Василий Бережной - Брате мiй, Орле (на украинском языке)
- Ну й що? - тягне своєї Фелiкс. - Все це прояви життя. Земля i Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахiв, людину. То як же це сталось, якщо вони самi не живi? Всесвiт повний життя. От не зрозумiло тiльки - навiщо воно?
- Дивний ти... Ось як просвiтляться твої очi - побачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собi голову такими запитаннями, а просто житимеш.- Юлi було до млостi приємно вiдчувати його руку, оте голубляче тепло, яке промовляє до серця в тисячу разiв бiльше, анiж слова.- От побачиш...
- Коли б то вже,- зiтхнув Фелiкс.
- Розумiєш, спочатку збирались поставити тобi штучний кристалик...
- Штучний?
- Так. Це якраз непогано, тисячi людей живуть з такими кристаликами i добре бачать. Але в тебе ще й сiткiвка ушкоджена... Професор каже, що потрiбен живий матерiал. Це має бути унiкальна операцiя, вона потребує кропiткої пiдготовки i теоретичної перевiрки. Зараз iдуть дослiди... цiла серiя дослiдiв...
- Скiльки вже штучного в органiзмi людини...
- Один вчений хiрург пише, що всi явища, навiть психiку, можна буде змоделювати.
- I виготовити штучний мозок?
- Вiн твердить, що можна, правда, в принципi. Череп людини, мовляв, невеликий, отож досить з'єднати мiльярди фiзичних елементiв,- вони виконуватимуть функцiї нейронiв - i машина для думання готова. Кiбернетичний iнтелект!
- Ну, а почуття? Радiсть, горе...
- Вважає, що все можна передати математично, змоделювати - навiть совiсть!
Фелiкс пригорнув дiвчину i поцiлував у губи. Ще й ще. Смiючись, запитав:
- А кохання?
- Хiба що - в принципi... - сказала задихана дiвчина i ще тiснiш пригорнулась до нього.
- Принеси менi скрипку.
Того вечора - останнього перед операцiєю - iнститутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою i надiєю. Сподiвання свiтла в очах.
2
- Як ти себе почуваєш? - Юля доторкнулась долонею до його чола.
- Я нiчого не бачу.
- На твоїх очах свiтлонепроникна пов'язка.
- А-а...
- Голова не болить?
- Нi. Тiльки втома. В усьому тiлi.
- Це нiчого, любий, мабуть, наркоз. Головне - операцiя пройшла успiшно, професор дуже вдоволений. Це ж уперше в свiтi зроблена трансплантацiя живої тканини сiткiвки...
Юля гладила йому волосся нiжними, майже нечутними порухами i впiвголоса розказувала про операцiю. Сам Фелiкс пам'ятав тiлькi тоненькi яскравi голки,- вони пробилися крiзь каламуть i вп'ялися йому в мозок. Потiм настала тьма, зникло все - i свiтнi плями, i голоси. Прокинувшись, не мiг уторопати, де вiн. Але бiля нього була Юля, його перше кохання, його опора й розрада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що зараз побачить її, побачить обличчя, очi, стан... Та Юля попросила набратись терпiння, пов'язку знiмати ще рано, i те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення i уколи та препарати, якi вiн одержує, саме й сприяють цьому процесовi. Навiть пiдводитись поки що не можна...
- I того зась, i того, - обiзвався Фелiкс. - Ми як одружимось, то ти менi й ходити не дозволиш!
- Ходитимеш у мене по струночцi! Але найперше - ми попливемо, правда? На лайнерi, в туристську подорож. "Iван Франко" i "Тарас Шевченко" - от красенi! Побачимо Кавказ...
- Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!
- На Ельбрус пiднiмемось канатною дорогою...
- Не уявляю.
- А не треба буде й уявляти - побачиш.
- Хоча б уже швидше.
Та не один раз i не двiчi обернулась Земля навколо своєї осi, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелiкс потерпав: має ж вiдкритися йому цей дивовижний свiт, iнформацiю про який досi вiн одержував тiльки завдяки слуху. Правда, вiн мiг вiдрiзнити день вiд ночi; сонце, коли прямо на нього дивитись, блiдою плямою проривалось до його мозку. А тепер... якi тi барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синiй, оранжевий...
Враз Фелiкс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гiрше, зникне марево дня?
- Iде професор, - шепнула Юля i встала з лiжка. Фелiкс принишк, чув, як стукнули дверi, як наближалися негучнi, але твердi кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...
- Добрий день, юначе! - I до Юлi: - Зашторте вiкна.
Професор пiдсунув стiльця до лiжка i, сiвши, взяв Фелiксову руку, щоб помацати пульс.
- Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд. - Голос його спокiйний, упевнений, i це передається Фелiксовi, майже через хвилину пульс унормовується, рiвнiшим стає дихання. - Ну, от i добре. Яка сьогоднi температура?
- Тридцять сiм, - каже Юля. По голосу чути - хвилюється.
- Так, у межах норми. То що - будемо знiмати пов'язку? - говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати. - Я тут принiс темнi окуляри, доведеться деякий час...
- Не звикати, - нарештi обзивається Фелiкс хрипкуватим голосом.
- Очей не розплющуйте, поки не надiнемо окуляри. Отак, тепер можна.
Ну, що, здавалося б, розплющити очi? Один порух повiк, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свiдомiсть благає, бунтується, сподiвається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, i падають, падають кудись у глуху безвiсть.
Фелiкс напружує всю свою силу волi i розплющує очi.
- Ну, як?
- Темрява, - прошепотiв пересохлими губами.
- Це нiчого, - каже професор. - Адаптацiя. Та ще ж i окуляри. I штори на вiкнi.
Справдi, минула хвилина-друга - i темрява в очах почала танути. А в душi - крижина страху. Сiткiвка вловила бiластi плями - провiсники радостi!
- Вiдсуньте важкi штори.
Благословенне будь, свiтло дня! Вiн обступив Фелiкса з усiх бокiв, заполонив.
- Бачу, бачу, професоре... - прошепотiв i рвучко пiдвiвся на лiжку.
- Що ви бачите?
- Я бачу день! Ось вiн, його можна помацати руками! - Фелiкс у захватi простяг руки i зненацька тицьнув професора у груди. - Ой, пробачте, я не навмисне.
Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.
Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.
- Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?
- Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?.. - вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.
- Ось моя рука, подивись.
Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...
- Та я... Дай поглянути.
Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.
