Василий Бережной - Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
- Ходiмо ще, ходiмо! - крикнув Никифор i легенько пiдштовхнув Генрiха вперед. Той послухав, i вони мало-помалу здолали ще якусь сотню крокiв. Дно нiби трохи пiднялося, а склепiння понижчало, довелося рухатися напiвзiгнувшись. Дихати було важко, обличчя Никове зросилося потом, але вiн уперто йшов уперед. Може, це русло виведе на той бiк гори...
- Свiтлiє... Помiчаєш?
Уранос щось сказав, але за шумом води Никифор не розчув, що саме. А довкола свiтлiло, уже он чiтко виднi-лися плями на водi. Чи не галюцинацiї? Нi, таки виднiє, виднiє! Никифор зрадiв: а що, як попереду отвiр назовнi?
Хвилин через десять, мокрi й стомленi, Никифор з Ураносом викарабкалися на берег у просторiй печерi. Роздивилися. Рiчка текла тут не посерединi, як у гротi, а попiд боком, пiдмиваючи прямовисну стiну, бо тунелю далi нема. I свiтло... Звiдки воно?
Уранос показав на потiк - так i є; свiтиться вода. Фосфоресценцiя?
- То, може, отут i є магнiтний полюс?
Никифор подивився на свiй компас: стрiлка показувала в той бiк, звiдки витiкає вода. Значить, не дiйшли. Та, певне, якби саме тут був полюс, то, звичайно, стояла б i вимiрююча апаратура, в усякому разi, в цiй печерi побували б i до них. Полюс виявляється, збоку вiд тiєї лiнiї, яка з'єднує обидвi печери. Настрiй у Никифора пiдупав: доведеться вертатися нi з чим. Смiятимуться тепер з нього, i по заслузi. Що вiн тепер скаже Вiрi? Стiльки перемучилась дiвчина iз-за нього... Зиркнув на свого попутника - сидить собi, наче нiчого й не сталося.
- А ти маєш вибухiвку?
Уранос неквапно вийняв iз кишенi i подав Нику малесеньку пластиночку її можна затиснути в кулацi, не бiльша вiд звичайної харчової таблетки.
- Обережно, не стискуй! - скрикнув Уранос. - Бачиш, на торцi кулька? Повернеш її вбiк, i через п'ять хвилин - вибух.
- В який бiк повертати?
- Однаково.
- I воно здатне хоч трохи вiдколупати породу?
- Побачиш.
Уранос одiйшов подалi, сховався в темрявi за камiнням. Никифор, тримаючи пластинку на долонi, залiз у воду i побрiв до бiлястої стiни, з-пiд якої виривався потiк. Стiна була майже гладенька, i Никифоровi довго довелося брьохати вздовж неї, поки намацав такий виступ, на який можна було прилаштувати заряд, i мерщiй побрiв назад. Спину холодила небезпека, йому здавалося, що течiя не пускає, що вiн топчеться на мiсцi. П'ять хвилин... Лише ж п'ять хвилин! А коли, захеканий, присiв за високою брилою поряд iз Генрiхом, здалося, що час тягнеться надто повiльно. В головi пробiгло тисячi думок, мiж ними й така: а що, як завалить вихiд? Чи вiд струсу опуститься склепiння тунелю?..
Блиснуло. Гостро, сизо.
Гу-ух!
Никифор машинально обхопив голову руками, припав до самої долiвки. Над ними прокотилися тугi хвилi стиснутого повiтря, пороснуло дощем бризок, торохнуло камiнням об камiння, важко шубовснуло у воду, i вона завирувала, засичала. Те, що Никифор побачив, пiдвiвши голову, було таке неймовiрне, що вiн заплющив очi.
- Ти бачиш? - штовхнув Генрiха у плече. - Та подивися ж!
Той спроквола пiдвiвся, обiперся руками об камiнь i закляк.
- От тобi й пляма...
- Яка пляма? То металева стiна, складена з трубок! Упевнений металева.
- При просвiчуваннi Землi з космосу екран фiксував у цьому мiсцi якусь пляму.
- Яке просвiчування? - здивувався Никифор. - Я не чув.
- Ми зi свого корабля...
- А-а... То чого ж ми стоїмо? - вигукнув Никифор. - Ходiмо, ходiмо туди!
Забрiвши в рiчку, вiн поспiхом умився.
- Умийся! - гукнув Ураносовi. - Ти як мара.
Але той наче й не чув. I справдi, як мара, видерся у пролом i пiшов до вiдкритої споруди, раз у раз пiдносячи лiву руку до обличчя.
