Олег Авраменко - Реальна загроза
Він прийняв мене в рубці командувача і, не давши мені навіть рота розкрити, промовив:
— Якщо ви з приводу суб-лейтенанта Гарсії, то можете не турбуватися. Старший помічник Крамер запевнив нас із командором Томасоном, що ви поводилися гідно, не вдавалися до жодних провокацій і робили все від вас залежне, щоб загасити конфлікт. Відповідний запис уже внесено до вашої особової справи.
— Ні, сер, я з іншого приводу, — відповів я, хоча, мушу визнати, слова Павлова помітно заспокоїли моє сумління. Одна справа, коли в моїй невинності мене запевняли Топалова, Вебер та решта льотчиків; зовсім інша — почути це з вуст начальника експедиції.
— То що ж у вас? — запитав Павлов.
— Почасти це таки стосується Гарсії, — обережно почав я. — У тому сенсі, що тепер літно-навігаційна служба має одну вакансію.
— Цю проблему ми вже залагодили.
— Так, сер, звичайно, але… Річ у тім, що в екіпажі є людина з дипломом пілота-навігатора.
Капітан кивнув:
— Капрала Елісон Тернер з інженерної служби?
Ага! Отже, він знає. Все знає… Ну, певна ж річ, він мусить усе знати.
— Так, сер. Саме вона.
— Ясно, ваша подруга. Але не ваша дівчина. Пам’ятаю, ви сказали, що просто живете разом.
Я відчутно зніяковів.
— Ну, тоді я не зовсім точно висловився. Ми просто…
— Інтимні подробиці мене не цікавлять, суб-лейтенанте. Ситуація зрозуміла. У вас є подруга, колишня однокурсниця, і ви просите зарахувати її на міце Гарсії. Так?
— Ну… не зовсім. Я лише прошу випробувати її. Дати їй шанс, який ви дали мені.
— Ви вважаєте, що вона впорається? Вона так ж обдарована, як і ви?
Питання було вкрай незручне для мене і певною мірою провокаційне. Але я вирішив не викручуватися і чесно відповів:
— Ні, сер, капрал Тернер не така обдарована. Я не обіцяю від неї ніяких див. Проте вона дуже талановита, гарно підготовлена і з часом…
— Отож-то, що з часом, — урвав мене Павлов. — З нею треба працювати. А ми не беремо стажистів.
— Керівництво Корпусу вирішило взяти одного, — нагадав я. — За експериментальною програмою. Але зі мною не вийшло — ви зарахували мене штатним пілотом без стажування.
Павлов ледь помітно всміхнувся:
— Таки знайшли зачіпку, га? У винахідливості вам не відмовиш. Але чому ви просите саме за Тернер? Вона що, була кращою на курсі після вас?
— Ні, були кращі за неї. Проте їх немає на борту „Маріани“.
— Це лише відмовка, суб-лейтенанте. Скажіть відверто: чи попросили б ви за когось іншого?
— Навряд, сер. Дуже сумніваюся.
— Отже, все зводиться до вашої близькості. А вам не здається, що це несправедливо?
В думках я погодився з ним. Звісно, це несправедливо. Зі мною в коледжі навчалися і здібніші за Елі хлопці та дівчата. Більшість із них були пов’язані угодами з цивільними космічними компаніями і зараз проходять стажування на пасажирських або вантажних кораблях. Кілька випускників, що опинились у такій самій ситуації, як я, записалися до військового флоту. І лише Елі була така дурна, щоб піти працювати за супутною спеціальністю.
— Якщо мислити глобальним категоріями, то ви маєте рацію, сер. Проте світ дуже великий, людей занадто багато, щоб я міг рівною мірою вболівати за долю кожного. Передовсім я дбаю про своїх ближніх і не бачу в цьому нічого поганого.
Павлов трохи подумав.
— Що ж, приймаю ваш аргумент. Але зазначу, що ви звернулися не за адресою. Кадрові питання в літно-навігаційній службі вирішує безпосередньо шкіпер. А до моїх повноважень начальника експедиції це не належить.
— Ви ще й командир бригади, сер.
— Ну то й що? Так чи інакше, а головним на кораблі все одно залишається його капітан. — Павлов підвівся. — Гаразд, суб-лейтенанте. Ходімо.
Він відвів мене до капітанської рубки, що межувала з рубкою керування і для зручності мала два входи — з коридора і безпосередньо з містка.
У капітанській рубці перебувало троє людей — її господар, командор Томасон, перший пілот Топалова і старший навігатор Вебер. Вони стояли біля великого екрана з навігаційними схемами і щось обговорювали.
Після обміну вітаннями Томасон пояснив Павлову:
— Ми саме аналізуємо пройдений шлях. За розрахунками Вебера, сумарна ефективність курсу складає дев’яносто два з половиною відсотки.
— Цілком задовільно, — сказав капітан. — У вашої команди, шкіпере, непоганий запас міцності. Це дуже доречно, оскільки пропозиція, з якою звернувся до мене суб-лейтенант Вільчинський, загрожує різким зниженням ефективності.
— Ага, — промовила Топалова, схвально глянувши на мене. — Таки наважився?
— Наважився, — підтвердив Павлов. — Ви мали слушність, лей-тенанте-командоре.
З виразу обличч Тамасона і Вебера я зрозумів, що й вони все знали. І чекали, що я попрошу за Елі.
Командор відійшов від екрана, взяв зі стола чашку й відпив ковток кави.
— Ситуація така, суб-лейтенанте, — звернувся він до мене. — Весь цей тиждень я думав, що вам відповісти. Але нічого не надумав.
— Я за те, щоб спробувати, — озвалася Топалова. — У кожному разі, загробити корабель ми їй не дамо.
Томасон повернувся до старшого навігатора:
— А ви що скажете?
Вебер витримав паузу, потім стенув плечима.
— Чом би й ні? Я згоден.
Шкіпер знову відпив кави.
— Гаразд, спробуємо, — кивнув він. — Ваша вахта починається завтра вранці о восьмій нуль-нуль. Я розпоряджуся, щоб старший помічник попередив капрала Тернер… А втім, ні, жодних попереджень. Нехай це буде частиною випробування. Тому тримайте рота на замку.
Я нишком усміхнувся. Томасон злукавив: він розумів, що весь цей час до початку вахти Елі місця собі не знаходитиме, погано спатиме, якщо взагалі зможе заснути, тож вирішив не нервувати її завчасно. Гарна таки людина, наш шкіпер!
Залишивши капітанську рубку, я негайно подався на пошуки Елі. Певна річ, не для того, щоб попередити її, а щоб допомогти їй приємно провести вечір і набрати якомога більше позитивних емоцій. Завтра вони їй зовсім не завадять.
4
Наступного ранку рівно о восьмій ми заступили на вахту. Крісло помічника штурмана залишалося вільним. Цей пост був найменш функціональним з усіх чотирьох, він не передбачав ніяких окремих обов’язків, просто за відсутності помічника зростало навантаження на штурмана — йому одному було важко утримати на курсі корабель таких габаритів, як „Маріана“. Проте за своїм капітанським пультом сидів командор Томасон і в разі потреби міг підстрахувати Топалову.
За рішенням шкіпера, Елі не брала участі в передачі вахти; це було зроблено для того, щоб уникнути зайвого ажіотажу. Лише через кілька хвилин, коли наші колеги з попередньої зміни пішли, старший помічник Крамер привів на місток Елі.
