Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)
Першим зустрiвся з нею Василько, якому бiльше за всiх хотiлося пiд воду, аби якось вiдзначитися, зробити щось дивне i прекрасне. У цiй грандiознiй затiї, яку готували старшi пiд керiвництвом Микити Єгоровича, вiн має бути головним героєм. Хто полiзе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прiзвиськом Хiмiк? Нiхто там не вмiститься. Виходить, що без Василька їм не обiйтись. I вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету i супутник для Гагарiна? Нiхто, а вiн нiчого не будував, сiв собi, пролетiв туди й назад i, будь здоров, Герой!
Тому-то Василько щодня першим прибiгав до сторожевого хлiвчика, спочатку приглядався до батискафа - бочки з вiконцем, патрубками i кришкою на баранцях, потiм обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.
Цього разу вiн прикотив сюди на братовому велосипедi ще ранiше. Ледь не впав, побачивши розгардiяш у дворi. Кому ж вони стали на завадi? Тиски вирвано з землi, догори дном стирчить iз води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, пiдбурюваний злiстю. На кого i на що?
Приїхав на велосипедi темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, спiвчуваючи. Справа в тiм, що вiн сторожує тiльки взимку, а влiтку покладає надiї на те, що тут вдень i вночi люди. Коли зiбралися всi, крiм Микити Єгоровича, старий висловив припущення:
- Звiсно хто, рибалки вночi. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки i шастають по городах. Гнати їх треба подалi звiдси. А то вдень вони вивiдають усе, а тодi вночi орудують. Такий паскудний люд пiшов, он у сто тридцять третьому номерi восени з корiнням викопали виноград. Хiба ж ото варить кебета, кореня всього вiн все одно не вiдкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунтi хирiтиме три-чотири роки. Та за цей час iз чубука кращий корiнь виросте! Ото краще попросив би чубукiв i не брав грiха на душу...
Нiчого того не вiдаючи, Микита Єгорович гасав по мiсту на своєму горбоконику у пошуках лебiдки. I здається, знайшов.
Двоє жестяникiв знiмали бiля триповерхового будинку старi, проiржавiлi линви й чiпляли новi, свiжопофарбованi. Та не самi линви заволодiли увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидiв на стiльцi, точнiше - висiв, бо вiд стiльця линва тягнулася вгору на ролик пiд дахом, а звiдти вниз до лебiдки, прикрiпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловiк стояв на землi й клацав ручкою лебiдки, нiби качав воду помпою. Працював без натуги, однiєю рукою, а другий, що завис на стiльцi бiля стiни, пiднiмався вгору. Ось така лебiдка й потрiбна Микитi Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина i нiчого бiльше, а там буде ще й металева споруда, але вода пiдтримає. У водi предмети втрачають частину своєї ваги...
Таку списану лебiдку вiн добув у залiзничному депо. Майже за спасибi, якщо не враховувати дружнi взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасi, пригадуючи слова примiтивного вiршика, якого вчив колись у школi: "Все вдається, все бiжить, тiльки жити, тiльки жить!.." Гадки не мав, що його чекає.
...Линув час, закiнчили майструвати плiт. Микита Єгорович перевiрив кожну скобу, якими було скрiплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щiлинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привiз, позичивши списанi у таборi. Батискаф i лебiдка на своїх мiсцях. Можна було б обiйтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надiйнiше.
Скiльки радощiв було, коли вся команда, вiдштовхнувшись вiд берега, опинилася на плоту, що непомiтно й тихо рухався назустрiч срiблястим хвилям.
- Всi на середину! - командував Микита Єгорович. - Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебiдку! Володя, задраїти кришку батискафа!
- Як? - образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кiлочку. - А я? - адже вiн цього моменту чекав давно, а тепер на нього нiякої уваги. Замiсть людини туди вкинули мiшок з пiском.
- Ти - людина! - зробив вiдкриття Микита Єгорович. - А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевiрити герметичнiсть!
Вода - рiч пiдступна, вона знаходить всi невидимi щiлини. Все, що на березi вважається надiйним, пiд водою виявилося неякiсним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли i побачили у вiконце, що на днi бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено пiд воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовiрна! Хоча це ж недалеко вiд берега. А нащо те "далеко"? Хiба вночi, поспiшаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, вiдпливли трохи вiд берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж пiднiмати?..
