Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Будинок Ервiна я знайшов швидко, але моє свистiння нiчого не дало. В кафе бiля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мiй свист, i тому Ервiн, напевне, нiчого й не чув. Тут до мене теж пiдiйшов якийсь чоловiк, тiльки цей був у чорному костюмi й вийшов iз кафе.
-- Це, хлопче, державне кафе "Гордiсть виноградаря", -- почав вiн.
-- Ну то й що? -- огризнувся я. -- Менi однаково, що це таке i як воно називається.
-- Зате менi не однаково. В цьому кафе сьогоднi я справляю весiлля, -- сказав вiн i веселими очима подивився на мене. -- А ти самотнiй i невеселий. В цей день нiхто не повинен сумувати.
Чоловiк у чорному костюмi витяг iз кишенi й простяг менi марку. Я вiдмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але вiн не дав менi навiть слова промовити.
-- Бери i будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогоднi весiлля з найкращою дiвчиною на свiтi.
Мабуть, вiдмовлятися справдi не треба, адже Луїза та Ервiн однаково цього не почують.
Я покинув будинок Ервiна i рушив до школи, нашого мiсця збору, намагаючись пiдiйти непомiтно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Цiттербаке погано виконує пiонерськi доручення, а Петер нищечком покаже менi кулак. Але i в школi i навколо школи -- скрiзь панувала цiлковита тиша. Я почекав якийсь час -- нiхто не приходив. Страшна пiдозра хробаком заворушилася в менi: це Бруно пожартував надi мною! "Свиснув пiд вiкном i втiк", -- вирiшив я. Хто ж iще мiг таке встругнути?
-- Вiчна помста! -- крикнув я в пiтьму i пiшов додому.
-- Ну як там, Альфi? -- запитала мама. Я показав їй на мокрi холошi.
-- Оце собака, а це -- з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дiвчиною на свiтi, -- вiдповiв я i забряжчав подарованою маркою. Мама не повiрила менi, а тато -- навпаки.
-- Справдi, у цього Пауля Кафки iз сусiдньої бригади сьогоднi весiлля. Там уся його бригада. А звiдки ти знаєш? -- запитав тато.
Нiчого не пояснивши, я пiшов спати. Хай самi здогадаються.
Наступного ранку ми з Бруно зустрiлися на розi.
-- Здоров! -- улесливо привiтався вiн. -- Сьогоднi божевiльний день!
Я промовчав i навiть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:
-- Що сталося, Цiттербаке?
-- Якщо ти думаєш, що пiддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нiкуди не побiг, як тобi хотiлося, навiть iз лiжка не вилiз, от!
Бруно здивовано подивився на мене. Саме пiдiйшла Луїза.
-- Альфонс наче збожеволiв. Плете казна-що, -- сказав Бруно Луїзi.
-- А ти, -- напосiвся я на неї, -- не так мiцно спи i повiдтикай вуха!
На першiй же перервi Бруно i Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.
Наступний урок була бiологiя. Пан Фiлькендорф принiс малюнки птахiв i програв нам пластинку iз записом голосiв соловейка, дрозда, вiвсянки та iволги.
Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечерi! Я глянув на Бруно. Нi, це не вiн.
Свиснуло ще раз.
-- Пiонерський ланцюжок! -- крикнув я i схопився з мiсця.
-- Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути... -сказав учитель i невдоволено подивився на мене.
Петер пiднiс руку:
-- Сьогоднi весь день Цiттербаке якийсь неспокiйний.
А дехто з учнiв показав менi язика.
Отак пташка пошила мене в дурнi. Я нiкому не розказував про свої нiчнi пригоди, щоб не смiялися надi мною. А з Бруно ми домовилися про iнший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лiйку. Це мов лев'яче гарчання, а левiв у нашому мiстi не так багато, як шпакiв. Тепер я не переплутаю.
-- Пiонерський ланцюжок -- чудова рiч, -- сказав я Бруно, -- але перш нiж сигналити вночi, не забудь одягти водонепроникнi штани.
Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Вiн показав менi язика i побiг собi. А я ж хотiв його застерегти. I це називається дружба?
Як я намагався бути ввiчливим
На осiннi канiкули менi дозволили знову поїхати до бабусi i дiдуся.
-- Тiльки одне прошу тебе. Альфi, будь ввiчливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнiм часом! -- сказала мама i суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так i не збагнув, що вiн хотiв сказати. Мама продовжувала:
-- Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усi правила ввiчливостi: перед самим носом у людей не зачинятимеш дверi, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...
Навiть на вокзалi, коли я вiд'їздив, мама гукнула менi навздогiнцi:
-- Прошу тебе, Альфi, будь ввiчливий, це ж так важливо!
"Гаразд, постараюся", -- подумав я. I постарався. А що з того вийшло? Хiба хто зважив на мої старання?
Оце я й хочу розповiсти, як я намагався бути ввiчливим та що з того вийшло.
Все почалося в поїздi. Ми вже якийсь час їхали, i я подумав: ану ж трохи провiтрю вагон i покажу, який я ввiчливий! Я вiдчинив вiкно i привiтно подивився на сусiдiв.
