Джеймс Крюс - Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
Картини, що до них барон пiдвiв Тiма, були так званi iкони.
Малювали їх, як пояснив йому Троч, здебiльшого ченцi, що сотнi рокiв додержувались у своєму мистецтвi все тих самих суворих правил.
Тiм дуже скоро здогадався, чого це барон привiз його сюди.
Намальованi на iконах обличчя з великими застиглими очима й довгими носами, що дiлили овали тих облич на двi рiвнi половинки, не всмiхалися. Цим вони були подiбнi до блiдих голландських облич у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. Тiмовi вони здавалися жахливими. Коли Троч на цiлу хвилину затримав його перед iконою святого Георгiя, де був намальований вершник у криваво-червоному плащi на тлi похмурого оливково-зеленого гiрського краєвиду, Тiм промурмотiв собi пiд нiс прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!"
I диво дивне: згадавши Джоннi, Тiм раптом став дивитись на iкони зовсiм iншими очима. Враз вiн помiтив, що малярi-ченцi, не дозволяючи людям на своїх iконах смiятися, жити, цвiсти, все те дозволяли тваринам i рослинам. Поки Троч просторiкав про священнi правила богомазiв, Тiм познаходив на iконах смiхотливих собачок, грифонiв, що пiдморгували очима глядачевi, веселих пташок та усмiхненi лiлеї. I знов йому пригадався один вислiв - той, що вiн чув у ляльковому театрi в Гамбурзi: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє". Тiльки тут смiялися якраз звiрi, а люди суворо, безжально вдивлялися у свiт, що не знав щастя.
На другому поверсi Троч зупинився поговорити з директором музею: того вже повiдомили про вiдвiдини багатiя-барона. I Тiм вiдчиненими дверима вийшов на невеличкий балкончик.
Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.
Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.
Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.
Обличчя було знiвечене.
Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.
Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.
А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.
Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.
- Не втручайтеся, пане Талер, - усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.
Тiм промимрив завчену фразу:
- Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, - додав вiн, - менi хотiлось би пообiдати.
- Знаменита думка! - засмiявся Троч. - Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.
Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.
В лiтньому ресторанi - на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, - їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.
Деякi перешiптувалися, крадькома позираючи на Тiма.
- Що, моє фото й тут надруковане в газетах? - пошепки спитав хлопець.
- Аякже! - голосно вiдказав барон, - У Грецiї, пане Талер, нiчого так не шанують, як багатство, бо це бiдна країна. Для таких, як ми, Грецiя - рай. Навiть в оцьому абиякому ресторанчику нас нагодують таким обiдом, що хоч би й королю такий подати, то не сором. Тут багатству вiддають царську шану. Ось чому я й люблю так Грецiю.
Троч, мабуть, iще довго просторiкував би, дратуючи Тiма, якби не прийшов офiцiант i не шепнув йому щось на вухо.
- Мене кличуть до телефону. Вже прознали мiй улюблений ресторан, - сказав барон Тiмовi. - Вибачте. - Вiн пiдвiвся й пiшов за офiцiантом до будинку.
Хлопець, лишившись сам, задивився на один стiл навпроти їхнього єдиний стiл, що за ним нiхто не витрiщався на Тiма.
Його зацiкавили там двi родини.
Перша сидiла за столом - огрядненька чорнява мама з мушкою на щоцi й двi донечки: одна рокiв п'яти, друга рокiв двох.
Друга родина - велика сiра кицька й троє кошенят, двоє чорних i одне сiре - вовтузилась пiд олеандровим кущем бiля столу.
Обидвi мами - i мама-грекиня, i мама-кицька - були дуже сердитi. Коли менша донечка-грекиня залiзла на клумбу, вбралась у землю й почала рвати та пхати собi в ротик листя, мама з мушкою схопилась i наклепала її долонею по щоках, по губах, по носi. Мале ревло, аж заходилось, а пухка мамина долоня все ляскала по мокрому вiд слiз личку.
