Олег Авраменко - Реальна загроза
— А я? — озвалася Ліна. — Тобто ми з Елі? Ми станемо принцесами?
— Авжеж, золотко, — відповіла Яна. — І я стану принцесою. І всі наші діти будуть маленькими принциками та принцесочками… До речі, Алексе, скоро ти станеш дядечком. За дев’ять місяців.
— От здорово! — зрадів я. — Вітаю, сестричко! А знаєш, саме тоді ти станеш тіткою.
— Справді? — Яна швидко подивилася на Елі й Ліну. — Котра з вас?
— Обидві, — відповіли вони хором.
З захопленим виском сестра зіскочила з моїх колін, влаштувалася на бильці крісла, де вдвох сиділи дівчата, і між ними почалася суто жіноча розмова, супроводжувана айканнями та ойканнями. Павлов зробив мені знак, і ми поквапцем вийшли з каюти. Ні Яна, ні Елі з Ліною не звернули на нас уваги.
— Ці мені бабські балачки! — промовив мій зять з кислою міною. — Ніяк до них не звикну… Гаразд, Александре. Зараз я трохи прогуляюся кораблем, полякаю молодняк. — Він широко осміхнувся. — Відколи став адміралом, мені дуже сподобалась ця розвага. Старію, мабуть… А ти йди до нашого шатла. До тебе прибув ще один відвідувач, але не захотів виходити разом з нами.
На цьому наші дороги розійшлися. Я подався до найближчого ліфту, а Павлов закрокував у протилежний бік — до рубки керування. Коли я вже заходив у ліфтову кабіну, до мене долинуло віддалене ревіння чергового боцмана:
— Адмірал на містку!
8
Проминувши шлюзову камеру, я опинився на борту шатла і в пасажирському салоні знайшов Кортні Прайс. Вона була сама — і не в формі, а в гарній зеленій сукні під колір своїх очей. У цьому вбранні вона справляла приголомшливе враження.
— Добридень, Кортні, — сказав я незграбно.
— Привіт, Сашко, — відповіла вона неголосно.
— Ти так і не попрощалася того разу.
— Я не хотіла сцен.
— Але зараз…
— Я зрозуміла, що не можу полетіти не попрощавшись. Я мусила побачити тебе наостанок.
— Ти летиш? З Ютланда?
— Так. Назовсім.
— І куди?
— На Заркон. Разом з Гораном. Він попросив мене стати його дружиною. Я погодилася.
На цю звістку мені запаморочилося в голові, і я опустився в найближче крісло.
— Як… як це сталося?
— Він підійшов до мене на станції, щойно відчалив „Оріон“. Запросив випити кави, ми розговорилися, він запитав, чому я залишила корабель. Я йому чесно відповіла, що наші з тобою стосунки не мають майбутнього, і тоді… тоді він сказав, що закохався в мене з першого погляду. Що давно шукав таку, як я.
— Ти старша за нього на сім років.
— А він доросліший за мене на двадцять років.
— Ти кохаєш його?
— Він дуже подобається мені, нам добре разом. Я думаю, що зможу його покохати. Він схожий на тебе. Не знаю чим, але схожий. Більше, ніж будь-хто інший.
— Ти скоро відлітаєш?
— Не раніше, ніж за тиждень. Зараз Горан на Ютланді, збирається виторгувати у твого батька в рахунок боргу крейсерський корвет, як весільний подарунок для мене, і партію ендокринолу за зниженими цінами.
Я кволо всміхнувся:
— Він виторгує.
— Я знаю, — кивнула Кортні. — Горан ще зустрінеться з тобою. А ми бачимося востаннє.
Я зітхнув.
— Мені бракуватиме тебе.
— А мені тебе. Тому я й лечу з Ютланда. Тут я ніколи не налагоджу своє особисте життя. На одній планеті з тобою — ні. Я б жила нашими рідкими зустрічами. Елі й Ліна дуже милі дівчата, і я впевнена, що вони вже планують, як будуть запрошувати мене в гості. А мені бракуватиме сил відмовитися. А це не те життя, про яке я мріяла.
— Мені шкода, Кортні.
— Мені теж шкода, Сашко. Ми ідеально підходимо одне одному — і ти це знаєш. Просто ми зустрілися запізно.
— Так, запізно.
— Я нічим не краща й не гірша за Елі. Ми з нею однакові. Але вона виявилася першою.
— Так, першою…
— І тепер уже нічого не зміниш. Щасти тобі, шкіпе.
— Щасти тобі, Кортні…
Епілог
Справа честі
Секретар у приймальні зустрів мене шанобливим уклоном.
— Ваша Високосте, — промовив він. — Його Величність готовий прийняти вас.
Я кивнув йому й попрямував до широких двостулкових дверей. Взагалі, я надавав перевагу зверненню „капітан“, але чого ще чекати від цивільного, який так і сяє від пихи за своє недавнє підвищення — з серетаря диктатора до секретаря монарха.
Зате космічні піхотинці, що стояли на посту обабіч дверей, відсалютували мені як старшому офіцерові. Я підніс руку до козирка, відповідаючи на їхнє вітання, і пройшов до кабінету.
Батько був у своїй звичайній адміральській формі, хіба трохи оновленій — з золотими імператорськими еполетами на плечах. Він сидів у кріслі, а на столі перед ним височів голографічний макет складної споруди з вежами й куполами, що нагадувала якесь казкове місто з фентезійних фільмів.
— Привіт, Алексе, — сказав батько, даючи цим зрозуміти, що наша зустріч неофіційна. — Як там мої онуки?
Це питання він задавав мені й Павлову щодня, а то й по кілька разів на день, дарма що Яна, Елі та Ліна були лише на другому місяці вагітності.
— Все гаразд, — як завжди, відповів я і вказав на макет. — А що це в тебе?
— Та просто дозволив собі розслабитися й помріяти. Весь сьогоднішній ранок ми вирішували, куди подіти ендокринолові гроші. З інвестиціями в економіку нема проблем, з імпортом — також; скасування усіх податків з фізичних осіб уже вирішена справа. А от що стосується різних соціальних програм… тут усе дуже складно. Треба додержатись балансу, знайти золоту середину — щоб люди були задоволені, але в жодному разі не перетворилися на дармоїдів.
— Надзвичайно складна задача, — серйозно погодився я.
— Навіть складніша, ніж ти думаєш. Ну, пенсії за віком і з непрацездатності, повне медичне страхування, включно з послугами психоаналітиків і косметологів, безкоштовна освіта, стипендії кращим учням, гранти на навчання в найпрестижніших університетах Землі, виплати на виховання дітей, підйомні для молодих родин і тому подібне — тут усе ясно, питання лише в сумах. Зате є багацько оригінальніших проектів. Наприклад, міністр культури запропонував узяти на державне утримання всіх артистів, музикантів, письменників, художників і решту творчої братії.
— Це неправильно, — сказав я. — Тоді кожен нероба зможе оголосити себе творчою особистістю. Отримувати допомогу з безробіття для багатьох принизливо. Інша річ — за державний кошт графоманити в своє задоволення або виконувати музику, від якої у слухачів вуха в’януть.
— В цьому й проблема. Міністр бачить вихід у створенні спеціальних комісій, але я категорично проти — творча цензура огидна. — Батько допитливо зиркнув на мене. — Ти здивований, що я проти цензури?
