Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке)
Мишко глянув на годинник. Пiв на дев'яту. Вiн сiв у затемненому коридорi на дерев'яний ящик для картоплi i вирiшив почекати. "Нехай хвилинна стрiлка дiйде ось до цiєї трiщини на склi, тодi й подзвоню", - подумав Мишко.
Стрiлка дiйшла до трiщини, потiм збiгло десять хвилин i ще десять, а вiн усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кiлька разiв пiдходив до дверей, прикладав вухо: воно тiльки шарудiло об потрiсканий дерматин, а всерединi квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив.
Дверi вiдчинила дружина. На нiй висiла якась бузково-синя сорочка до п'ят, обличчя було зiм'яте й непривiтне.
- Явився, - сказала вона сердито i, широко позiхнувши, подалась до ванної.
Вiдчинились кiмнатнi дверi, звiдки, потираючи кулачками очицi, вийшла п'ятирiчна дочка Свiтланка.
- А, це ти. Прийшов - не згубив пiдошов, - надто серйозно промовила вона ще хрипким зi сну голосом, старанно наслiдуючи чиюсь дорослу iнтонацiю.
- Цiлу нiч полював на "гракiв"? - з холодком у голосi поцiкавилась дружина, виходячи з ванної.
- Я ж тобi ще звечора казав. Було багато викликiв. Не до "гракiв" було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирiв.
Мишко говорив пiдкреслено лагiдно, аби дружина вiдчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала вiдбутися: дружинi не терпiлось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в нiй уже давно.
- Звiсно! - з неприязною посмiшкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. - Як завжди - часу не було. Ледар! Женька - той до двадцяти карбованцiв за нiч заробляє.
- Машо! Машо! Та це ж сором - "гракiв" ловити. Все одно що спекулювати!
Маша раптом згадала, що сьогоднi має прийти Надiя з трикотажного i принести нарештi те, що давно обiцяла. I всього тiльки на п'ятнадцять карбованцiв дорожче, нiж у магазинi! У Машi пропав iнтерес до розмови, вона спокiйно, аж байдуже спитала:
- Їсти будеш? Борщ є, вареники...
Михайло мовчав, щоку йому часто сiпало, вiн дивився на дружину гнiвним поглядом.
- Як хочеш. - Маша знову позiхнула, блиснувши золотими зубами. Борщ на плитi, вареники на балконi... Ага, ти не забув, що в нас сьогоднi гостi?
Михайло не вiдповiв.
На сьому годину почали сходитися гостi. Прийшла пара Кочергiних обоє галасливi, гладкi, з масивними золотими перснями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити i закусити. Славко Кочергiн працював на овочевiй базi, здається, був заступником завiдуючого. Його дружина Соня - вища за чоловiка на пiвголови i чи не вдвоє товща од нього - не працювала нiде. При будь-якiй нагодi вона трагiчним голосом розповiдала, що всю себе, все своє життя вiддає вихованню одного-однiсiнького пречудового, незрiвнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розумiюче i спiвчутливо кивали головами: добре знали, що всi її слова - суща брехня. Ернестик пiсля урокiв залишався в групi подовженого дня i приходив додому ввечерi, водночас iз турботливою мамусею, яка поверталась пiсля обов'язкових вiдвiдин перукарень, педикюрних кабiнетiв, масажиста й цiлої низки крамниць, починаючi з ювелiрної.
- Татусю! - втомлено зверталась вона до чоловiка, лаштуючись у робленiй нозi на диван. - Перевiр уроки у сина. А я вiдпочину трохи. День сьогоднi видався важкий...
...Прийшов Валерка Лебедєв - син двоюрiдної Машиної сестри. Вiн звивався всiм тiлом i вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведiнка найбiльш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квiти господинi, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й мiцно потис руки чоловiкам. При цьому вiн мовби мiж iншим повiдомив, що "мазер" не прийде - "за п'ять хвилин болячка торохнула". Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно виявляючи родиннi почуття. Наспiх про щось запитав Свiтланку i навiть не став чекати вiдповiдi.
