Олег Авраменко - Реальна загроза
— Щойно дзвонила Елі. Її й решту наших уже випустили з табору. Тепер вони мешкають тут, у Світ-Лейк-Сіті. І… — Вона опустила очі. — Елі просить, щоб я переїхала до неї.
— І що ти вирішила?
Ліна пригорнулася до мене.
— Я не хочу йти від тебе, Сашко…
— То не йди.
— Тоді Елі образиться на мене. А цього я теж не хочу. Їй зараз дуже самотньо, але вона відмовляється переселитись до нас. Вона така вперта!
— Отже, ти житимеш з нею? — запитав я.
— Ні. Спробую переконати її. А як не вийде, то десь за тиждень повернуся до тебе.
— Щоб згодом знову повернутись до Елі?
Замість відповіді Ліна поцілувала мене й побігла збирати речі.
А Яна, що була присутня при нашій розмові, скрушно похитала головою:
— Ну й уклепався ти, братику. По самі вуха… Хоча тепер я беру назад свої слова.
— Які?
— З приводу того, що ви з Елі можете бути лише друзями. Схоже, вона любить тебе не тільки як друга, а й як чоловіка.
— Чому ти так вирішила?
— Через її впертість, — пояснила сестра. — Якби ти був для неї просто другом, вона б давно пробачила тобі, що ти не розповів їй правду про свого батька. Друзі, навіть найближчі, мають право на особисті таємниці. А коханці — ні. Вона ж поводиться так, наче ти її хлопець.
— І що порадиш?
— Тобі слід відверто поговорити з нею. Але не квапся — зараз нічого не вийде. Елі зголодніла за Ліною і слухати тебе не стане.
А проте, ми втрьох подалися на північно-східну околицю Світ-Лейк-Сіті, де у висотному багатоквартирному будинку міська влада надала житло всім льотчикам з „Маріани“, зокрема й Елі. Офіційно вони перебували в статусі „почесних гостей“, всі їхні витрати оплачував планетарний уряд. Інші члени екіпажу були розселені в різних районах міста, залежно від того, де їм знайшли роботу.
По прибутті Яна в першу чергу вирішила відвідати Ганса Вебера. Вона кликала мене з собою, але я відмовився і разом з Ліною піднявся кількома поверхами вище, де була Еліна квартира.
На жаль, передбачення сестри здійснилося на всі сто відсотків — Елі не захотіла зі мною розмовляти, навіть не відповіла на привітання. Пропустивши до себе Ліну, вона просто захряцнула перед моїм носом двері, вимкнувши інтерком. А гупати кулаками (та й навіть ногами) не мало сенсу — все одно матеріал дверей та стін був звуконепроникний.
Я все ще стояв у вестибюлі, відчуваючи себе цілковитим дурнем, коли на поверх під’їхав один з ліфтів, і з кабіни вийшов капітан Павлов. Він мав значно кращий вигляд, аніж того дня, коли я бачив його востаннє.
— Добридень, Александре, — привітався він. — Увечері я збирався відвідати тебе та Яну. А ти до Елісон Тернер?
— Ну, в певному сенсі…
— Гаразд, тоді я зайду з тобою. Не заперечуєш? Довго я вам не набридатиму, лише подивлюсь, як вона влаштувалася. Саме зараз я обходжу всіх наших хлопців і дівчат.
— Боюсь, не вийде, сер, — відповів я. — Вона вимкнула інтерком.
— Ага, ясно… — Було видно, що Павлов зрозумів навіть більше, ніж я сказав. — Що ж, це зачекає. Випити не бажаєш?
— Якщо кави, то не відмовлюся.
— Тоді їдьмо на дах. Там є гарна кав’ярня з відкритим літнім майданчиком.
Ми ввійшли до ліфта й капітан натиснув кнопку горішнього поверху. Відтак повернувся до мене й запитав:
— Як твої справи, Александре?
— Так собі. Не дуже, — чесно зізнався я.
— Розумію, — кивнув він. — А що Яна?
— Їй трохи легше. Вона… — Я помовчав, добираючи потрібні слова. — Для неї батько завжди був чужий, вона ненавиділа його з чотирнадцяти років, відколи дізналася, що він її батько. А я… ну…
— А ти завжди любив його, — підхопив Павлов. — І дитиною, і згодом, коли вважав його загиблим. А тепер він воскрес, і ти розгублений, не знаєш, як до нього ставитися. Те, що ти прощав йому мертвому, не можеш вибачити живому.
Я був украй вражений тим, як тонко Павлов відчув мій стан і зумів висловити все, що мене мучило, кількома короткими фразами.
Піднявшись на дах, ми пройшли до кав’ярні, взяли по чашці кави і влаштувалися за вільним столиком біля бордюра. Павлов запалив сигарету й обвів поглядом мальовничий краєвид міської околиці, що підступала до самого лісу.
— Приємна планета, — промовив він. — Куди гарніша за нашу Октавію.
— Та все одно для нас вона в’язниця, — зауважив я. — Ви ж спілкувалися з усією командою? Як налаштовані люди?
— По-різному. Одні майже змирилися з перспективою тривалого полону, інші миритися не бажають.
— Проте їх усіх звільнили?
— Атож, звільнили. Та й власне, що може вдіяти купка людей проти трьохсотмільйонного населення планети? Єдині, хто становить потенційну загрозу, це наші льотчики. Теоретично вони можуть захопити один з кораблів — та тільки теоретично. А на практиці це нездійсненно. Більша частина ютландського флоту базується в космосі, а ті кораблі, що знаходяться на планеті, перебувають під пильною охороною. До того ж, майже всі вони з демонтованими вакуумними емітерами і належать до Угруповання Планетарної Оборони. До інших зірок на них не доберешся.
— Гм-м… Я так розумію, що це попередження?
Павлов ствердно кивнув:
— Ти правильно розумієш. Таке попередження я роблю всім нашим пілотам. Ви гарячі голови і можете втрапити у велику халепу. Та найбільша прикрість для тебе, Александре, і для Яни полягає в тому, що коли вас упіймають при спробі викрасти корабель, то ви просто повернетеся до батькового дому. А от усіх інших, хто буде з вами, надовго запроторять до в’язниці.
— Це несправедливо!
— Звісно, несправедливо, — погодився Павлов. — Але таке життя.
Якийсь час ми мовчали.
— Сер, — нарешті озвався я. — Допоможіть мені де в чому розібратися.
— А саме?
— На цій планеті диктатура, а мій батько диктатор?
— Так. За всіма ознаками, на Ютланді диктатура. Навіть уточню — фашистська диктатура. І твій батько справді диктатор.
— Тоді чому… — У мене на язиці вертілося безліч „чому“, і я ніяк не міг обрати, з чого почати.
— Чому вулицями не ходять озброєні патрулі, — допоміг мені Павлов. — Чому немає комендантської години. Чому поліцейські не забивають порушників громадського порядку до напівсмерті, а просто штрафують або взагалі обмежуються усним попередженням. Чому люди не бояться розповідати політичні анекдоти. Чому по телебаченню і в мережевих ЗМІ нерідко можна зустріти гостру критику на адресу уряду. І, нарешті, чому при всьому вищезазначеному на Ютланді не існує організованої опозиції. Б’юсь об заклад, ти шукав, ретельно шукав бодай найменшого натяку на існування концентраційних таборів чи інших карних закладів для супротивників існуючого режиму. В інформаційному суспільстві — а тут таки інформаційне суспільство — подібні речі приховати неможливо. Проте ти нічого не знайшов. Адже так?
