Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)
Мабуть, тiльки ця думка й примусила мене якимось дивом вiдiрвати погляд вiд водоспаду. Не пригадаю вже, як iшов далi, тому що опам'ятався лише на тому боцi рiчки. Але на тому. Отже, рано чи пiзно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже вiдстань до берега була майже однакова.
Якийсь час я ще стою на скелi, не вiрячи, що врятувався. Далi спускаюся її пологим схилом i бачу перед собою, за негустими чагарями, потрiсканий брунатний схил гори, бiля пiднiжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимiв'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався вiд ущелини мiж двома скелями, i пiднявся на невисокий пригiрок. Розсохлi дверi хатини були закритi на защiпку i пiдпертi потрiсканою колодою. А сама хатина вросла в землю i здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулi.
Я вiдчинив дверi i на мене вiйнуло застояним запахом шкiри, в'яленої риби, плiсняви i ще чогось, а чого саме - з'ясувати не мiг. Єдине вiконце хати було забите ззовнi дошками, мiж якими лишалися тiльки невеличкi просвiтки, пiч розвалена, а попiд стелею - павутина шнурiв, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймнi, рiк хатина пустує, напiвзруйнована й забута. Хто i коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вiчний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робiнзон, що не бажав перебиратися нi до Еймона, нi до будь-якого iншого села?
Подумавши так, спробував уявити, як би на його мiсцi поводився я. Тут, у цьому гiрському закапелку, я, самотнiй... Навколо, на тисячi кiлометрiв, жодного людського житла. Вiд злив, снiгiв i морозiв мене захищатиме тiльки це благеньке зимiв'я. Я полагоджу його стiни, змiцню дверi, перекладу пiч. У мене нема рушницi, але я все-таки виживу у цiй тайзi. Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму iз саморобними луком i списом. Адже колись ходили з такою зброєю. От тiльки чи зумiв би виготовити її?
Тим часом ще раз уважно оглядаю хатину. Я поводжусь як людина, яка має намiр залишитися тут надовго. Ось камiння вiд печi. Воно валяється на пiдлозi, а я не впевнений, що зумiю приготувати розчин з пiску i глини. Бiля вiкна помiчаю iржавий нiж без ручки. Це добре. Вiн може знадобитися. Шкода тiльки, що нема сiрникiв. Виявивши це, я розгублено зупиняюся посеред хатини. Я у вiдчаї. Це вже не гра: я справдi у вiдчаї. Як же добути вогонь? Зумiю, навчуся врештi-решт добувати його, чи так i загину вiд голоду i холоду? Я намагаюся пригадати все, що знаю про видобування вогню. Старожитнi "позичали" його у блискавки, що влучала у дерево, або викрешували з кременя. Але що це за камiнь, який вiн на вигляд? Як його знайти? Можна ще тертям трiски об трiску.
Одначе я уяви не маю, якi породи дерева годяться для цього i в який спосiб терти.
Розгублений, виходжу з хатини, зачиняю дверi i сiдаю на стовбур, що лежить пiд вiкном на осоннi. Я жив у мiстечку на березi рiчки, але чи зумiв би я насправдi виготовити якийсь гачок, щоб упiймати рибу? Що ж я тодi зрештою вмiю: варити, шити, полювати? Хiба я знаю їстiвнi гриби, корiння або трави, якi б врятували мене вiд хвороб? Або, може, вмiю орiєнтуватися в лiсi? Чи знаю, як уберегти себе вiд обмороження? Я не впевнений, що змiг би вiдтерти хоча б вухо, якби раптом приморозив його?
I взагалi, що всi ми вмiємо? Ми, люди двадцятого столiття, якi вдають, нiби знають усе на свiтi? Нехай iдеться не про мене, а навiть про будь-кого з дорослих. Що ми вмiємо виготовити власноруч? У якiй ситуацiї здатнi порятувати себе? Колись у журналi писали про наукову експедицiю, що висадилася на самотньому островi. То були мiцнi дорослi чоловiки, якi хотiли дiзнатися, чи вижили б, якби раптом опинилися на тому острiвцi без усiляких там засобiв до iснування. I виявилося, що вони майже нiчого не вмiють. Кожен знав безлiч iстин, майже всi вони були зi спецiальною освiтою. I кожен, як оце я, щось колись читав: про їстiвнi гриби, i про лiкувальнi трави, i знав, у який спосiб нашi пращури добували вогонь. Але що з цього? Зрештою з'ясувалося, що навички, якими володiли люди у далекi вiки, їх умiння виживати практично без зброї тепер нами втраченi.
Я пiдiйшов до кущiв, пiд якими росли синюватi ягоди. Покуштував одну з них. Кислувата, але їсти, здається, можна. Як вона зветься, я не знав. Так само, як не знав назви цих кущiв i ягiд на них. Не знав чим рiзниться одне дерево вiд iншого i яка користь людини з його листя, кори. Не знав, що то за зграйка птахiв, якi кружляють надi мною. Я не знав безлiчi речей, якi повинна засвоїти людина, щоб вижити в цьому краї. Але хiба я мiг би назвати всi трави й дерева, котрi ростуть у моєму рiдному приднiстровському степу? Хiба знаю, якi корiнцi їстiвнi, якi листочки треба прикласти до ран, якими стебельцями втамовувати спрагу?
