Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Зусиллям волі я стала на ноги. Мусила відвернутися, бо тривога поволі огортала мене, а відтак попрямувала на кухню. Витягнула з морозильника пляшку горілки, плеснула у склянку. Попробувала пальцем і одним духом проковтнула. Горло нещадно пекло, та я налила ще.

Зі склянкою в руках піднялася в кімнату Олівії, увімкнула світло. Скрізь були розкидані речі, ніби стався вибух на фабриці одягу. Пахнуло цитрусовим шампунем і несвіжими шкарпетками. Постіль з'їхала на підлогу.

Я поставила горілку на комод, поправила ковдру, присіла на край ліжка. Щось блиснуло на тумбочці, піймавши промінь вечірнього сонця. Її телефон. Він лежав на зарядці, та, коли я взяла його в руки, штекер випав із роз'єму. Акумулятор був розряджений.

Раптом постукали у двері. Сховавши мобільний у кишеню толстовки, я спустилася вниз. Визирнула в замкову шпарину, та замість репортера побачила високого на зріст широкоплечого юнака. Абияк заправлена в джинси блакитна сорочка сильно пом'ялася, біляве волосся скуйовджене. Я ледве його впізнала, так запухли знайомі карі очі.

Хлопець Олівії. Він увесь ніби зіщулився, наче його випрали в машинці й добряче відтисли. Від атлетичної постави футболіста нічого не лишилося. Я побачила сліди висохлих сліз на землистих щоках, синці під очима, і мене охопив жаль. Він мусив ділити зі мною це невимовне горе.

Я відчинила двері, і в той самий момент замиготіли спалахи. Репортери наперебій вигукували запитання. Не звертаючи на них уваги, я втягнула Тайлера всередину. У невеличкому місті, як, скажімо, Портедж-Пойнт, новини поширюються дуже швидко. Не дивно, що в мене під домом зібралися представники мало не всіх газет і каналів, які тільки є в Сіетлі.

- Чи це правда, про Олівію? - запитав він.

- Так. - Я піднесла кулаки до очей, натиснула на повіки. - Стався нещасний випадок.

Тайлера повело. Я схопила його під лікоть, усадила за кухонний стіл. Сунула в руки склянку з водою. Він випив одразу.

- Нещасний випадок? .. - повторив розгублено.

- Не знаю. Поліція ... Треба повідомити ...

- Що сталося? - прохрипів він.

- Ніхто не знає. Можливо, вона впала з моста. Але ... - Я помовчала, не знаючи, чи варто озвучувати підозри. - Вона сама пішла з барбекю чи з нею хтось був?

- Ні, вона була сама.

- І Медісон її не підвозила?

- Вона пішла пішки, я це добре пам'ятаю.

Олівія знала, що ходити вулицями, коли стемніє, їй заборонено. Так я постановила, і вона ніколи не порушувала цього правила.

- Котра була година?

- Може, пів на одинадцяту чи, радше, за чверть.

- Тайлере, я маю тобі дещо сказати.

Він чекав, не зводячи з мене очей.

- Олівія вагітна.

Я бачила, як у нього безсило опустилися руки, налиті непід'ємною вагою, ніби я вдарила його під дих.

- Чи ти знав?

Мусила володіти фактами. Усе, що він міг розповісти, було потенційно значущим.

Він глитнув, стиснув кулаки. Підвівся зі стільця. Скоцюрбився, повернувся до мене спиною.

- Тайлере? - Я підійшла, легенько торкнулась його плеча. - Я не сваритимуся, обіцяю. Чи ти знав, що вона вагітна?

Він відсахнувся. Я відчула, як напружилися під сорочкою м'язи. Нарешті він поглянув на мене. Очі в нього були великі, лице сполотніло.

- Вибачте, міс Найт. Дитина не від мене.

6

АБІ

Жовтень

— Не розумію, — промовила я.

