Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
-- Де панують хатнi господинi, там гинуть поети, -- зiтхнув прадiдусь.
Пiдпихаючи руками колеса свого крiсла, вiн пiд'їхав до мене. Було тепло -- в маленькiй залiзнiй грубцi гоготiло полум'я.
-- Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий. -- З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.
-- Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!
-- На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.
Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:
-- Можна починати.
-- Нiсенiтниця! -- буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi. -Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати! -- знову сказав вiн. -По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!
-- До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!
Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.
Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.
Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.
Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:
-- Є, Хлопчачок!
-- Що є? -- спантеличено запитав я.
-- Iдея, Хлопчачок! I здається, навiть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру -- складали оповiдки й вiршi про мову?
Я кивнув головою.
-- А тепер пiдемо далi: поговоримо з тобою про поважнiше -- про свiт, про життя, про те, якi бувають люди.
-- Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один нiс, двоє очей, двоє вух, один рот i четверо прадiдусiв.
-- I дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творiв, -- докинув прадiдусь. -- Мова в нас iтиме про героїв.
-- По-моєму, герої нуднi, -- пробурчав я. -- Я не люблю всiх отих пригод Зiгфрiда.
-- I я не люблю, -- засмiявся прадiдусь. -- Як на мене, то Зiгфрiд взагалi не герой.
Отепер уже я зацiкавився.
-- Як-то -- Зiгфрiд не герой? -- вихопилося в мене.
-- От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя iдея ось яка: ми складатимемо оповiдки й вiршi, в яких спробуємо показати, що воно таке -- герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цiлий вiк, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Менi, примiром, здається, що наш Ян Янсен один раз у життi зумiв повестися героїчно.
Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому островi гуляли анекдоти. I менi здалося страшенно кумедним, що прадiдусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.
-- Залюбки все тобi поясню, Хлопчачок, -- вiдповiв старий. -- Але це довго. Власне, це буде оповiдка. Коли в тебе стане терпцю...
-- Стане, стане, -- перебив я: менi дуже кортiло довiдатись, як це Ян Янсен зробився героєм...
-- Ну, то слухай...
Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi, присунув до себе попiльничку, що стояла на столi, ще раз затягся з люльки й почав розповiдати:
ОПОВIДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА
ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДI ВАЙОЛIТ
Ян Янсен був свого часу, в серединi дев'ятнадцятого сторiччя, вiщуном погоди на островi Гельголандi. Нiколи не налетiв на острiв шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегiдь, нiколи не вдарила посуха, якої б вiн не провiстив людям наперед. Вiн збагнув закони неба й моря i вiдчував їхнiй настрiй. Моряки, перше нiж вирушити в плавання, iшли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедцiв минали острiв або коли омари несподiвано кидали рифи, на яких жили десятки рокiв.
Ян Янсен був собi низенький на зрiст чоловiчок i такий полохливий, що це увiйшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало вiдваги щось зробити, всi казали:
-- Не будь такий, як Ян Янсен!
Ян однаково боявся i собак, i котiв, i мишей; боявся англiйського намiсника не менше, нiж аптекаря, що завжди глузував iз нього. Вiн страхався й темряви i весь тремтiв, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.
Зовсiм не така була вродлива ледi Вайолiт iз Лондона, сестра англiйського намiсника, що жила на островi у свого брата. Ян Янсен у душi захоплювався нею, бо вона була надiлена саме тим, чого йому бракувало: смiливiстю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя i левине серце.
Одного разу Ян побачив зi скелястого горiшнього Гельголанду, що ледi Вайолiт запливла човном далеко в море, хоча на щоглi причалу вже давненько з'явилася чорна куля -- знак близького шторму. Яновi Янсену не треба було нiяких застережних знакiв -- наближення шторму вiн давно вже вичитав по хмарах i водi, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як ледi Вайолiт пливе все далi й далi у широке море. Вiн навiть замахав руками, сподiваючись, що ледi його помiтить i послухається остороги. Проте вона не помiчала Янового махання. Мiцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далi й далi в море.
-- Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мiдяка, -- промурмотiв Ян. -- Добра з цього не буде.
I вiн, зiтхнувши, подався додому випити чашку чаю.
Та за годину знову був на березi, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з ледi Вайолiт. Тепер її човен дрiбною цяточкою мрiв далеко в морi, а шторм, -- Ян добре бачив, -- був уже ось-ось. Щоправда, в бiнокль Яновi Янсеновi пощастило додивитися, що ледi Вайолiт уже повернула човна й пливе до берега.
-- Та яке з того пуття? -- промимрив вiн. -- Буря вже ось-ось-ось, а ледi Вайолiт аж де!
Вiн ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вiтер, а незабаром упали першi краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-двi зiрветься така буря, якої ще не переживали гельголандцi. Вiн побiг додому, взув гумовi чоботи, вбрався в брезентовi штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремiнець пiд пiдборiддям i подався до причалу.
Спускаючись сходами, що вели в долiшню частину острова, вiн мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вiтрюган валяв iз нiг. Дощ посипав ряснiший, понад морем спалахнули першi блискавицi.
Коли Ян нарештi пiдiйшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен i рибалки саме кидають монету -кому доведеться пливти.
"Це ж божевiлля! -- подумав Ян. -- Шестеро людей важать своїм життям через шалену жiнку, у якої й човен куди кращий, та й спритнiстю вона перевершить усiх шiстьох разом!"
Полохливiсть, що увiйшла в приказку, не давала Яновi Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнiв. Ян пiдiйшов до гурту чоловiкiв, -- вони стояли в холодному лiтньому музичному павiльйонi, -- й, не стримуючись бiльше, сказав:
-- Безглуздо зараз вирушати в море, хлопцi! Шторм iде такий, який буває один раз на сотню рокiв, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевiлля зараз вирушати в море!
-- Ми повиннi зробити все, що можна, тату, -- вiдповiв Янiв син Бродер. -- Ми зобов'язанi принаймнi спробувати її врятувати.
-- Нiхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тiльки ще початок! Якщо бурею потопить човен ледi, загине одна людина, а як ваш -- то шестеро!
Але один з рибалок просто вiдiпхнув Яна Янсена набiк.
-- Геть, старий! Це не твого розуму дiло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.
I тодi Ян Янсен нiби не той став. Вiн ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокiйно, тiльки побiлiв, як мрець:
-- Ти неповнолiтнiй. Я забороняю тобi вирушати в море. У мене тiльки один син.
-- Коли так, то я бiльше не син вам, -- сказав Бродер.
-- Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тiльки зостанься живий! -- вимовив Ян. -- Перед усiма оцими людьми я забороняю тобi вирушати в море. Закон на моєму боцi.
Вiн пустив хлопця й вийшов пiд дощ i вiтер на причал.
Чоловiки в павiльйонi перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усi побачили на власнi очi, який з нього боягуз, -- i все ж таки чимсь вiн викликав у них повагу. Замiсть Бродера в рятувальному човнi поплив iнший рибалка, а хлопець, затамувавши в серцi гнiв на батька, мусив залишитися на березi.
На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.
