі потреби здатні на самопожертву. Але якщо говорити про нашу технічну підготовку, то ми — лише випадковий набір аматорів, що не пройшли спеціального тренування. Порівняно з нами протилежна сторона — професіонали зі своїм ноу-хау, які діють холоднокровно і в жодному разі не вагаються. Мають у всьому великий досвід. Бо, як ви знаєте, Усікава-сан не був роззявою.
— Що конкретного ви збираєтесь робити зараз, щоб не припиняти пошуку?
— Найдоцільніше було б скористатися тими цінними розвідувальними даними, які, здається, зібрав Усікава-сан. Будь-якими.
— Виходить, що власних цінних розвідувальних даних ми не маємо?
— Та начебто, — щиро визнав Голомозий.
— Мусимо розшукати і впіймати Аомаме, незважаючи ні на загрози, ні на жертви. Якомога швидше.
— Це — нам наказ «віщого голосу», чи не так? — сказав Голомозий і повторив: — Якомога швидше впіймати Аомаме, незважаючи ні на загрози, ні на жертви.
Начальник промовчав. До подальшої інформації Голомозий не мав доступу, оскільки не належав до керівництва секти, а був лише керівником виконавчого підрозділу. А проте він знав, що, можливо, то було останнє повідомлення, яке жриці від них почули.
Коли Голомозий проходив туди-сюди повз останки Усікави в холоднючій кімнаті, в його свідомості щось промайнуло. Він зупинився і, невдоволено насупивши брови, спробував те щось розпізнати. Коли Голомозий спинився, Кінський хвіст біля дверей злегка змінив позу, довго видихнув і центр ваги свого тіла змістив на іншу ногу.
«Коендзі», — згадав Голомозий, копирсаючись на темному дні пам'яті. Поволі, обережно, намацував тонку нитку. Хтось, пов'язаний з цією історією, мешкав у кварталі Коендзі. Та, власне, хто?
Добувши з кишені потертий грубий записник, Голомозий квапливо почав гортати його сторінки. І переконався, що пам'ять не підвела його. Тенґо Кавана, який проживав у кварталі Коендзі столичного району Сугінамі. Покійний Усікава винаймав квартиру в тому самому будинку. На першому поверсі, а не на третьому, як Тенґо Кавана. Мабуть, Усікава стежив там за Каваною? У цьому нема жодного сумніву. Однакова адреса — не випадковість.
Та чому в такому скрутному становищі Усікава мав би стежити за поведінкою Тенґо Кавани? Голомозий досі не пригадував адреси Тенґо Кавани, бо зовсім перестав ним цікавитися. Тенґо Кавана переробив «Повітряну личинку», яку написала Еріко Фукада. Коли її твір отримав від літературно-мистецького часопису премію молодого автора й після опублікування став бестселером, Тенґо Кавана цікавив людей. Висловлювалися здогади, що, можливо, він зіграв у всьому цьому важливу роль і зберігає якусь особливу таємницю. Однак тепер, коли його роль скінчилася, з'ясувалося, що він був лише підставним письменником, автором-невидимкою. На прохання Комацу переробив оповідання й отримав невелику частку гонорару. От і все. Більше ніщо за ним не стояло. А тепер секта зацікавилася тим, де перебуває Аомаме. Та, незважаючи на це, Усікава зосередив усю свою увагу на вчителеві підготовчої школи. Влаштував йому справжнісіньку засідку. І через це вкоротив собі життя. Чому?
Голомозий не знаходив цьому пояснення. Безперечно, Усікава натрапив на якісь сліди. Очевидно, думав, що дізнається про місце перебування Аомаме, якщо слідкуватиме за Тенґо Каваною. Саме тому в орендованій квартирі встановив біля вікна фотоапарат на триніжку й, напевне, вже давно вистежував його. Невже між Тенґо Каваною та Аомаме існував якийсь зв'язок? Якщо існував, то який саме?
Голомозий мовчки перейшов у сусідню, теплу, кімнату й подзвонив у Токіо. У кімнату багатоквартирного будинку в кварталі Сакураґаока, що в столичному районі Сібуї. Покликав двох своїх підлеглих і наказав негайно повернутися у квартиру Усікави в кварталі Коендзі, щоб простежити, чи не з'явиться Тенґо Кавана, здоровенний чоловік з коротким волоссям. Мовляв, його не можна не помітити. Якщо виходитиме з будинку, то треба крадькома за ним піти, щоб обов'язково дізнатися, куди прямує. В жодному разі не відставати від нього. Бо, мовляв, він якнайшвидше прийде їм на допомогу.
