Олег Авраменко - Реальна загроза
Яна погладила мене по голові.
— Навіть не знаю, що сказати, Алексе, — розгублено мовила вона. — Все це так… жахливо. Якщо тільки це правда…
— Це правда. — Я встав і поволі пройшовся по кімнаті. — Найстрашніше, що це правда. Я чудово розумію, з якою метою батько дав мені ці документи. І не буду заперечувати, що він, схоже, досяг свого. Але правда залишається правдою, навіть якщо нею маніпулюють у власних інтересах. Тепер я не знаю, на якому світі знаходжуся. З одного боку — батько, який сімнадцять років тому заледве не вкинув Октавію у вир грамадянської війни, потім утік, захопив владу на цій провінційній планеті, але явно не має наміру зупинятися на досягнутому й збирає сили для реваншу. А з іншого боку — моя рідна країна, що холоднокровно вбила мою матір… Ні, Яно, не заперечуй. Ті покидьки, що вчинили цей злочин, перебували на службі в держави. А наша ліберальна і справедлива держава не притягла їх до відповідальності, не було ні суду, ні покарання, справу просто-напросто зам’яли. Отже, держава взяла на себе всю відповідальність за цей злочин.
— Держава, але не країна, — зауважила сестра. — Не планета з усім її населенням.
— Саме так! Цього й прагнув батько — щоб я провів чіткий розподіл між країною та державою і зненавидів останню. Щоб сприйняв його точку зору — Октавії потрібна інша влада. Але він дечого не врахував. Для нього демократія — порожній звук, а я ставлюся до неї серйозно. У демократичній країні народ сам обирає собі уряд і несе відповідальність за всі його дії. І якщо обраний народом уряд безкарно вбиває своїх громадян, то в цьому винен увесь народ. Тому я й кажу: мою матір убила моя країна! Тепер я ненавиджу Октавію, в мене більше нема батьківщини…
Яна промовчала.
Приблизно за годину дворецький, містер Еплгейт, запросив нас на вечерю й повідомив новину, яка дуже втішила нас з Яною — через завантаженість справами батько вирішив залишитися на ніч в урядовій резиденції. За словами Еплгейта, це бувало досить часто.
За вечерею нам слугував сам дворецький разом зі старшою дружиною, що працювала в домі кухаркою. Страви були трохи незвичні (як, власне, й усе іншопланетне), але цілком їстивні й навіть смачні. Ми з сестрою добряче зголодніли і їли з неабияким апетитом, щоправда, нас обох відчутно дратувало тріскотіння місіс Еплгейт, котра, до того ж, називала нас не інакше як „містер Шнайдер“ і „міс Шнайдер“.
Зрештою я не витримав і зробив зауваження, що моє прізвище Вільчинський, а Яни — Топалова. На що місіс Еплгейт уперто відповіла:
— Не знаю, сер, які звичаї на вашій планеті, але в нас правила чіткі. Якщо ви діти Його Ексцеленції, то вас звати містер і міс Шнайдер.
Я збагнув, що сперечатися з нею марно. Зрозуміла це і Яна.
— Цікаво, — озвалась вона за кілька хвилин, — як ваш народ мириться з тим, що верховний правитель Ютланда — чужинець, іншопланетник?
— Ваш батько не чужинець, міс Шнайдер, — заперечила місіс Еплгейт. — Він уже давно наш співвітчизник.
— Але ж колись він був для вас чужинцем.
— Що правда, то правда, — не стала заперечувати дружина дворецького. — І спершу, коли Рада Старійшин щойно лише обрала його імператором, знайшлося чимало таких, хто був з цим не згоден.
— І що ж сталося з незгідними? — поцікавився я. — Їх запроторили до концтаборів? Кинули у в’язниці? Замкнули у божевільнях? Чи, може, просто стратили?
І місіс Еплгейт, і її чоловік витріщились на мене як на несповна розуму.
— Ради бога, містере Шнайдер! — сплеснула руками жінка. — Як ви могли про таке подумати! Які концтабори? Які в’язниці, які страти?… Нічого цього не було. Його Ексцеленція нікого не переслідував, він своїми справами довів усьому народові, що Рада Старійшин зробила мудрий вибір. Незгідні просто перестали бути незгідними.
— Невже всі до одного?
— Звісно ж, ні. Незадоволені є завжди. Але наразі їх жалюгідна купка. Вони з тих, хто проти будь-якої влади. На них просто не звертають уваги.
— Ваш батько, містер і міс Шнайдер, — авторитетно заговорив дворецький, що досі зберігав мовчанку, — безумовно, найкращий імператор за всю історію Ютланда. За п’ятнадцять років його врядування наша планета…
Далі ми вечеряли під акомпанемент похвал на батькову адресу. Причому ні містер, ні місіс Еплгейт зовсім не співали йому осанну, в їхніх словах не відчувалося сліпого, бездумного поклоніння, вони просто говорили про нього, як про гарну людину, що зробила багато добрих справ. Я ледве витримав до завершення вечері і, відмовившись від солодкого на десерт, поквапився піти. А точніше — кулею вилетів з їдальні, вибіг сходами на другий поверх і сховався в своєму кабінеті.
Хвилин за п’ять до мене зайшла Яна. Присіла на канапу поруч зі мною й промовила:
— Знаєш, братику, дивна таки річ. Варто було тобі почути щось гарне про адмірала Шнайдера, як ти ще дужче обізлився.
— То ти вже на його боці?
— В жодному разі. Навіть не враховуючи, що колись він улаштував путч, а зараз напевно готує якусь нову авантюру, я маю й суто особисті причини ненавидіти його. Він зробив нещасною мою матір, через нього вона так і не вийшла заміж, і з його вини в мене ніколи не було повноцінної сім’ї. Мало того, тепер він вліз і в моє життя, не спитавши, чи хочу я цього. Відібрав у нас свободу — в мене, в тебе, в наших товаришів… Та заради об’єктивності ми мусимо визнати, що з нього вийшов зовсім непоганий державний діяч.
— Ага, — буркнув я. — Це якщо вірити всьому, що наговорили його слуги.
— А ти б хотів, щоб усе було інакше, так? Ти б відчув таємне задоволення, якби виявилося, що він тримається при владі винятково завдяки масовим репресіям? Ти сердитий саме через те, що він чинить зовсім не так, як мусив би, за твоїми уявленнями, чинити кровожерливий диктатор.
Я не знав, що їй сказати…
Пізно ввечері на флаєрі привели Ліну з усіма її речами. Вона була сама, без Елі.
Яна негайно взяла її в роботу і стала розпитувати про наших товаришів з корабля. Ліна розповіла, що їх розмістили на невеличкому острові в морі. Ні довгих та брудних бараків для ув’язнених, ні огорожі під високою напругою, ні наглядачів з собаками, ні веж з прожекторами й автоматниками там не було. Табір являв собою селище на сотню котеджів з усіма вигодами — за винятком зв’язку з зовнішнім світом. Персонал поводився з членами команди дуже ввічливо, навіть запопадливо — швидше не як з полоненими, а як з прибулими на курорт відпочивальниками.
Втім, на новому місці Ліна облаштуватися не встигла, оскільки невдовзі її з Елі забрали й відвезли назад…
— Елі! — урвав її я. — То де ж вона?
