Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
-- Тiкаймо!
Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.
-- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.
-- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.
Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.
-- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.
-- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало примари. Петер i Бруно стали благати мене, щоб я ще розповiв про свої пригоди на "дорозi привидiв", але я тiльки сказав:
-- Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашнiше, Ервiн утiк.
Вдома тато запитав:
-- Ну, як воно було, Альфi?
-- Ох! -- зiтхнув я. -- Страшенна нудьга. Ти б тiльки розсердився, коли б пiшов.
-- Принеси з льоху вугiлля, -- обiзвалася мама. Менi не хотiлось. Вiдверто кажучи, я боюсь ходити увечерi до льоху. Тож я вiдмовлявся, аж поки тато пiшов зi мною. Там, у льоху, стiльки павутиння, певно, є й пацюки. I хто його знає, що там ще ховається.
Як я вдавав п'яного
Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзiв, вiн запросив прийти пiсля урокiв на каву. Ми були самi в помешканнi. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пiсочний торт i повний кавник кави. Все було смачне.
Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в iндiанцiв. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди вiн був простим iндiанцем i звався Косий Вуж, а сьогоднi ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном i одержав iм'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її менi як чаклуновi доводилося весь час палити, не подобалась менi. Люльку Бруно взяв у свого батька, i була вона, звiсно, без тютюну. Але й без тютюну менi стало погано вiд неї (виросту i то нiколи не торкнуся до люльки).
Потiм ми гралися в пiратiв. Це теж надзвичайно цiкаво. Канапа стала пiратським кораблем, а килим -- кораблем, на який напали пiрати. Бруно, знову ж таки через свiй день народження, був капiтаном. На жаль, пiд час битви вiдламалася нiжка у канапi, i нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихiд. Вiн узяв кiлька книжок iз батькової шафи i пiдклав їх замiсть вiдламаної нiжки. Канапа знову стояла мiцно.
Ми не знали, в що грати далi.
-- Придумав, -- обiзвався я. -- Вгадайте, у що ще можна зiграти?
-- В пожежникiв, -- випалив Бруно.
Я тiльки посмiхнувся.
-- В лiкаря i хворих.
-- В пiжмурки.
-- В залiзницю.
-- В прикордонникiв.
Нi, нiхто не вгадав.
-- Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потiм будемо наче п'янi.
Всi вiдразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дiдусем Бруно i тому одержав капелюх i рукавицi.
Ервiн став офiцiантом, а ми всi -- гостями за столом у ресторанi.
-- Офiцiанте! -- покликав я.
Але Ервiн, що саме щось шукав на кухнi, не обiзвався.
Я гукнув знову:
-- Офiцiанте, книгу скарг!
Ервiн негайно ж з'явився.
Через руку у нього був перекинутий рушник.
-- Сьогоднi у мого онука день народження, -- повiльно, басом почав я. -- Будь ласка, принесiть нам п'ять чарок чогось мiцненького.
Ервiн щось записав на папiрцi i зник на кухнi. Назад вiн повернувся iз чарками на тацi. В чарках була якась червона рiдина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я i випили. Це було ситро.
Потiм усi страшенно смiялись, бо воно справдi схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервiн хотiв випити з нами, але ж офiцiантовi не можна. Тодi Бруно звелiв:
-- Хай Ервiн наллє й собi чарку. Коли в ресторанi святкується день народження, офiцiант може теж випити.
Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:
-- Тепер ми п'янi i можемо потанцювати.
Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кiмнатi, пiд сорочку спереду запхнув подушку i попрохав:
-- Ще... чарочку ви...на, офiцiанте.
Надзвичайно цiкава була гра.
Але мама Бруно думала iнакше. Ми не чули, як вона зайшла до кiмнати. I треба ж було менi заточитися i впасти просто їй пiд ноги!
-- Що тут коїться? -- голосно запитала вона.
Бруно пiдморгнув менi. Вiн хотiв i далi продовжувати гру.
-- Добрий день, матусю! -- якось дивно сказав вiн. -- Ви...но... таке смачне!
Тут я гукнув:
-- Офiцiанте! Ще ч...ар...очку!
Мама Бруно швидко пiдiйшла до столу i побачила чарки.
-- Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усi п'янi!
Ми засмiялися -- гра вийшла на славу.
-- Де ви взяли вино? Хто вас пiдбурив?
Мама Бруно поодинцi перетягла нас усiх на канапу.
-- Мамо, -- смiючись, почав Бруно, -- хiба ти не бачиш, що все це жарти?
-- Жарти? Ось я покажу вам жарти!
Вона була така серйозна i сердита, що ми перестали смiятись. Бруно намагався все пояснити.
-- Мамо, я повинен тобi сказати... -- але доказати не змiг.
-- Бруно! Хто вас пiдбурив пити вино? Скажи менi правду!
Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро i що все це просто гра, але його мама тiльки ще дужче розсердилася i закричала:
-- Хто вас пiдбурив, скажи правду? Хто?!
Тодi Бруно показав на мене:
-- Цiттербаке пiдбурив нас.
Вона кивнула, немов iнакше i бути не могло.
-- Ти ж на таке не здатний, Бруно.
Я почервонiв, на лобi у мене виступив пiт.
-- Ти аж розчервонiвся вiд вина, -- зауважила мама Бруно.
-- Та ми ж нiчого поганого не зробили, -- пробелькотiв я.
-- Що? Нiчого поганого? Ось я вiдведу тебе додому i про все розповiм твоїм батькам!
Що ми могли iще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батькiв. Я тiльки показав Бруно кулака i шепнув йому на вухо:
-- Зрадник!
Коли я з мамою Бруно став на порозi, моя мама зблiдла.
-- Щось сталося? -- схвильовано запитала вона. Я похитав головою.
-- Можна, я вам розповiм, панi Цiттербаке? -- спитала мама Бруно.
Мене залишили в коридорi. Одначе я чув, як вони розмовляли в кiмнатi.
-- Приходжу додому... нiчого не пiдозрюю, аж там цiлковите безладдя... дiти п'янi... ваш син пiдмовив... чарками вино.
Таке почув я крiзь дверi.
Потiм покликали мене.
-- Що ти накоїв, Альфонсе? -- в розпачi запитала мама.
-- Таж нiякого вина ми не пили!
Мама Бруно обурилася.
-- Кажи правду! -- крикнула вона.
-- Ми... пили...
-- А чому ж ти сказав, що ви не пили? -- тихо запитала мама.
-- Нi, ми не пили.
Я зовсiм заплутався.
-- Ми пили, -- сказав я.
-- Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.
Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.
-- Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.
Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.
Мама сiла, мов пiдкошена:
-- Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.
Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.
Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.
Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.
Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
-- Може... ви...
-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.
Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:
-- Нахабний хлопчисько!
Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.
-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:
-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.
Я закричав ще голоснiше:
-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.
-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
-- От нахаба! -- розлютився перехожий.
I я хутенько накивав п'ятами.
Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.