I в мами-кицьки вдача була така самiсiнька. Щоразу, як котре-небудь iз кошенят пiдскакувало до неї чи стрибало їй на хвiст, вона сердито сичала. Найдужче в'їлась вона на одне чорненьке кошенятко. Коли воно жалiбно нявкнуло, кицька щосили вдарила його лапою, хоча й не випустивши пазурiв - так би мовити, долонею. Маля все ж знову пiдскочило до неї - вона вдарила його ще раз, i котяче нявчання злилося з дитячим верещанням.
Тiм вiдвернув погляд - не мiг довше на таке дивитися.
I якраз ту хвилину повернувся барон. Вiн, видно, й цього разу бачив усю ту сценку й розгадав хлопцевi думки, бо, сiдаючи, сказав:
- От бачите, пане Талер, мiж людьми й звiрами зовсiм невелика рiзниця. Майже невiдчутна, можна сказати.
- Це я вже третю думку чую про ту рiзницю, - трохи спантеличено мовив Тiм: - У одному гамбурзькому театрi я чув такi слова: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє", - цебто тiльки людина вмiє смiятися, а звiрi - нi. На картинах у музеї було навпаки, там смiялися тiльки звiрi, але не люди. А ви, бароне, кажете менi, що мiж людьми й звiрами взагалi нема нiякої рiзницi.
- Нiщо в свiтi не буває таке просте, щоб його можна було з'ясувати одною фразою, - вiдповiв Троч. - А що означає для людини смiх, цього, любий мiй пане Талер, нiхто достоту не знає.
Тiм згадав нараз одне зауваження стерничого Джоннi й вимовив тi слова скорiш сам до себе, але досить голосно, так що почув i барон:
- Смiх - це внутрiшня воля.
Тi слова дивно вплинули на барона: вiн тупнув ногою й закричав:
- Це тобi стерничий сказав!
Тiм зчудовано заклiпав очима. I раптом цей чотирнадцятирiчний пiдлiток, iще напiвдитина, збагнув, навiщо барон вiдкупив у нього смiх i чому нинiшнiй барон Троч так вiдрiзняється вiд похмурого картатого пана з iподрому. Вiн став вiльною людиною. А розлютився тому, що Тiм це вiдкрив.
А втiм, барон, як i завжди, зразу ж опанував себе. Вже знову спокiйний i чемний, як завжди, вiн змiнив тему:
- Ви знаєте, пане Талер, наше становище на масляному ринку стало загрозливе. Менi треба не пiзнiше як завтра зустрiтися з iншими керiвниками нашої фiрми й порадитися, що робити. На такi наради ми звичайно збираємося до мого месопотамського замку. Може, й ви поїдете зi мною туди? Те, що вам треба ще побачити в Афiнах, я покажу вам коли-небудь згодом.
- Як хочете, - вiдказав Тiм немовбито байдуже. Насправдi ж вiн нiчого так не хотiв, як побачити те таємниче мiсце, де здебiльшого, мов павук усерединi своїх тенет, сидiв барон.
Але Трочевi не хотiлось залишати Афiни. Коли їм подали їжу, вiн зiтхнув:
- Останнiй цього разу обiд у цiй благословеннiй країнi... Ну, смачного!
К н и г а т р е т я
М А Н I В Ц I
Смiх - то не крам на продаж, як,
скажiмо, маргарин.
Хто його продає, чинить необачно.
Салех-бей.
Двадцять перший аркуш
ЗАМОК У МЕСОПОТАМIЇ
Уже вдруге Тiм летiв у невеликому двомоторному лiтаку, що належав фiрмi барона Троча. Вилетiли вони вдосвiта, i хлопець насилу розрiзняв зi свого вiкна море й небо. Та враз вiн побачив за невеличким темним горбком якогось острiвця вогненне коло. Сонце зiйшло так швидко, немов випiрнуло з моря.
- Ми летимо на схiд, назустрiч сонцю, - пояснив Троч. - У Афiнах воно ще не зiйшло. Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.
- А я гадав, вашi слуги моляться чортовi, - озвався Тiм.
- Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землi, але не як володаря неба.
Хлопець хотiв був промовити: "А..." - та вчасно згадав, що вже раз розсердив барона тим байдужим слiвцем. Тому вiн не сказав нiчого. Мовчки дивився вiн униз, на море, що його олив'яно-сiра барва навдивовижу швидко яснiшала, поки стала зелена, мов скло.
