Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)
Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?
Нехай тiльки мама не подумає, що в мене поганий настрiй. Iнколи находить сум, особливо коли довго не бачу Туо. Гелiкоптер базується все далi й далi на схiд, поки ми дотягнемось - вони обстежують новий квадрат. Але бiльше як два днi Туо не витримує без мене, прилiтає хоч на пiвгодинки... Якби знала мама, який вiн хороший! Яка це чесна i добра душа!
Хай мама не хвилюється i спить спокiйно, коло нас все добре. Цiлую!"
27
"Дорога мамусю! Ох, що в нас тут сталося... Краще б i не розказувати. Останнiй тиждень в мене з'явилося тривожне передчуття, i воно таки справдилося. Ну, хто б мiг подумати, що наш кiнооператор утне таку штуку? Бакенбарди, борiдка, маленькi прудкi очi, спритнi рухи i нечутна хода,- вiн менi завжди нагадував мавпу А особливо, коли зiгнувшись крався за Туо, тримаючи напоготовi свої хижi об'єктиви. Вiн переслiдував нас невiдступно, Туо звик до нього, як до своєї тiнi, а я не могла. Залишаючись iз Туо на самотi, я нервово озиралась: чи не просунулись попiд тентом палатки його склянi очi? Зрозумiло, такий тип не мiг не помiтити, що Туо у вiльний час монтує якусь незвичайну апаратуру. А одного разу побачив i отого дивовижного дiаманта...
Туо часто зiтхав за своїм лiтальним апаратом, який загинув у Сахарi... Тепер, каже, дiамант - наша надiя. Якось я й пожартувала: не кажи "Надiя", бо дiамант з таким iменем приносить нещастя. Той купець, що вивiз його з Iндiї, загинув, коханка короля Людовiка, якiй вiн подарував його,загинула... усi, кому вiн належав, померли не своєю смертю. Остання ось молода американка, гарна дiвчина, якiй дiамант "Надiя" дiстався в спадок вiд бабусi, несподiвано померла за таємничих обставин... Туо тiльки усмiхнувся: хiба може мiнерал впливати на людську долю? А виявляється - може, та ще й як!
Втопивши свої очицi в дiамант, кiнооператор забув навiть про зйомки. Никав, як загiпнотизований.
- Це ж гiгант, колос, унiкум... - шепотiв попеченими губами. - Скiльки, цiкаво, вiн важить?
Зважили - двадцять кiлограмiв! За всю iсторiю людства ще нiхто не мав такого дiаманта - нi iндiйськi царi, нi єгипетськi фараони, нi королi Британської iмперiї. Я сама вжахнулася, коли дiзналася, що двадцять кiлограмiв!
- Сто тисяч каратiв... - хрипiв кiнооператор. - Нi, цього не може бути... Це ж... мiльярди доларiв...
Та цей дiамант унiкальний не лише вагою. А форма яка чудова - октаедр у октаедрi! Видно шiстнадцять граней, дванадцять вершин, здається, вiн бездонний усерединi, безконечний. Такi в ньому вiдкриваються анфiлади, що от ступни туди - i справдi, перейдеш в iнший простiр, в iнший свiт. А чистий як сльоза... Нi, мама не може собi уявити, який то згусток незвичайної краси. Це треба своїми очима побачити. Як вiн сяє, як грає в ньому свiтло... А ще ж, розказував Туо, в ньому чудодiйно зламуються невидимi силовi лiнiї унiверсального поля - це й дає можливiсть змiщення простору i часу, потрiбна тiльки енергiя для пiдсилення, до того ж енергiя слабка, якiсь невеличкi iмпульси. Вся труднiсть у тому, розповiдав менi Туо, щоб точно розрахувати силу iмпульсу i напрямок дiї. Для цього вiн робить якийсь фiльтр. Ну, та це все таке складне, що нам його важко зрозумiти, а мамi, певне, й не цiкаво.
