Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)
- Так, - замислилась Анiта, - Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.
- Це ти влучно сказала, - Туо кинув на неї блискавичний погляд. - 3 усього видно: наростає катастрофа...
- У Сполучених Штатах опублiковано якийсь секретний документ про становище в свiтi. "Доповiдь з Айрон-Маунтiн* про можливiсть i бажанiсть миру". Так знаєш, що вважається найстрашнiшою загрозою? Мир! Там так i сказано, що якщо на Землi коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на гранi найжахливiшої катастрофи.
______________ * Айрон-Маунтiн (англ.) - залiзна гора.
- Оце вже справдi хтось божевiльний склав ту доповiдь. Знаєш, Анiто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом - стародавнiм документом людства. Але на тому мiсцi уже пустеля... В цiй ситуацiї менi не залишається нiчого iншого, як з трибуни Органiзацiї Об'єднаних Нацiй застерегти усе людство - щоб воно не скотилося до ще страшнiшої прiрви. Деякий час переховаюся тут i буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тiльки, за який кошт...
- Якщо продати той дiамант - вистачило б не те що... Ти купався б у розкошi все життя!
- То, Анiто, не просто дiамант... я не вiддам його нi за якi багатства... А якщо я загину... та не будемо про це зараз, потiм я тобi все розповiм.
Анiта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотiла:
- Я боюся, Туо, менi часом стає так страшно, так страшно...
- А я гадав: знайшов собi помiчницю - смiливу, мужню!
- Помiчницю... Ти мене не любиш, Туо... Вiн усмiхнувся:
- Може, сказати вiршами? Усi лiричнi збiрники, якi ти менi приносила, навiть недоладнi, я запам'ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серцi..."
Анiта грайливо притулила долоню до його губiв, бо вже помiтила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотiла:
- Ти ж мене нi разу не поцiлував...
Туо розгубився. їй просто смiшно було бачити, як вiн опустив очi, нiби розглядаючи свої черевики.
- Розумiєш, Анiто... У нас це зовсiм по-iншому... У нас там... дiвчата вибирають собi юнакiв, чи жiнки - чоловiкiв. Мабуть, це пiшло вiд того, що коли першi люди висадились на планету, жiнок було менше, i, природно, вирiшальне слово мали вони. Тепер це традицiя, освячена десятками тисячолiть...
- Ох i гарно ж, - враз повеселiла Анiта, пiдскочила i повисла в нього на шиї. - Я за таку традицiю! Ти будеш мiй, мiй... - За кожним словом цiлувала його то в щоки, то в губи.
Туо вхопив її на руки i легко понiс помiж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.
- Тепер ти пiймалася! Тепер не вирвешся!
Та вона вирвалася з рук, побiгла смiючись. Туо наздогнав, обiйняв. Обличчя їй розчервонiлось, зачiска розкуйовдилась, i дiвчина ще погарнiшала.
- Годi, годi, любий!.. - прошепотiла, тривожно озираючись навколо. - Ми про все забули...
- А хiба це погано - забути про все, скинути увесь психологiчний вантаж? Може, саме тодi проявляється оте, глибоко заховане в нас, iстинно людське?
- Угадай, що я зараз подумала.
- Ти подумала... про Марту. Так? Я тебе розумiю, Анiто, я як тiльки її побачив... Це дуже тяжкий випадок.
- Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта... переборов Фрага... навiть мага здолав! Що як спробувати, га?
- Якщо нема незворотних змiн...
Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психiчний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невилiковна, вжилася в своє становище, пристосувалася i - знайшла певну рiвновагу. Якщо ж обнадiяти, а позитивних наслiдкiв не добитися - значить, нанести їй травму. До того ж вiн, Туо, не спецiалiзувався з медицини...
Коли вони вернулися до Марти, Анiта присiла навпочiпки перед її лiжком-крiслом i повiдомила:
- А ти знаєш, що ми вирiшили з Туо? Будемо лiкуватись!
Марта видивилась на неї великими очима:
- Ви ж... он якi здоровi!
- Та нi, тебе почнемо лiкувати. Пора вже...
- Мене?
- Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весiллi!
Марта похитала головою, кволо ворухнулася її блiда рука:
- Хiба ти не знаєш, Анiто, що тато привозив найвiдомiших професорiв? Усе, вiн усе вiддав, що мав...
- Туо лiкуватиме безплатно. I я допомагатиму.
- Так, - обiзвався Туо, - спочатку проведемо курс вiтамiнотерапiї. Гiпноз мобiлiзує центральну нервову систему, але щоб вiдновити враженi дiлянки - директив iз центру замало, органiзмовi потрiбнi енергетичнi ресурси, будiвельнi матерiали... Ми з Анiтою пiдготуємось - вона завтра ж пiде до медичної наукової бiблiотеки...
Марта мовчала, слухала i мовчала. Тiльки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блiдих щоках поволi виступили червонi рум'янцi, очi набрали вологого блиску.
Робер Лаконтр в душi не вiрив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б i не спробувати? Зайвий шанс...
Лагiдна, як тихе лiто, Луїза стиха промовила:
- Якби то дав бог...
Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою i, дивлячись їй у вiчi, спокiйно сказав:
- Ви мусите вiрити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анiтою.
Рука її потеплiла, голос хоч i дрижав, але вже пробивалися бадьорi нотки:
- I ще однiй особi допоможу... Собi!
14
На вечорах Фiлiї, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько - лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлi, яка вмощувалась у нього на колiнах i з цiкавiстю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Анiта, що кожного разу перевiряла свою сумочку: чи не пiдкинули на роботi "жучка"? Тигреня на руках у Туо i левеня на килимку бiля коляски. Окинувши присутнiх поглядом своїх великих, таких промовистих очей i удавано суворо посварившись на Жюлi - щоб та не товклася, - Марта вiдкривала вечiр:
- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi. Може, почнемо, Туо?
I Туо починав. Голос його звучав рiвно, без притискiв, навiть монотонно. Слова передавали iнформацiю i тiльки iнформацiю, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не вiдчувалося нiякого емоцiйного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.
Навiть Марта не стомлювалася. Останнiм часом вона взагалi побадьорiшала - наслiдок iн'єкцiй рiзних вiтамiнiв, найважливiшим з яких Туо вважав В-48. Пiсля закiнчення курсу вiн розпочне лiкування гiпнозом...
Тим часом ця дивовижна людина розповiдає приголомшливi речi. Iнколи Мартi, та й не тiльки їй, здавалося, що все це не розповiдi, а сеанси навiювання; Марта бачила себе на тiй далекiй планетi в сузiр'ї Лiри - фiлiї Землi, була свiдком її незвичайної iсторiї.
- Сорок дев'ять тисяч дев'ятсот сiмдесят сiм рокiв тому земний космiчний корабель, пiсля довгих рокiв блукання в просторах Всесвiту, вiдкрив у сузiр'ї Лiри планету, дуже схожу на рiдну Землю... - так почав Туо свою першу розповiдь.
"Майже п'ятдесят тисяч рокiв тому?" - мовчки здивувалася Марта.
"Певне, вiн помилився, - подумав Робер Лаконтр. - Тодi людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє".