-- Хай йому грець! -- пробурчав один iз пасажирiв. -- Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!
Оце так вiдповiдь на мою ввiчливiсть! Пiсля цього я бiльше не показував своєї ввiчливостi в поїздi i все було гаразд.
Вiд залiзничної станцiї до мiстечка, де живуть дiдусь i бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло -- закортiло бути особливо ввiчливим. Я вирiшив перечекати, поки всi ввiйдуть в автобус. Я хотiв сiсти останнiй, щоб мене стали вважати за найввiчливiшого. Поки я тупцював, автобус вiдiйшов. Водiй посварився менi пальцем i гримнув iз вiкна:
-- Граєш бiля автобуса! Iди бався деiнде!
-- Менi ж хотiлося ввiчливо зайти в автобус! -- гукнув я. Але водiй, певно, не почув. Наступного автобуса менi довелося чекати цiлу годину.
Бабуся i дiдусь дуже зрадiли моєму приїздовi. "Поводитимусь, як завжди, без пiдкресленої ввiчливостi, так буде краще", -- подумав я собi. Але згадав маминi слова i вирiшив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввiчливий.
Менi так добре в бабусi й дiдуся. Вони ладнi виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога -- завбiльшки, як стiл i завширшки, мов цеглина.
А потiм бабуся налила в чашки з голубого кавника кави i попередила мене:
-- Обережно, хлопче, -- може, кава ще гаряча!
Ось, нарештi, нагода показати ввiчливiсть! Я пiдхопився i похапцем вiдпив по ковтку з бабусиної та дiдусевої чашок.
-- Не гаряча, все гаразд. Можете пити, -- сказав я i дуже запишався, адже я такий ввiчливий.
Дiдусь якось дивно подивився на мене.
-- Що з тобою сталося. Альфонсе!
-- Нiчого! -- бадьоро вiдповiв я.
Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввiчливiсть.
Пiсля кави треба було прибрати зi столу.
-- Я встану останнiй, -- попередив я. -- Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усiх. Я так i зроблю.
-- Чого це останнiй? -- невдоволено запитала бабуся. -- Ти що, запанiв i не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькi дiдусь i бабуся, а ти розвалишся в крiслi? Бери кавника i марш!
Оце так виявив увiчливiсть! "Завжди у мене все виходить не так, як слiд", -- сумно подумав я.
Дiдусь, мабуть, помiтив, що у мене зiпсувався настрiй.
-- Ходiмо на прогулянку пiсля кави. Ти ще раз оглянеш наше старе мiсто i все буде гаразд, -- сказав менi дiдусь. Я вмить пригадав маминi настанови: "Не штовхайся мiж людей, а йди збоку. Коли йдеш iз дамою, то тримайся лiворуч. Альфонсе. Це ти добре затям". Правда, бабуся для мене нiяка не дама, а дорога бабуся, мiркував я собi, проте менi саме зараз хотiлося бути винятково ввiчливим. Але ж лiворуч уже йшов дiдусь. Я смикнув його за рукав i попросив:
-- Будь ласка, дiдусю, стань з правого боку. Тут я повинен iти.
Дiдусь знову здивовано подивився на мене.
-- Що з тобою? -- запитав вiн тихо, але сердито. -- Ти змiнився, став якийсь смiшний!
Вiн похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов бiля бабусi з лiвого боку, ввiчливий i нiжний.
Щоправда, коли ми пiдiйшли до великої калюжi, я розгубився. Iз ввiчливостi я пройшов просто через калюжу, щоб тiльки весь час бути в бабусi з лiвого боку.
-- Альфонсе, -- сказала вона. -- По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш... i мене оббризкав!
-- Я ж хотiв тiльки...
-- Еге ж, ти тiльки хотiв, -- передражнила мене бабуся. -- В хлопця наче дiдько вселився!
На щастя, нам зустрiвся дiдусь Мюркельмайєр, товариш нашого дiдуся, i бабуся перестала дорiкати менi. Дорослi привiталися. Я пригадав маминi слова: "Почекай, поки дорослi звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!" I я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очi. Бабуся пiдштовхнула мене. "Еге, значить, поводжусь правильно", -- подумав я. Дiдусь Мюркельмайєр вiдкашлявся, а бабуся, яка нiколи так не говорила, швидко сказала:
-- Ви тiльки гляньте. У хлопця вселився дiдько. Цiлий день такий неввiчливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарештi привiтаєшся з дiдусем Мюркельмайєром?
Я пiдвiв погляд угору i не сказав жодного слова. Спочатку ж повиннi говорити дорослi.
-- Ну, що з тобою? -- сердито запитав дiдусь. Тодi крiзь сльози я сказав:
-- Але ж дiдусь Мюркельмайєр нiчого не говорить, то й я нiчого не скажу.
Бабуся й дiдусь iще дужче розгнiвались, а дiдусь Мюркельмайєр усмiхнувся i погладив мене по головi.