Менi здається, що, повернувшись у свої краї, якщо тiльки батьки й справдi не залишаться у Норданi, я зовсiм по-iншому сприйматиму i степ наш, i рiчку, i все, що росте i живе на її берегах. Я привчу себе придивлятися до всього отого свiту, що оточує нас, пiзнавати його, як це вмiє робити Вiчний Мисливець, Чингiс Курун, i багато iнших людей, що живуть у цiй тайзi. Чомусь менi шкода було цiєї хатини, залишеної тут напризволяще, здавалося, що ганебно втiкаю звiдси, зрадивши мисливське зимiв'я, яке слугувало менi надiйним пристановищем i яке лише я один - так менi вiрилося - мiг врятувати вiд остаточного руйнування.
14.
Тiльки пiдiйшовши до скелi, я згадав, що знову доведеться переходити через цей чортiв мiст. Пiднiмаюся на неї i кiлька хвилин стою, не наважуючись ступити на колоди. Я розумiю, що вдiяти нiчого не можна, iншого шляху до селища просто не iснує. Та все одно вiдтягую i вiдтягую мить, коли треба буде зробити перший крок.
Не знаю, скiльки я ще простояв би отак у своїй нерiшучостi, якби раптом не почув голос Iнги. Я так задивився на водоспад, що навiть не помiтив, коли вона з'явилася на березi.
Дiвчина стояла бiля скелi i, пересилюючи гуркiт водоспаду, гукала мене.
"Вона зрозумiла, що я боюся! - обпiкає мене здогад. - Iнга зрозумiла, чому я стою тут! Що я боягуз".
Чув, що вигукувала моє iм'я, кричала ще щось, але слова розчинялися у шумовиннi виру i я не мiг збагнути їх смислу. Та й, чесно кажучи, менi здавалося, що вона глузує з мене: "Не будь боягузом! А я вважала тебе смiливим!" Важко навiть переповiсти все, що вчувалося менi в тi хвилини. Бо замовкла Iнга лише тодi, коли я врештi-решт опинився на мiстку.
Спочатку я навмисне ступив на крайню колоду, але вже через кiлька крокiв довелося пiдстраховуватися, опираючись правою ногою на деревину, що лежала посерединi. Я вiдчував страх, рухи мої ставали дедалi скутiшими i якимись неприродними. Та все-таки знову i знову примушував себе зробити ще один крок, ступаючи колодою, якою колись iшов Роман Чорногора. Хоча все ще усвiдомлював, що, якби поруч не було двох iнших, значно широких колод, пройти над цим жахiтливим виром не примусила б мене нiяка сила. А якби й наважився на такий перехiд, то вже, напевне, загинув би.
Останнi кроки здалися менi найважчими. Тiльки тепер я по-справжньому зрозумiв цiну мужностi Романа Чорногори. I вважаючи його своїм щирим приятелем, був гордий за нього. Та й за себе - теж. Що б там не було, а все ж таки свою невпевненiсть, свiй страх я переборов.
Iнги на скелi вже не було. На диво, вона не те що не висловила захоплення моїм подвигом, а навiть не захотiла дочекатися мене. А по тому, як дiвчина поспiшала стежкою, що вела до Нордана, я зрозумiв, що вона й не мала намiру захоплюватися моїм геройством. Але чому? Що сталося? Цього я збагнути не мiг.
Наздогнавши її уже на пагорбi, з якого починалося норданське узвишшя, я так одразу й запитав:
- Що сталося, Iнго? Чому ти не зачекала?
- Це ти навмисне? - мовила вона, не притишуючи ходи.
- Що "навмисне"? - не зрозумiв я.
- Намагався iти по одному стовбуру. Як Чорногора. Щоб довести, який ти смiливий?
- Нi, просто так... Цiкаво.
- Краще зiзнайся, як тобi було страшно. Туди, мабуть, ледве перейшов по середнiй колодi. А, повертаючись, вирiшив уразити мене. Подивiться: я над водоспадом! Як еквiлiбрист над безоднею.
- Навiщо ти так, Iнго?
- Тому що ця твоя "смiливiсть" у лапках нiкому не потрiбна. А якби зiрвався? Про це ти подумав?
- Про таке не запитують. А якби зiрвався Роман Чорногора? А канатоходцi в цирку... Адже деякi з них...
- Але ж не можна у всьому наслiдувати Чорногору! - обурилася вона й аж тепер зупинилася. - Не можна! Невже ти не розумiєш цього? Вiн - каскадер, постiйно тренується. Хiба йому вперше отак ризикувати? Та й народився у горах i звик до скель, до бурхливих рiчок.
- Я теж хочу тренуватися. I ти знаєш, що якби зараз я злякався, то не наважився б перейти цей мiсток, - все ще захищався я.
- Ну то й що? Я теж не наважилася б.
- Теж менi: порiвняла! Ти - дiвчина. А менi треба перевiрити себе. В усьому. Чому ти не розумiєш цього?
- Чому ж? Я розумiю, але...
Я заперечливо похитав головою.
- Не розумiєш. Ти хочеш, щоб людина була смiливою, але нiколи не наважувалася ризикувати. А цiкаво... Скажи, тiльки одверто. Менi дуже важливо знати це. Якби я злякався i не насмiлився перейти... От, туди перейшов, а назад - нi. Адже ти перестала б поважати мене. Вважала б боягузом.