Голомозий вернувся у кімнату з останками Усікави й повідомив Кінському хвостові, що вони негайно їдуть до Токіо. Той лише коротко кивнув. Жодних пояснень не вимагав. Зрозумівши, що від нього хочуть, швидко діяв. Коли Голомозий вийшов з кімнати, Кінський хвіст замкнув її на ключ, щоб ніхто сторонній не заглядав, і надворі серед десяти автомашин на стоянці вибрав чорну «Nissan-Gloria». Вони обидва сіли в неї, і, крутнувши встромленим ключем, Кінський хвіст, який цього разу сидів за кермом, запустив мотор. Як завжди, її бензобак був повний. І її номерний знак, і місце реєстрації були законними. Надмірна швидкість нічим не загрожувала.
Голомозий згадав, що не дістав від начальника дозволу на повернення до Токіо, коли вони вже їхали швидкісною трасою. Можливо, пізніше йому буде непереливки. Неминуче. Але зараз не можна втрачати ні хвилини. Тільки прибувши до Токіо, можна все з'ясувати. Він трохи насупився. Обмеження, які накладає система, іноді його дратувала. Приписів ставало щораз більше. Але він знав, що поза організацією не зможе прожити. Він — не самотній вовк. А тільки одне з коліщаток механізму, яким управляють зверху.
Голомозий послухав по радіо останні, від восьмої години, новини. Потім, вимкнувши радіо, опустив спинку сидіння й трохи поспав. Прокинувшись, відчув, що зголоднів (не пригадував, коли востаннє нормально їв), але не мав часу на те, щоб зупинятися на заправній станції. Треба було поспішати.
Однак у той час Тенґо вже зустрівся з Аомаме на дитячій гірці. Голомозий і Кінський хвіст про це нічого не знали. У небі над головами Тенґо й Аомаме пливли два Місяці.
Останки Усікави спокійно лежали в холодній темній кімнаті. Без сторонніх людей, без світла, замкненій знадвору ключем. Крізь вікна під стелею усередину проникало бліде місячне сяйво, якого, однак, Усікава не міг бачити. А тому не міг знати, скільки Місяців на небі — один чи двоє.
У кімнаті не було годинника, який би відмірював час. Можливо, відтоді, як Голомозий і Кінський хвіст пішли, минула година. Якби в кімнаті хтось залишився, то, напевне, злякався, побачивши, як зненацька рот Усікави заворушився. Така страшна подія виходила за межі здорового глузду. Бо, ясна річ, Усікава вже був мертвий, а його останки повністю задубіли. Однак його рот, дрібно затремтівши, ворухнувся і потім, зі скрипом, розтулився.
Стороння людина подумала б, що, може, Усікава починає щось розповідати. Якусь важливу інформацію, відому тільки мертвим. Ця людина, перелякавшись, проковтнула б слину й, напевне, чекала б. Цікаво, власне, яку таємницю їй збираються зараз відкрити?
Але з розтуленого рота Усікави не вилетів жоден звук. З нього мовчки, затамувавши подих, вилізло шестеро карликів, сантиметрів п'ять заввишки. Вони, в маленькому одягу, йшли по язику, порослому зеленим мохом, переступали через брудні криві зуби й один за одним виходили назовні. Як шахтарі, що надвечір, після роботи, поверталися на землю. Однак і обличчя, і одяг карликів були чистими, без жодної брудної плямки. У цьому вони не мали нічого спільного з людьми.
Коли шестеро карликів вилізли з рота й спустилися на столи під останками Усікави, то труснули своїм тілом і поступово почали збільшуватися. Вони могли це робити відповідно до потреби. Але їхній зріст ніколи не перевищував одного метра. І не міг стати меншим, ніж три сантиметри. Коли їхній зріст досяг шістдесяти-сімдесяти сантиметрів, вони перестали стрясати своїм тілом і по черзі зійшли на підлогу. Обличчя карликів не виражало нічого. Але й не скидалося на маски. Вони мали звичайнісінькі обличчя. Загалом такі, як у вас і в мене, але менші. Просто зараз їм не треба було нічого виражати.
