Василий Бережной - Homo Novus (на украинском языке)
- Скажи менi прямо: чого ти хочеш?
- Оце по-дiловому, - стрiпнула волоссям Аркадiя. - Не розпускай нюнi, куй залiзо, поки гаряче, - ось чого я хочу.
- Ну-ну...
- Ти поводишся, Фiле, як наївний провiнцiал. Не ображайся, це я кажу в наших спiльних iнтересах... - Голос її пом'якшав, з'явилися лагiднi нотки, якi завжди хвилювали Фiлову душу. - Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничiсть щодо мене... Навiщо все це?
- Розумiєш... Я хотiв уникнути стресових ситуацiй. Тобi треба змiцнитись...
Аркадiя покуйовдила йому чуприну, i цим жестом одразу вiдновила душевну рiвновагу нареченого.
- Я вже зовсiм здорова, i ти це прекрасно знаєш. Навiщо ж ти мене морочиш?
- Ти... про одруження?
- I про це. Як ми оформимо шлюб, коли... мiй паспорт у похоронному бюро?
Якби це було вдень, Аркадiя могла б побачити, як вибалушились Фiловi очi.
- То ти... знаєш?!
- Авжеж. - Вуста її схитнулись посмiшкою. - Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дiвчину. Втiм, я була допитливою i... в першому життi. А знаєш, Що мене насторожило? Найперше - мама. Не провiдала жодного разу! Потiм твої дослiдження моєї пам'ятi... Ну, i оцей самий фiлотрон, де я була, немов у сповитку... А потiм - поглянула на свiй живiт, а там не те Що шраму, навiть пупка немає. Отодi я й замислилась...
- Але як ти зумiла вивiдати? Усi ж обiцяли мовчати!
- О, ти не знаєш жiнок. Вони, правда, мовчали, та я пiдiбрала ключик, хоча й примiтивний, зате безвiдмовний. Висмiяла одну пiдстаркувату кокетку, вона розiзлилась i випалила менi все.
Тепер уже Фiл запустив свою п'ятiрню у волосся,
- Дивуюсь я тобi, - говорила Аркадiя, не помiчаючи його сум'яття. Iнший би розтрубив про своє досягнення на весь свiт, а вiн хоче, щоб нiхто й не чув i не знав. Скромник.
- Я ж iз-за тебе, - почав обережно виправдуватися Фiл, - розумiєш... була небезпека психiчного потрясiння. I взагалi... Коли б нас не пов'язувало почуття... Не можна iгнорувати етику...
Аркадiя мовчала, даючи йому можливiсть виговоритись. Фiл виправдувався, наче був у чомусь винний, i це тiшило її самолюбство: не чоловiк, а рояль, торкни тiльки потрiбну клавiшу.
Розповiвши про всi складнi перипетiї експерименту, про свої сумнiви, надiї та сподiванки, недремне чергування бiля електронної апаратури, в роботi якої iнколи траплялися перебої, Фiл прошепотiв риторичне запитання:
- Хiба я мiг думати про славу? Менi потрiбна тiльки ти! Та коли б iшлося не про тебе - мабуть, нiчого б i не вийшло... Не вистачило б сили волi, смiливостi. Якби ти знала, скiльки було розчарувань, страху... Розчулений, уткнувся головою в її колiна.- Я працював задля тебе, заради нашого кохання.
- Сподiваюсь, тепер ти не розлюбив мене? - Аркадiя погладила йому голову i шию.
- Ти ще питаєш! - пошерхлими губами прошепотiв екзальтований Фiл.
Аркадiя легенько затулила долонею його вуста.
- Любий мiй... Натерпiвся. Але тепер треба збирати урожай. Мусиш це зробити не тiльки задля мене, а й заради всiєї науки. Ти бiльше не будеш приховувати свого вiдкриття, правда? Це ж генiальне вiдкриття, iсторична подiя!
- Ну, це вже занадто... Скромнiсть...
- Ет, до тебе ще не дiйшло, ти сам ще не осягнув... А скромнiсть, як уже помiчено, - прямий шлях до невiдомостi. Це ж тiльки подумати: виростив людину, тобто мене, з однiєї клiтини! Та це ж переворот в медицинi, бiологiї! А вiн: "Стану кандидатом..."' Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навiть ти один з учасникiв...
