Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке)
Рожевий прибiг до Гiлки швидше, нiж посланi Великим Розпорядником Голомозi. Дiвчина лежала, розкинувши руки, але в руках нiчого не було...
Голомозi потупцювали бiля неї, а тодi враз кинулись у той бiк, де зникла таємнича iстота.
Яворович оглядав грунт навколо - може, впустила? Але мазера нiде не було...
Рожевий пiдвiв свою наречену - вона ледве трималася на ногах.
- Ну, що? - не втерпiв Яворович. - Що вона каже?
- "Забрав", "забрав". А хто - не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона пiде зi мною.
- Поспiшайте. - Петро взяв i по-земному мiцно потиснув Рожевому руку. Бажаю успiху, друже!
Коли вони зникли за кущами, Петро спокiйно оглянувся навколо. Так, чи йти до лiтака, чи... податися по слiдах тiєї загадкової iстоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але вiн вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втiм, усе це - дурницi, треба йти й шукати!
I Яворович пiшов у той бiк, де зникла невiдома iстота i куди потрухикали Голомозi iз своїми списами.
ХРАМ ЗОЛОТОГО СВIТИЛА
Яворович довго iшов по слiдах, протоптаних Голомозими в податливому грунтi. Слiди петляли помiж кущами, в деяких мiсцях завертали назад i, перетнувшись, iшли вбiк. Чим далi, тим усе менше бiлiло бутонiв Головатих, замiсть жовтих кущiв з явилась низькоросла рослиннiсть, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантацiя, бо, як помiтив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, пiдчахнув сизу гiлку, з якої закапав прозорий сiк, але їсти передумав, може, зашкодить?
Слiди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, i так лежали, наче до чогось дослухаючись.
Яворович, обережно ступаючи, обiйшов їх i почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся - чи не йдуть слiдом? Голомозi лежали непорушно, зовсiм непорушно. Петро вернувся, пiдiйшов до них - мертвi, всi до одного. I списи валяються поруч...
Постояв у нерiшучостi. Може, пiти назад? А то натрапиш на засiдку...
Вирiшив iти вперед. Очевидно, це дiють вороги Великого Розпорядника, це по-перше; а по-друге, - не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.
Вiдшукавши слiд ("Iшов один, той, що забрав мазера!"), Яворович покрокував по схилу. Внизу темнiли гаї, i щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, вiн без вагання пiшов помiж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Вiн iшов зовсiм беззбройний, не мав навiть мисливського ножа, та проте не вiдчував страху, серце билося ритмiчно, i в усьому тiлi вiбрувала сила.
Там i сям у лiсi почали попадатися занадто товстi дерева, наче роздутi знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, i потiм не побачив отворiв. Що це - природнi дупла, чи венерiйцi таки вирощують свої житла? Але жодної живої душi не видно, навiть гам. де цi житла стоять порiвняно густо.
- Агей! - гукнув на всю силу своїх легень, i тiльки луна вiдповiла йому: - Е-е-й...
Усмiхнувся: природнi ж венерiйцi взагалi, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть "почути" думку...
Мабуть, воно так i сталося, бо невдовзi навстрiч Петровi вийшов зеленотiлий юнак, мовчки взяв його за руку i повiв по однiй iз стежок у хащi Яворович у думцi запитував його: "Куди ми йдемо?" Але вiдповiдi, здається, не було чи, може, вiн її не вловлював.
Так i йшли мовчки, вiрнiше, не йшли, а продиралися крiзь гущавину, i весь час юнак не випускав Петрової руки.
Велетенське примiщення вiдкрилося якось одразу, несподiвано Яворович ступнув крок - i опинився всерединi. У сутiнках гущавини вiн не помiтив широкого входу, можливо, через те, що бiльше дивився пiд ноги, боячись спiткнутись. Тепер, пiдвiвши голову, побачив... свiтло! Висока свiтла колона, вужча знизу i ширша вгорi, пiдпирає перламутрове склепiння Петро одразу догадався: ввiмкнули його лiхтар! Але яке щастя, що вони не зацiкавились другим вмикачем... Тiсним безмовним натовпом стоять венерiйцi, серед дорослих багато й дiтей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучi сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне свiтло просто рiже їм очi, чи радiсть або горе витискують сльози?
Юнак пробирається попереду i, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, i знову змикається за ним. Так вони пiдiйшли до середини храму, де на якомусь круглому пiдвищеннi стояв лiхтар. Слiпуче коло на перламутровiй стелi було тепер над Петровою головою. Побiля свiтляної колони, що здiймалася з лiнзи лiхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать срiблястi колючки. "А їй личить цей вiнок, - мимоволi подумав Яворович. - Гарна". Та це були не тi слова. Вона стояла поряд iз сизуватим свiтлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петровi чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертiтi, дружини фараона Ехнатона, - лебедина шия i мигдалевi очi.
Юнка ступила крок до Петра i так само, як i Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, i почала "розмовляти" думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тiльки вiн не встигає помiтити, як вони вимовляються.
"О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!.."
"Я мало не розбився..." - подумав Петро.
"...Ти принiс не лише звiстку про Золоте Свiтило, а й саме свiтло, про яке ми досi знали тiльки з переказiв i легенд. Ось воно - чудо iз чудес, прекрасне свiтло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далi за всяку рослину, воно обiймає всесвiт..."
Вона ходила навколо лiхтаря, i щось величне було в її поставi, в її розмiрених неквапливих кроках.
"...Свiтло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючi осколки? Це щоб освiтити найтемнiшi мiсця простору. I настане час, коли свiтло освiтить усю нашу планету, i велика Правда постане в усьому своєму блиску. I ми не будемо насилувати закони матерi Природи, а житимемо i розвиватимемось у злагодi з ними".
Проповiдниця трохи помовчала, дивлячись в заплаканi лиця, а потiм проголосила:
"Нехай кожний пiдiйде i помиє руки свої у свiтлi i омиє свiтлом своє лице".
З цими словами вона простягла руки до свiтляного стовпа, занурила в нього долонi i потiм провела ними по обличчю. За нею пiдiйшов чоловiк, потiм жiнка пiдвела двох дiтей, потiм знову чоловiк... I Петровi здалося, що лиця їхнi стають гарнiшими, а в очах з'являється вираз доброти.
Один тiльки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев'янiлий. На обличчi в нього не вiдбивалося нiяких емоцiй. Одне за одним пiдходили венерiйцi до свiтла, лише вiн стояв стовпом, звiсивши довгi руки.
Поступово храм порожнiв, бо, виконавши ритуал, венерiйцi виходили. Зрештою бiля проповiдницi залишилося кiлька старших чоловiкiв i жiнок та ще той байдужий. Усi вони, за винятком Байдужого, з цiкавiстю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхнi обличчя, постатi. Повнi губи, великi очi. Пiд балахонами окреслюються покатi плечi; руки й ноги мають по п'ять пальцiв.