Випробування й усунення недолiкiв закiнчили, коли вже вечорiло. Тодi пiдпливли до берега, ланцюгом прив'язали плiт до плакучої верби, що росла корiнням iз води, забрали весла та iнструменти й розiйшлися, щоб завтра вранцi розпочати випробування уже з людиною.
- Ти чого не спиш? - питала Василька мати, почувши, як вiн товчеться на старому диванi, який доживав свого вiку на дачi. Пружини пiд ним грали i виспiвували.
- Думаю! - мовив Василько по паузi.
- Мислитель! - вiдказала бабуся.
- I про що твої думки? - присiла до нього на лiжко мати.
- Про все, - вiдказав Василько, ухиляючись.
Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навiть не натякнув про це, бо дорослi не завжди розумiють дiтей. Не дай бог довiдаються, що Васильковi завтра спускатись пiд воду, обов'язково внесуть у це дiло свої корективи.
Останнiм часом Василько дивує не лише бабусю, а й матiр та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Дiловий, заклопотаний, навiть снiдати забуває.
Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням.
Василько й цього разу став свiдком чергового розгрому. Комусь їхнiй задум не дає спокою. Плота нема пiд берегом. Його вiдв'язано й вiдiпхнуто майже на середину озера. Коли зiйшлися старшi, почали гадати, хто б мiг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.
- А чого йому пливти на середину, - заперечив Боцман. - Гарно веслом вiдштовхни, вiн самотужки туди дiйде.
Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на мiсце, не пiдозрюючи бiльше нiякої капостi. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидiти так нудно, вирiшили спробувати без нього.
Та й нащо чекати, коли вже все на мазi. Принесли весла, ящик з iнструментом. Костя Хiмiк десь дiстав рятiвне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима вiд одного з акванавтiв до другого, чекаючи команди.
- Ну? - Боцман чомусь глянув на Володю.
Василько все це зрозумiв так, як i належало. Швиденько, по-мавп'ячому залiз на бочку й пiрнув униз, як проробляв це на березi десяток разiв.
- Задраїти кришку!
Бочку накрили вiдкинутою кришкою, в петлi просилили баранцi й почали закручувати. Володя взяв кiнець чорного шланга, по якому мусить поступати повiтря в батискаф, i проказав у отвiр:
- Васильку, як ти там? - притулив кiнець шланга до вуха. Почувши вiдповiдь, кивнув Боцмановi i сказав: - Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо i назад!
- Вiра! - подав команду Боцман, i Костя поклацав рукояткою лебiдки.
Батискаф вiдiрвався вiд дощок i завис у повiтрi на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопцiв стали з обох бокiв батискафа й вiдвели вiд краю плота.
- Майна! - прозвучав голос Боцмана.
Затрiщала вiдкинута собачка запобiжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одiрвався вiд лебiдки й полетiв у воду слiдом за батискафом. На якусь мить всi закам'янiли. Нiхто не чекав такого, адже трос надiйно закрiплено за валик лебiдки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплiнт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, i бiльш страшна, нiж перша. Не довго думаючи, Боцман скинув картуза, а тодi сорочку й штани й шубовснув у воду. Пiрнув на глибину за тросом. Володя вхопив кiнець шланга й запитав:
- Васильку, як ти там? Не забився?
- Гу-гу-гу! - почулося у вiдповiдь.
- Спокiйно! Не кричи, кажи тихо, як ти там?
- Сиджу! - почулося весело, адже вiн гадки не мав, що сидить на днi по-справжньому, без надiйного зв'язку з плотом - Темно! Нiчого не видно, сама муляка!
На третiй раз Боцман випiрнув з кiнцем троса. Як виявилося, тут не глибоко, але на днi за сотнi лiт зiбралося чимало муляки.
Трос прив'язали до валика й почали накручувати. Боцман стояв поряд з лебiдкою i приказував, пересилюючи тяжке дихання:
- Я ж казав, що баласт треба було чiпляти зверху, а не кидати всередину батискафа! Були б мiшки з пiском на гаках зверху, я скинув би, i батискаф сам виплив би на поверхню!
- Догори дном! - уточнив Володя. - А в ньому ж людина!
Одне слово, батискаф уже був на плоту, i всi побачили у вiконце прилiпленого з середини до скла носа. Василько почувався прекрасно. Це був єдиний чоловiк, який нiчого не знав про пригоду з тросом i який у першу чергу мiг постраждати вiд цього, якби не завзятiсть Боцмана та й усiєї команди. Не встигли вiдгвинтити баранцi й випустити на волю першого у цих краях акванавта, як почули свист.