Так от, пiсля того, як цей нещасний кiнооператор побачив дiаманта, з ним щось таке скоїлось. За кiлька днiв схуд, почорнiв, тiльки очi палали вогнем. Усi думали, що вiн захворiв. Лабан пропонував йому поїхати до Тунiсу полiкуватись. Не схотiв. Ночами бродив по пустелi, i я боялася, що його роздере лев - ще подекуди, кажуть, гривастi трапляються в Сахарi. Але нiчого, походеньки кiнооператора закiнчувались благополучно.
Та одного разу, коли Туо з Лабаном вилетiли на кiлька днiв, а наша колона рушила до нової стоянки, намiченої за сотню кiлометрiв, кiнооператор зник. Хтось сказав, що вiн полетiв гелiкоптером, отож i не шукали. Розташувалися в новiй оазi, повернувся Туо з Лабаном, i виявилось, що кiнооператора з ними не було. Де вiн подiвся? Коли Туо заглянув до ящика, в якому зберiгав свiй ще не докiнчений апарат, усе стало ясно: зник дiамант! Кiнооператор вкрав чудо-мiнерал i втiк...
- Далеко не втече... - сказав Лабан. - Впiймаємо.
Туо страшенно схвилювався, таким я його ще не бачила. I, звичайно, вiн переживав не за багатство, не за грошову цiннiсть. Дiамант для нього насамперед фiзичний прилад, технiчна удача, якої вiн досяг пiсля довгих рокiв напруженої працi на своїй далекiй Фiлiї. Без цього дiаманта йому нiчого й мрiяти про повернення на рiдну планету...
Зарокотав гелiкоптер - полетiли навздогiн. Якщо мама подумає, що в пустелi нiде сховатися, що там усе, як на долонi, то дуже помилиться. Два днi його шукали, i все марно. Як у пiсок провалився! Потiм виявилося, що вiн таки справдi одного разу, почувши гудiння гелiкоптера, зарився в пiсок i перележав, поки не пролетiли. Помiтили його на третiй день у вадi - це такi сухi рiчища, - i викрив його саме дiамант. Чи прорвався рушник, чи вiн похапцем не загорнув його так, як слiд, - мiнерал зблиснув на мить, i цього було досить. Коли гелiкоптер сiв, здичавiлий кiнооператор ще кинувся бiгти. Та куди вже там тiкати знесиленому та ще й з такою ношею! Двоє Лабанових солдатiв наздогнали його вмить, скрутили руки i приволокли до машини. Не кричав, не виправдувався, не просив, тiльки дико поводив очима. Туо взяв свого дiаманта на руки, як беруть дитя, притиснув до грудей. Попросив розв'язати злочинця i дати йому води. Коли той жадiбно напився, Туо спитав:
- Ну, нащо вiн тобi, оцей мiнерал?
Кiнооператор поглянув на нього, як на божевiльного, i нiчого не сказав, тiльки вискалив зуби. Лабан i солдати усмiхнулися, i я їх розумiю. Таке запитання мiг задати лише неземлянин, лише той, хто взагалi не знає, що таке багатство.
Туо попросив Лабана вiдпустити кiнооператора на волю, але той не згодився i, певне, правильно зробив, що вирiшив тримати злочинця пiд арештом. Опинившись на волi, той мiг би змовитися з гангстерами i повернутися сюди... на винищувачах! За таке багатство - мiльярди! - вони б i в пекло кинулись, а не те, що в Сахару. Отож тепер цей виродок ходить пiд охороною двох солдатiв. Учора хотiв пiдговорити їх, мовляв, того дiаманта вистачить на трьох, то вони так його потовкли, що ходить увесь у синяках. Менi його шкода. Бiдолашний, може, вiн i не винен, що свiдомiсть людей отруює багатство? Але якщо й кожен так, то хто ж тодi винен? I вiн же порушив заповiдь божу: не вкрадь. Нi, мабуть-таки, сам вiн i винен.
Через цю прикру подiю у всiх нас зiпсувався настрiй, але мамi хвилюватися нiчого, ми всi, слава боговi, здоровi. Художник усе малює Марту, десятки її портретiв позалишав на пiску - хай, каже, Сахара дивиться на небо Мартиними очима, то, може, воно дощi насилатиме!
