Джеймс Крюс - Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
- Ви, мабуть, знали, що це пароплавство продається? - спитав його Троч, як машина виїхала з порту.
- Нi, не знав, - вiдказав шофер. - Але диво не велике. Пан Денкер уже не молоденький, пiдупав на силi, а дочки його, певне, вимагають своєї частки грiшми. Не хочуть морочитися з пароплавством, це для них надто брудне дiло. А вас, дозвольте спитати, зацiкавило ПГГ?
Барон, iще в чудовому гуморi, вiдповiв:
- Воно вже моє.
- Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте: тiльки доторкнись, i вже прилип.
Швидкий шоферiв погляд у дзеркальцi ковзнув по Тiмовому обличчi. По тих шоферових словах воно зразу ж пересмикнулось, а тодi застигло, мов кам'яне. Як часто хлопець ховав за тiєю кам'яною мiною страшенну схвильованiсть!
Хвилювання те було зрозумiле: шофер нарештi розкрив себе перед Тiмом. Розкрив натяком, зовсiм невинним для барокових вух, - натяком на казку "Липкохвiст", що в нiй королiвна навчилася смiятись. Того знаку Тiм потай дожидав весь час - знаку, що його друзi пильнують.
"Липкохвiст"! Перший сигнал до початку ловiв.
Тепер Тiм точно знав, хто такий цей шофер. Щось пiдкотилося хлопцевi з живота до горла - не смiх, а те, що не дає вимовити слова. Те, що звичайно називають клубком у горлi.
Таксi тим часом звернуло до Альстеру й зупинилося перед готелем. Водiй вийшов i вiдчинив дверцята. Вiн уперше показавсь на весь свiй неабиякий зрiст. Тепер у Тiма вже не лишилося нiякого сумнiву, хто це такий.
Коли барон розплатився й рушив до готельних дверей, Тiм насилу втримався, щоб не кинутись тому здоровиловi на шию. Захриплий вiд хвилювання, шепнув вiн: "Джоннi!"
Шофер скинув темнi окуляри, глянув хлопцевi в вiчi й голосно сказав:
- До побачення, паничу! - I подав Тiмовi руку. Потiм знову начепив окуляри, сiв у свою машину й поїхав.
А Тiм вiдчув у своїй жменi невеличкий папiрець, манюсiньку записочку. Та хоч який той папiрець був нiкчемний, а з ним: хлопець ураз вiдчув себе багатшим, нiж з усiма акцiями товариства барона Троча - навiть iз контрольними.
Майже щасливий, рушив вiн за Трочем до готелю. Там, у вестибюлi, вже йшов їм назустрiч директор, широко розгорнувши руки.
"Пане бароне, яка честь!" - нiби промовляли тi руки. Та перше нiж директор устиг виповiсти свою радiсть i словами, барон приклав пальця до вуст.
- Будь ласка, без галасу. Ми приїхали iнкогнiто. Мiстер Браун iз сином, лондонськi комерсанти.
Директоровi руки зразу опали. Вiн чемно й стримано вклонився.
- Ез ю лайк iт, мiсте Браун! Йо бегiдж iз олредi гiе! - цебто: "Як вам завгодно, мiстере Браун! Вашi речi вже прибули".
Уся та сценка видалась Тiмовi надзвичайно кумедною.
Вiн ладен був навiть директора обняти - так ураз вiдмiнила для нього свiт ота невеличка записочка.
Але Тiм нiкого не обняв i не засмiявся. Та й як би вiн мiг засмiятись? Вiн тiльки промовив спокiйно й чемно, як уже звик за довгi невеселi роки:
- Сенк'ю верi мач! ("Дуже дякую!")
Двадцять дев'ятий аркуш
ЗАБУТI ОБЛИЧЧЯ
Подорожуючи довкола свiту, Тiм помалу звик, що їх весь час охороняють детективи. Тi детективи робили своє дiло скромно й непомiтно. Кiлька разiв хлопцевi впадали в очi двоє знайомих добродiїв iз Генуї, але не потривожили вони його бiльше нi разу, бо ж вiн пiд час подорожi удавав слухняного Трочевого супутника. Але тепер, коли в Тiма в кишенi лежала коштовна записка, йому за кожною складкою портьєри ввижався детектив. Вiн не мiг наважитися вийняти з кишенi ту записочку й прочитати. Та й маскування Джоннi свiдчило, що за Тiмовими друзями стежать так само, як i за ним.
Нарештi, коли барон лiг на часинку спочити, хлопець зайшов до ванної кiмнати при своєму номерi, засунув дверi на засув, сiв на край обличкованої блакитними кахлями ванни й вийняв записочку з кишенi.
Папiрець був не бiльший, нiж складенi докупи чотири поштовi марки. Один бiк його списано дрiбнесенькими лiтерами. Такого дрiбного письма хлопець не мiг прочитати простим оком. Треба було десь узяти збiльшувальне скло.
Але де його взяти? Ховаючи записочку в кишеню, Тiм мiркував: коли вiн попросить кого-небудь iз слуг у готелi добути лупу, детективи про те дiзнаються. Коли вiн сам купить її в крамницi, детектив потiм може спитати в продавця, що хлопець купив. То як же непомiтно дiстати лупу?
Раптом Тiм почув, що до номера хтось постукав, тодi вiдчинив дверi й увiйшов. Подумавши, що то барон, хлопець задля обережностi спустив воду, потiм якомога тихiше вiдсунув засув i повернувся до вiтальнi.
Посеред неї стояв круглий стiл, а навколо столу - четверо крiсел. У крiслi якраз навпроти дверей, що ними ввiйшов Тiм, сидiла, нахилившись уперед, лiтня, густо нафарбована жiнка в крикливо-барвистому, зовсiм дiвочому вбраннi. Коси її, схожi на солому, були накрученi кучериками. А поряд неї сидiв блiдий довготелесий парубiйко, що мав замiсть нормальної краватки яскравого, надмiру великого "метелика". Тiмовi зненацька запахло перцем, кмином та ганусом.
На мачуху й Ервiна тi гостi були схожi зовсiм мало. Але то були вони.
Тiм безмовно застиг у дверях. Цих облич вiн не сподiвався побачити. Упiзнав вiн їх усього за одну мить, але давнi, знайомi риси розгледiв у тих обличчях не зразу. I вперше в життi вiн побачив, якi вони дурнi, тi обличчя.
У вухах йому залунали батьковi слова! "Бiйся дуростi, коли вона не добродушна..." I вiн уперше збагнув те, про що малим тiльки здогадувався невиразно. Вiн зрозумiв, що тiльки завдяки татковi вiн не розучився смiятись iще зовсiм малим.
Тiмовi набiгли на очi сльози - не вiд зворушення, а вiд пильного погляду. Мачушине обличчя розпливлось, i натомiсть випливло iнше обличчя тiєї, що дала йому смiх, обличчя його рiдної матусi. Чорнi кучерi, блискучi чорнi очi, свiтло-смаглява барва шкiри, ямочки в кутиках уст.
I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i - треба сподiватися - його майбутнє.
Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.
Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:
- Здоров, Тiме!
- Здоров, Ервiне!
Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились - вбiг задиханий барон.
- Що це за люди?
Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:
- Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.
Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:
- Барон Троч.
Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:
- Дуже приємно, пане бароне!
Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.
- Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.
Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:
- А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?
Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, - бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, - Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.
Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.
Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.
Мачуха якраз говорила:
- Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...
- Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! - перебив її барон.
Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", - подумав Тiм.
