Владимир Бабула - Планета трьох сонць (Сигнали з всесвiту - 2) (на украинском языке)
"Нiчого не вдiєш, рискну!" - подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.
Без роздумiв я взявся за другий...
Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.
"Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога... - мiркував я. - Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати..."
Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.
Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.
Я проминув сусiдню печеру i зазирнув до дальшої.
У мене похололо в грудях. На такому ж ложi, яке мав я, на пiдлозi лежала Алена. Я пiдбiг до неї, присвiтив у обличчя. Вона була непритомна.
Я швидко принiс води, хлюпнув на неї i цим привiв її до пам'ятi. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише пiсля того, як вона напилася води та з'їла кiлька солодких плодiв.
- Тiкаймо, доки нiхто не зайшов! - запропонувала Алена, як тiльки змогла сяк-так стати на ноги.
Що далi, то швидше iшли ми лабiринтом печер i тунелiв, потiм побiгли. Пiдземнi примiщення були безлюднi.
- Мабуть, усi вирушили в якусь експедицiю... - догадувалась Алена. Поспiшаймо, поки не повернулись.
Нарештi ми потрапили до широкого коридора, який змiївся через усi печери. Я вже радiв, гадаючи, що це й є головний вихiд з лабiринта, коли це перед нами почувся стукiт. Ми сповiльнили кроки i з хвилину прислухались. Потiм, наблизившись до повороту, зазирнули за рiг. Коридор вiв до величезного кам'яного храму.
- Повернiмось, - прошепотiв я. Алена не погодилась:
- До в'язницi повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь iнший хiд.
Ми зайшли до храму та й стали мов укопанi.
Бiля однiєї стiнки працювали квартянськi скульптори й художники, а на протилежнiй вже сяяли новi барельєфи й настiннi картини.
Художники працювали з таким запалом, що навiть не помiтили нас... Погляньте уважнiше на їхнi твори, друзi! Безперечно, ви будете так само здивованi, як i ми, - посмiхнувся Северсон.
На проекцiйному полотнi з'явився великий, розкiшний рельєф.
- Наша "Стрiла"! - вигукнула Молодiнова. - Поруч неї три фiгури... Хто ж це може бути?
- Потерпiть, зараз iтиме крупний план.
- Навратiл...
- Фратев...
- Молодiнова... - пролунало майже в один голос.
- Саме так, - погодився Северсон. - I хоч вашi профiлi, друзi, трохи спотворенi, ми також впiзнали вас з першого погляду.
На наступному знiмку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвiр'ї селища було зображено багато фiгур у скафандрах.
- Це надзвичайно! - захоплювався Фратев. - Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжнiй промисловий центр!
- Дiлком можливо, - погодився Навратiл. - Однак що означають отi величезнi спiралi на пiвкулi?
- Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з лiтака поблизу "Нової Волги". Те ж пiдтверджують i пiрамiди з кулями на вершинах. А втiм, Нова Волга на рельєфi зображена також, - Алена привернула увагу вчених до хвилястих лiнiй. - Погляньте сюди... I сюди... - додала вона з посмiшкою.
- Цього не може бути! - вигукнув вражений Навратiл, глянувши на дивний лiтак, що сидiв на кам'яних хвилях рельєфу. - Адже це не схоже нi на один з наших допомiжних лiтакiв. I люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не вiдвiдували, та й скафандри мають зовсiм не таку форму, як нашi...
- Так, квартяни увiчнили таємницю, якої ми ще не розкрили, погодилась Алена. - Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, якi перебувають на такому ж ступенi розвитку, як i ми.
- Чудесно! Дивовижно! В усякому разi, вони нам допоможуть вiдремонтувати "Промiнь", i ми незабаром скажемо Квартi "прощай", бурхливо виявляв свою радiсть Фратев. - Тисяча громiв з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом вiдвiдати сусiдню планету?
Навратiл знизав плечима:
- Не знаю. "Дочекайся часу, як гусак квасу!" - посмiхнувся вiн. Завтра подивимось на це селище зблизька, тодi й дiзнаємось про все. А Кварту дослiдимо ще раз, грунтовнiше.
Северсон продовжував свою розповiдь:
- Нас зацiкавили iнструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художникiв, що висiкали новий рельєф.
Їхнi долота мали досконалу форму, - хоч i не таку, як нашi, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнiм доказом того, що на Квартi десь iснує металургiйний завод або щось схоже.
Деякий час ми спостерiгали роботу квартян, а потiм тихенько прослизнули в бiчний тунель.
На нашу радiсть, через кiлька поворотiв блимнуло свiтло в печерi, i незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у пiдземний лабiринт. З трьох бокiв вiн був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерiв.
Ми пролiзли через вузьку щiлину в загорожi i зiтхнули з полегкiстю.
Ми були вiльнi. На небi сяяли всi три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкi хвилини перебування у темному пiдземеллi.
За нами - прямовисна стiна, перед нами - пралiс.
Ми вирiшили пiти уздовж стiни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної рiки якнайшвидше.
Правда, шлях понад стiною теж був нелегкий, та все ж пiсля двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Берна з гiгантськими лiлiями.
Недалеко вiд лiлiй на хвилях спокiйно гойдалась наша "Стрiла". А бiля берега в гирлi Червоної рiки у вирi кружляв наш човен. Мабуть, там, у печерi, я його просто погано прив'язав...
Роздiл XIX
Загадковi
будови
Доктор Заяц прибiг додому засапаний:
- Отже, любi мої, полетите разом зi мною! - радiсно вигукнув вiн з дверей. - Мати працюватиме на атомнiй електростанцiї, Юрко буде помiчником в кабiнi управлiння. А я - призначений командиром "Електрона"...
Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчi можна було прочитати цiлу гаму почуттiв: i гордiсть за чоловiка, i радiсть з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедицiї, що вирушить в далекi зорянi свiти, i деякий неспокiй, i жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тiльки почуттям невимовної радостi, вiдповiв басом:
- Дякую, тату!
Нi, це вже не той хлопчина з солом'яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Пiсля закiнчення одинадцятирiчки вiн вступив до вищої астронавiгацiйної школи, щоб стати пiлотом мiжпланетного корабля. I ось його мрiї здiйснились,- здiйснились швидше, нiж вiн сподiвався.
Коли Юрко слiдом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Мiсяць, вiн уже добре знав усе з книжок i розповiдей. Здавалось, його вже нiщо не може здивувати. I все ж перший полiт у мiжпланетний простiр був для нього суцiльним хвилюванням.
Його приголомшив вигляд Землi, яка все вiддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий iмлою глобус, що вiльно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.
