Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
"Сподiваюся, що це не мiраж!" -- сказав пан Меньє.
"А я хутенько сфотографую його!" -- гукнув Фреддi, американець. Вiдщебнув шкiряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач i клацнув затвором.
Тої ж митi острiв щез.
"От i маємо, -- зiтхнула мiс Джулiя Амбрелла. -- Це був просто мiраж!" -- i сумно опустила парасольку.
"Гляньте, гляньте! -- гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. -У повiтрi мерехтить щось барвисте!"
"Справдi, -- пiдтвердила сивоголова панi Штенграхт. -- Над водою тремтить якийсь образ".
"Та вiн не тремтить! Вiн стоїть на мiсцi!" -- схвильовано засопiв мiнгер де Вiльдер з Амстердама.
"Це не образ! Це той самий острiв!" -- зрадiв баклан Фортунат.
"Так, -- кивнув головою Лi, капiтан джонки. -- Вiн з'явився знову! Але вiн дуже близько. Це не може бути мiраж. Це, напевне..."
Лi не доказав, бо джонку раптом струсонуло, i вона з нап'ятими вiтрилами, прорипiвши днищем по пiску, зупинилась при березi острова.
Баклан зразу залопотiв крильми, стрибнув з палуби на пiсок, походив по ньому й гукнув:
"Острiв не уявний! Я чую його пiд своїми лапами!"
Тодi вже на палубi нiкому не стало впину. Всi бiльш чи менш спритно вилiзли з джонки на берег, капiтан Лi кинув на пiсок якiр, мiс Амбрелла знов радiсно замахала парасолькою, а молодий матрос iз Чорногорiї стрибнув на каменюку й гукнув: "Дами й панове, от там за евкалiптами ви бачите вiллу Хтознакого на островi Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдiть за мною засвiдчити нашу повагу пановi Яктамйого!"
По тих словах невелике товариство навантажилось i, смiючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що помiж евкалiптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з бiлими кам'яними мурами та величезним внутрiшнiм двором. На жаль, у мурi не видно було нi вiкон, нi дверей. Наше товариство обiйшло весь дiм, але нiде не знайшло входу. Хитаючи головами, обiйшли дiм ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрiвцi втретє обiйшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завiшену довгими разками перлiв.
Люди подивувались, бо вони були певнi, що ранiше цiєї брами не було. Та водночас i зрадiли, що знайшли вхiд, i американець Фреддi хотiв зразу й увiйти крiзь ту завiску в дiм. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.
"Що... що це означає?" -- злякано гукнув вiн.
"Це означає, що ви надто квапливi", -- проклекотiв чийсь голос над головою в мандрiвцiв.
Усi звели очi й побачили на даху старезного пугача, що сидiв i значуще клiпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сiв на плече матросовi Петару, обдивився всiх мандрiвцiв великими совиними очима, а тодi пробурчав: "Хто хоче увiйти в цей дiм, той мусить виспiвати дозвiл, панове!"
"Виклопотати!" -- поправив птаха доктор Меньє.
"Нi, виспiвати! -- повторив пугач, що супроти всiх законiв природи, як видно, чудово бачив удень. -- Ви повиннi скласти чотири строфи вiршiв, панове, -- сказав глухим голосом птах. -- Станьте, будь ласка, коло пiсочницi!"
I раптом мандрiвцi побачили праворуч вiд входу, пiд бiлим муром, пiсочницю, якої там ранiше не було. Почасти зацiкавлено, почасти пригнiчено вони обступили ту пiсочницю. А пугач злетiв з матросового плеча на дерев'яну цямрину пiсочницi й горловим голосом тричi вигукнув "угу!" i тричi "угугу!"
Тодi в бiлiй стiнi розчинилися дверцята i викотився сувоїк малесеньких залiзничних рейок. Розмотуючись, вiн рiвненько оббiг попiд цямринкою всю пiсочницю, проклавши на пiску спiральну колiю. Потiм iз стiни, чахкаючи, викотивсь iграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шiсть товарних вагончикiв. Вiн, постукуючи, об'їхав спiральну колiю; дверцята вагончикiв самi собою розкривались, iз них випадали деревця, кущики, червонi дерев'янi лавочки, барвистi пташечки, що котились по пiску пiд дощем iз квiточок.