- Та нi, я - керiвник групи. Iдея i постановка експерименту моя, це всi знають, кому слiд знати.
- А в документах вiдбито?
- Звичайно. Є накази по Iнституту i по вiддiлу. Потрiбнi ж були асигнування...
- Ну, от i чудово. Тепер треба - i то з завтрашнього дня - оголосити про цю подiю ну хоча б у "Вечiрцi", я сама туди подзвоню. Потiм - науковi журнали... Пригадай собi операцiю пересадки серця - хiба вона може йти в якесь порiвняння з тим, що зробив ти? А iм'я професора Бернарда прогримiло на весь свiт! - Аркадiя взяла якусь галузку i грайливо хвиснула Фiла по плечах. - Ти зробив вiдкриття, але це ще не все, треба вмiти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику... Я зроблю тебе доктором! Потiм ти станеш у мене академiком!
Фiл слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Вiн i сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, анiж Аркадiя. Але наука... Вiн ще тiльки ступив на цю дорiжку, а скiльки на нiй перепон! Нi, ти навiть не уявляєш, дiвчино...
- Чуєш, дурненький, - хвиськала лозинкою Аркадiя, - я буду дружиною академiка! А що?
Фiл обернувся до неї, але не встиг нiчого сказати - опинився в її обiймах, i вуста йому затулив довгий поцiлунок.
4
Фiл з подивом вiдзначив, що як тiльки вони зайшли на кладовище, його почав обсiдати смуток. Безкiнечнi ряди мовчазних могил, шурхiт опалого листя пiд ногами, низьке сiре небо,- все це, звичайно, викликає мiнорний настрiй. Та хiба тiльки це?
Мимоволi спостерiгав за Аркадiєю, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка i такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвiт, який зухвало i так недоречно яскрiв серед похмурого дня. Там i сям на очi потрапляли написи: "Любому татовi..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Фiл ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадiю. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?
Сьогоднi, в недiлю, Аркадiя надумала поїхати на базар по яблука.
- Чому на базар? - здивувався Фiл. - Давай провiдаємо твою матiр. Цiле лiто й не заглянули, незручно якось... I сад же добре вродив...
- Як хочеш, - знизала плечима Аркадiя. - Яблука там справдi сортовi.
Матерi вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спiдлоба, хамiль, хамiль - та до своєї кiмнатки за кухнею. Старенька нiзащо на свiтi не йняла вiри, що це Аркадiя, вважала її за двiйничку своєї любої онуки, царство їй небесне, i кожного разу тiкала до свого сховку. Сценка повторилась i зараз. Аркадiя зареготала, взяла корзину i подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Фiловi свою пам'ять, казала, пiдносячи руку:
- Отам - симиренки, цiлу зиму лежатимуть, онде - бiлий налив, з того краю - ранет...
З маленького вiконечка за ними крадькома стежили вицвiлi старечi очi, сповненi недовiри й цiкавостi. Непомiтнi погляди тяглися до дiвочої постатi i з сусiднiх будинкiв, i з-за кущiв, парканiв. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтiшна мати, а тепер ось шастає по саду!
Коли виїжджали з двору, Аркадiя раптом сказала:
- Хочу побачити свою могилу!
I от вони на цвинтарi.
- Показуй, ти був на похоронi.
Аркадiя зупинилась, пропускаючи Фiла вперед. Обличчя її було застигле, байдуже i цiєї митi скидалося на маску. "Чи в неї кам'яне серце? промайнула в чоловiка думка. - Чи просто мiцна нервова система? Але ж все-таки..." А що "все-таки" вiн достеменно i сам не знав. Сподiвався, що вiдвiдини власної могили зворушать Аркадiю до слiз, пом'якшать її жорстку натуру, i вже мiркував, як втiшатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя i смертi, одвiчний кругообiг в Природi... Чим далi йшли помiж могилами, тим бiльше його охоплював меланхолiйний настрiй, душу проймав невиразний жаль, i вiн уже пошкодував, що погодився на цi вiдвiдини.