XXIII
В Никовому помешканнi все було так, наче вiн кудись вийшов на хвилинку. Лiжко не застелене, дверi стiнної шафи вiдсунутi, безладно кинутий одяг.
Вiра сiла в крiсло, обхопивши руками колiна. Куди ж вiн подався? З кожною хвилиною її охоплювало якесь невиразне передчуття бiди, що поступово переросло в тривогу. Встала, знiчев'я почала ходити по кiмнатi, нетерпляче поглядаючи на дверi. Чомусь пригадалося їй, як уперше побачила Никифора. Пiд веселим юнаковим поглядом вона тодi знiтилась. А скоро зiзналася собi, що той зухвалець щось заронив у її серце, i те "щось" не давало їй спокою.
Причулося, що дверi вiдсуваються. Рiзко обернулася - нi, нема нiкого. Тодi вона пiдбiгла до екрана i викликала Клару.
- Ти знаєш, його досi нема. Що робити?
Лице у Клари незворушне.
- Не треба даремно хвилюватися, люба. Почекай.
- Але я не можу бiльше чекати! Давай спустимось у грот, Кларочко. Ну, поїдьмо!
- Немає необхiдностi.
- Ну, тодi я сама...
- Як хочеш.
Вiра подалася до головного лiфта i мигцем спустилася на нижнiй горизонт. Проте в гротi нiкого не було. I здавався вiн зараз Вiрi темнiшим, похмурiшим.
- Ни-ки-фо-о-ре!
- ...о-ре-о-ре... - вiдгукнулося луною й стихло.
Слiдiв теж нiяких довкола, але Вiра так само, як i Никифор, пройшла понад потоком до тунелю i зазирнула в його чорноту. "Туди пiшов, подумала, - певно, що туди". Постояла в задумi, а потiм подалася до лiфта i злетiла вгору. Клару знайшла в робочiй кiмнатi. Ще з дверей видихнула:
- Нема!
- Про що ти? - обернулася Клара.
- Никифора нiде нема. I цього, твого зеленкуватого.
- Це мене зовсiм не хвилює.
- Дай менi лiхтаря.
- Нащо?
- Пiду в отой тунель... по водi.
Клара спробувала вiдговорити, але Вiра стояла на своєму. Вона не заспокоїться, поки не огляне того рiчища. Клара тiльки плечима знизала.
З лiхтарем у руцi Вiра знову опинилася в гротi. Не гаючи й хвилини, зайшла у воду i, кинувши перед собою снiп яскравого свiтла, побрела в тунель. Ноги ступали пружно, упевнено, але тривога давила груди. Вода масно блищала у свiтлi, проте Вiра помiтила кiлька неживих рибин, що гойдалися на хвилях догори животами. Звiдки тут ця риба, та ще й нежива?.. Спiткнулась об слизький камiнь i впала, мало не впустивши лiхтаря. Блузка прилипла до грудей, з волосся текли патьоки, та вона не зважала на це, iшла i йшла.
Здавалося, цьому тунелю не буде кiнця й краю. А коли склепiння притиснуло її до води, подумала, що зараз буде тупик. I яка ж була її радiсть, коли знову випросталась! Одразу ожила надiя знайти Никифора. Ну, де ж вiн може подiтися?
Побачивши звiддалiк печеру, Вiра остовпiла. Оце так несподiванка! Ну, певне ж, Ник тут. Але що то за пролом у бiлiй стiнi? За ним щось, без сумнiву, штучне. I це в таких глибоких надрах гори. Що ж воно таке? О, вже й голоси чиїсь чути...
XXIV
Стiна, складена з труб, оточувала примiщення, яке мало форму елiпса з довгою вiссю щонайменше чотириста метрiв. Кiнцi труб химерним вигином спускаються до пiднiжжя тiєї стiни, в якiй зараз зяяв пролом; з них ото й брала початок пiдземна рiчка Що це - охолодження? Бо чого ж тодi вода тепла? А може, в систему охолодження входить уся крига Антарктиди?..
Розмiри зали вражаючi. З одного її кiнця не можна розгледiти другого. А стеля... Задерши голови, Никифор i Уранос побачили над собою небо! Так, так, густо-синє, майже чорне, небо, всiяне зорями! Он i Пiвденний хрест... Так нiби над головою немає багатокiлометрової товщi криги, а лише бездонне провалля неба, мовчазний i холодний космос. Та придивившись, Никифор помiтив сiтку координат, що бiлою павутинкою розкреслила темний оксамит неба.
