Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:
-- Правда, чудово?
Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.
-- Пiдсiкай! -- крикнув я.
-- Нi, -- заперечив тато. -- Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.
-- Зiрветься! -- не вгамовувався я. -- Пiдсiкай!
Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.
Тато гнiвався:
-- Краще б ти залишився вдома!
А я казав:
-- Але ж до мене йде найкраща риба!
I тато замовкав.
Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.
-- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.
-- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.
Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:
-- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.
Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:
-- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.
Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.
-- Це я впiймав, -- кажу татовi.
А вiн не погоджується:
-- Але ж моя вудка!
Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :
-- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.
Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!
-- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
Тато взявся за голову.
-- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:
-- Альфонсе, зупинимось тут.
Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.
-- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.
Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.
-- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!
Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?
-- Може, руками? -- запропонував я.
Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:
-- Зате ми наловили такої гарної риби.
Але тато навiть не поглянув на мене.
Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.
Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:
Ловлю-ловлю, тягаю
I спритно пiдсiкаю
Плiток та окунiв,
Линiв та коропiв.
Рибинка є i в тата,
Що я помiг пiймати.
-- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.
I чого моя пiсенька йому не сподобалася?
-- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.
Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.
Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.
Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.
-- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.
Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.
-- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.
-- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!
-- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.
Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
-- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.
Тато заперечливо похитав головою.
-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.
-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.
Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом
Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:
-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.
Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:
-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.
Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.
-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.
-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.
-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.
Я кивнув i подумав: почалися готування.
Мама запитувала далi:
-- А що пiсля того, як привiтаєшся?
-- Ну, тодi сяду i буду їсти.
А то ж як iще?
-- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.
-- Не буду кланятись, -- вiдказав я.
-- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..
-- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.
До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:
-- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
Я тихенько заперечив:
-- Поганого шматка я теж не їстиму.
I так усю дорогу.
Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:
-- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...
Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.
-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
