Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)
Але вiн не здiйснив свого намiру.
У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.
- А, ви всi тут? - якимсь нерадiсним, тьмяним голосом мовив вiн. - Можу вас поiнформувати. Iдемо на посадку. Все гаразд.
Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумiв, що з справами у них далеко не все "гаразд".
Роздiл двадцять другий
1. ДАЙ МЕНI РУКУ, ОЛЕСЮ!
Вони зiйшли сходами на землю: Педро Дорiлья, Марта i Олесь, супроводжуванi Валенто Клаудо.
"Люцифер" стояв мiж двома високими пiвденними соснами на узгiр'ї, розлогi крони яких нiби прикривали своїми широкими крилами велетня вiд майже вертикального сонячного промiння. Його механiзми, мабуть, були вимкненi, бо величезний корпус громiздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипiння, яке свiдчило б про роботу механiзмiв. Поранений "Люцифер" неначе вiдпочивав, припавши до землi.
Непорушна тиша панувала навколо, тiльки здалеку долинали раз у раз розмiренi удари морського прибою: Капiтан обрав мiсце для стоянки машини недалеко вiд берега.
- А тепер трохи почекаємо, бо Капiтан сказав, що вiн сам зараз вийде сюди, - мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що вiн нi до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, вiдповiдаючи на власнi думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнiчений, неуважний. З кишенi його комбiнезона висувалася рукоятка великого пiстолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час вiд часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навiщо Валенто озброївся тим пiстолетом?
- Нам що, доведеться йти кудись? - спитав його Педро Дорiлья.
Валенто Клаудо навiть не повернув голови в його бiк, а лише коротко вiдповiв:
- Зараз довiдаєшся.
У дверях "Люцифера" показалася знайома струнка постать Сивого Капiтана. Вiн на мить спинився на сходах, тримаючись рукою за поруччя, i пiдвiв голову. Погляд його гострих сiрих очей немов шукав чогось у небi, чистому синьому небi, де високо-високо наче завмерли нерухомi бiлi хмаринки.
Вiн був такий самий, як i завжди, у шкiрянiй куртцi, без шапки, кучеряве волосся з сивим пасмом вiльно спадало на високий лоб. Такий самий i не такий...
Худорляве його тонке обличчя змарнiло, навколо запалих очей лягли глибокi тiнi. Двi рiзкi зморшки з'єднали нiздрi з краями рота, i це надавало блiдому обличчю вираз засмученостi, хворобливої втоми. Тiльки очi свiтилися, як i ранiше, внутрiшнiм полум'ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Рамiро втратив властиву йому твердiсть i впевненiсть, вiн горiв якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокiйним i тривожним.
- Вiн хворий! - стурбовано, самими губами прошепотiла Марта, стискаючи руку Олеся.
Ернан Рамiро повiльно спустився сходами на землю i знов пiдвiв запитливий погляд угору. Що вiн шукає в небi? Адже там немає нiчого, крiм сонця i хмаринок.
Мабуть, i Капiтан переконався в цьому. Вiн уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмiшки промайнула на його обличчi.
- Гадаю, що тепер ти вже цiлком заспокоїлася, дiвчино, - сказав вiн. Радий за тебе. I за вас також, Педро Дорiлья, - повернув вiн голову до її батька.
- Я глибоко вдячний вам, Капiтане, - вiдповiв Педро, - ви врятували менi життя.
Ернан Рамiро неуважно махнув рукою:
- Я зробив те, що обiцяв вашiй дочцi. Тут нема про що говорити...
- Але через це ваш "Люцифер" зазнав пошкоджень, - зауважив Педро Дорiлья наполегливо, - потрапив у скрутне становище. Це менi дуже прикро. I коли б у моїх силах, я...
Сивий Капiтан спинив його:
- Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися i в iншому мiсцi, незалежно вiд вас, Дорiлья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок i для вас самого, i для Марти. На "Люциферi" ви залишатися далi не можете...
Вiн перевiв погляд на Олеся. I юнаковi раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплiшав, на одну лише невловиму мить, але потеплiшав.
- I з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам'ятаєш, я колись сказав тобi, що ти ще зможеш зробити вибiр, лишатися на "Люциферi" чи нi?
- Я тодi ж таки вiдповiв вам, Капiтане: лишатися! - твердо вiдповiв юнак.
- То було давно, багато змiнилося з того часу, - втомлено зауважив Ернан Рамiро. - I тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш бiльше бути на "Люциферi".
- Чому? - вихопилося в Олеся.
- Незабаром сам зрозумiєш... - i наче мимоволi вiн ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: - Ви пiдете разом з Валенто до рибальського селища. Вiн влаштує вас там... на якийсь час. Потiм побачимо. Ви взяли ракетний пiстолет, Валенто?
- Так, Капiтане, - безрадiсним тоном вiдповiв Клаудо, дивлячись собi пiд ноги.
- Отож у разi потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?
Цiлком несподiвано для всiх, а насамперед, мабуть, для Ернана Рамiро, Валенто Клаудо мовив:
- Вони й самi могли б дiйти, Капiтане. А менi краще б одразу взятися за роботу... Адже "Люцифер"...
Вiн сказав це, нiби пересилюючи себе, бо ще нiколи не заперечував Капiтановi.
Брнаи Рамiро здивовано поглянув на нього i зсунув кошлатi брови. Голос його враз набув владного тону:
- Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?
- Так, Капiтане.
Дисциплiна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свiдчив, що вiн пiдкоряється проти волi. Ернан Рамiро все ще дивився на нього, i Олесевi знов здалося, що в цьому поглядi з'явилося щось дивовижно тепле, дружнє. I знов це тривало якусь мить.
Раптом Рамiро перевiв погляд на юнака. Хвильку вiн мовчав, нiби обмiрковуючи щось, а потiм сказав:
- Менi шкода розлучатися з тобою, Олесю. Нi, нi, мовчи, - тут-таки заперечив вiн, помiтивши, що юнак немов хоче вiдповiсти йому. - Менi хотiлося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд... Так, можливо, тодi ти iнакше оцiнював би дещо...
- Але ж, Капiтане...
- Я вже сказав тобi, мовчи. Дай менi руку!
Олесь знiяковiло простягнув Ернановi Рамiро руку. Вiн вiдчув мiцний потиск i побачив дивний сум в його сiрих очах, якi невiдривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хiба ж можна отак пiти, не сказавши, як схвильовано б'ється серце, сповнене поваги й любовi до цiєї сумної людини, погляд якої, теплий i батькiвський, мов проникає в саму Душу!
- Капiтане, я... я хочу...
- Мовчи. Олесю. Бiльше нiчого не треба...
I знову цей глибокий, невимовний сум у поглядi! Нi, не тiльки в поглядi, а й у словах Капiтана, що йдуть, здається, вiд самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Рамiро. Нiколи, нiколи досi не чув Олесь в голосi Капiтана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Рамiро говорив мов у снi:
- Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скiльки мрiй i прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно... навiщо, навiщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хiба я досяг чогось? Нi, нiчого, i все минуло, i все марно... i нiякої користi нi для кого... то навiщо було все це?..