Мишко зрiдка виходив з кухнi, вiтався з гiстьми, брав у жiнок пальта i з полегкiстю вертався на кухню. До кiмнати вiн не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутностi, їй було нiяково за його професiю, за його "невмiння жити", за недорiкуватiсть у розмовах. Мата соромилася, що вiн такий незграбний тiлом i чутливий душею; вона паленiла, коли чоловiк усмiхався своєю дитинною нiяковою усмiшкою. Це видавалось їй майже непристойнiстю.
У повсякденнi Маша ще якось терпiла цi Михайловi риси, але при гостях... Нi! Хай собi сидить на кухнi. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона ранiше не помiчала цiєї червоної, порослої густою щетиною шиї?
Мишко жалiв дружину, вважаючи, що вона перебуває в полонi емоцiйностi, що вона, як i бiльшiсть людей, покiрна виконавиця диктату пiдсвiдомих потягiв, з котрими - слiпими й злiсними - можна впоратися спiльно й тiльки при максимальному напруженнi всiх зусиль.
Якось вiн спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад лютi, що йому й слова десь подiлися.
- Ти! Ти-и! - вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. - Знову свої нiкчемнi жалощi! Праведник нещасний! Самоук заплiшений!
I Мишковi бiльше не хотiлося їй пояснювати.
А тепер вiн сидить на кухнi, гортаючи журнал i неуважно дослухаючись до того, що робилося в кiмнатi. Веселощi були в розпалi; покриваючи хрипкий голос магнiтофонного барда, лунали вибухи смiху. Певне, що то вже Валерка потiшав публiку анекдотами.
Почулися стрiмкi кроки, й до кухнi зазирнула розчервонiла дружина.
- Чого сидиш, наче гриб? - Вона промовила цi слова гак, мовби подала милостиню; проте усмiшка миттю злетiла з її обличчя, погляд став пильнiшим. - Iди! Гостi хочуть бачити господаря. Тiльки дивись менi, щоб без коникiв. Не псуй людям настрiй.
Мишко, зiщулившись i згорбившись, рушив услiд за дружиною. Ввiйшовши до гостей, вiн старанно їм посмiхнувся i сiв, аж завмер. Руки склав на колiнах, а погляд втупив у пiдлогу.
- Ось послухай, що твоя жiнка розказала, - прискаючи смiхом, озвався Валерка. - В її класi один учень написав у творi: "Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський i Чехов, тепер немає. Всi вони виросли, бо акселерацiя..."
Мишко силувано реготнув, йому додумалося, що маленькi люди люблять смiятися з iнших маленьких людей. Тодi вони самi собi видаються бiльшими. А втiм, з великих людей вони теж смiються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рiвня.
- Валерко, ану, пiдкинь ще анекдот, - попросив Славко Кочергiн i якось багатозначно пiдморгнув при цьому.
- Нi! - весело й натхненно вигукнула господиня. - Спочатку всi вип'ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?
Мишко налив. Гостi випили.
Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок i розмахуючи ним, почав:
- А оцей не чули? Менi давно розказали. Цiкавий такий випадок... Ну, дiло було так. Приїжджає чоловiк з вiдрядження, а дружина, звiсно, в цей час...
Мишко з болiсним напруженням переводив погляд з одного гостя на iншого. Оповiдач смакував подробицi й жваво жестикулював, решта розумiюче всмiхалася, наперед вiдгадуючи розв'язку. Валерка, скорчивши вiдповiдну фiнальнiй сценi анекдота гримасу, закiнчив розповiдь; гримнув регiт. Мишко спiймав на собi контролюючий погляд дружини, але не засмiявся, як усi, а спохмурнiв. "Ну чому, чому вони смiються? болiсно думав вiн. - Нiчого ж смiшного нема!" Йому було шкода ошуканого чоловiка, соромно за нечистi жiнчинi справи.