Коли iграшковий поїзд доїхав до центра спiралi, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пiсок. Це мало такий вигляд, нiби в пiсок заривався хробак. Шурх -- у пiску зник останнiй вагончик. Стук -- зачинилися дверцята в бiлiй стiнi. Тодi -- лусь, лусь, лусь -- на пiску вишикувались дерева, квiти, кущi й лавочки. Рейки й пiсок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посiдали на гiллi, бруньки розпукнулись, i показалися квiточки та листочки.
Вмить у пiсочницi з'явився якнайпринаднiший весняний краєвид. Навiть малесенькi струмочки задзюрчали в травi.
"Це вам перша тема для вiрша", -- сказав пугач.
"Та тут не потрiбнi нiякi вiршi, -- зауважив мiнгер де Вiльдер з Амстердама. -- Цей краєвид -- сам по собi поезiя!"
"Справдi! -- вигукнула в захватi сивоголова панi Штенграхт. -- Це маленьке диво! Подивiться на отой лужечок iз квiточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гiлочки посадив?"
Пугач заклiпав очима, нiби хотiв вiдповiсти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотiв крильми, витяг чорний дзьоб до панi Штенграхт i гукнув: "Прошу вас, ласкава панi, повторiть, що ви спитали!"
"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гiлочки", -спантеличено вiдповiла панi з Гамбурга.
"Нi, нi, повторiть дослiвно, як сказали спершу!" -- збуджено крикнув баклан.
Панi Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гiлочки посадив?"
Тодi балкан вiдповiв:
"Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?.."
Аж тодi маленьке товариство помiтило, що з запитання й вiдповiдi, так би мовити напiвзумисне, вийшла вiршована строфа, i дехто повторив пошепки:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гiлочки посадив?
Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?"
"О'кей! -- задоволене сказав Фреддi. -- Першу строфу ми вже склали".
"Та тiльки пiсочниця покаже, чи ця строфа добра", -- проклекотiв пугач.
"Вже показує! -- замахала парасолькою мiс Джулiя Амбрелла. -Дивiться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пiсочницi настає лiто!"
Мiс мала рацiю: з весняного краєвиду зробився веселий лiтнiй; пiд яблунями короткi тiнi. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про лiто. Фреддi просурмив:
"Довге, тепле, щедре лiто,
Соками ущерть налите!"
А мiнгер де Вiльдер прокрекотав:
"У саду й на полi дай
Нам багатий урожай!"
Але краєвид у пiсочницi анiтрохи не змiнився вiд цих вiршiв. Тiльки квiтковi бруньки дуже повiльно закруглились у малесенькi зеленi кульки. Тодi матросовi Петару спали на думку два рядки. Вiн сказав:
"Рiк достигає неквапливо,
Як плiд, згинає гiлку вниз".
I затнувся. Але мiс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докiнчила:
"Ох, далебi, це справжнє диво!
Коли не вiриш -- подивись!"
На жаль, ця строфа зовсiм не подiяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарнi. Яка шкода, що рядки мiс Амбрелли не такi гарнi".
Англiйська мiс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку мiцнiше, наче шпагу.
Тодi молодий матрос раптом засмiявся й гукнув: "Уже є!" I сказав:
"I, нiби невеличке диво,
На гiлцi Вiчностi завис".
Старий пугач iз сумнiвом похитав головою, вислухавши цi два рядки. А проте вони мали успiх, хоча й повiльний, нерiшучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсiнькi кульки на деревах зачервонiлися, а в струмочках з'явились крихiтнi довгастi вербовi листочки, що пливли за водою, нiби невеличкi байдарки.
Фреддi, що зроду не бачив осенi на селi, збентежено спитав: "Що тут дiється?"
"Мiй любий, -- вiдповiла сивоголова панi Штенграхт, пiднявши вказiвний палець, нiби тiтуся в дитячiй книжцi. -- Осiнь настає, поспiли яблука i сливи".
"О! -- зрадiв доктор Меньє. -- Ви знову почали вiрша. Будь ласка, скажiть iще раз!"
Панi Штенграхт повторила, вже не пiднiмаючи пальця:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
"Сливи... -- прошепотiв доктор Меньє, заплющивши очi. -- Сливи..." -- Потiм тихо повторив:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
Трохи помовчав, розплющив очi й докiнчив:
"Та скоро взнаєш ти, що є
Мiж них i кислi, i червивi!"
Цього вiрша всi мандрiвцi почали завзято вихваляти.
Тiльки Лi, капiтан джонки, не сказав нiчого, бо в Китаї вiршi складають не так.
Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.
Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.
На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.
Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:
"А, Бе, Ве, Ге, Де -
По снiгу колiя веде!"
Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.
Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.