Страх розповзався всім тілом, огортав кожну жилку, кожну кісточку. Отже, я зовсім не знала своєї доньки.

— Звідки звідки ти знаєш?..

— Я знаю, що дитина не від мене, — урвав він. — Бо ми з Олівією не...

Відвів погляд.

Я притиснула пальцями повіки. Перед очима попливли зірки. Горілка, що я її випила натщесерце, вогнем випалювала шлунок.

— У вас не було сексу.

— Так.

То Олівія зраджувала свого хлопця. Тепер зрозуміло, чому вона так змінилася останнім часом. Віддалилась. У пам’яті раптом спливли спогади з барбекю — їх щороку влаштовували для всього кварталу Стоукси.

Я тоді дещо запізнилася, виправдавшись роботою.

Не те щоб я не любила людей, радше не мала про що з ними поговорити.

Щойно тему доньчиних досягнень було вичерпано, бесіда заходила в глухий кут. До того ж я з більшим задоволенням спостерігала за іншими, аніж брала безпосередню участь у спілкуванні. У мене добре виходило триматися в тіні.

Двері відчинила Джен Стоукс: у кожній руці по келиху з шампанським, на губах — широка усмішка. Гострий овал лиця, тугі темні кучері.

— Вітаю, Джен, — силувано всміхнулась я, відчуваючи, як відзивається болем щелепа.

Коли ми познайомилися, дівчатам тільки виповнилося п’ять років. Відтоді ми були добрі приятельки, але не більше. Правду кажучи, Джен не на жарт мене лякала. Поряд із нею мою зухвалість як вітром здувало, здавалося, її впевненість затягує мене, ніби чорна діра. Я згадувала школу.

Мене цуралися. Я була дівчина, мама якої вкоротила собі віку. Ніхто не знав, про що зі мною говорити, та і я не могла дібрати слів. Я не вміла вдягатися, зачісувати волосся, робити макіяж. Обідню перерву пересиджувала сама, у закутку їдальні. На фізкультурі мене не хотіли брати в команду, ніхто не бажав виконувати зі мною в парі проекти. Юність була не краща за дитинство: я так само потерпала від самотності, аж доки в мене не виросли груди і я не навчилася обертати це собі на користь.

З віком я звикла жити сам на сам із собою, це більше не бентежило мене. І це було на краще: ліпшої подруги, ніж власна донька, я й не хотіла.

— Абі, чудово, що ти все ж таки вирвалась! — Джен потягнулася до мене, поцілувала в щоку, подала келих.

Я відпила. Шампанське було солодке, терпке, недешеве на смак.

— Як справи? — запитала була я, але за гулом голосів, що лунав зсередини, Джен не розчула. Я повторила: — Як у тебе справи?

— Та як завжди. Діти, робота, життя. — Вона закотила очі, видала сухенький смішок.

Та я знала: своїм життям Джен задоволена. Вона працювала в реанімації й чудово почувалася в атмосфері постійного авралу.

Вона запросила мене ввійти, і я опинилася в елегантній вітальні. Ноги потонули в пухнастому, вівсяного кольору килимі. Затильні двері вели на простору терасу, з якої розгортався краєвид на тінисте подвір’я. Мерехтів у вечірньому світлі прямокутник басейну. До мене долинув аромат смажених реберець і бургерів з гриля.

— Ти вже бачилася з Олівією? — поцікавилась Джен.

Було в її голосі щось таке, від чого я враз учепилася в неї поглядом. Обличчя стягнуло маскою, та під нею вже билася в жилах тривога.

— Ні-і, — нарозтяг сказала я. — А що?

— Та так, просто. — Вона квапливо відвела погляд, поставила свій келих на стіл. — Зараз принесу тобі поїсти, а тоді поговоримо. Ось...

Вона обернулася на довгоногу блондинку в червоногарячій туніці й полотняних босоніжках на танкетці. Узяла її за лікоть, підвела до мене.

— Мері, це Абі. Абі, познайомся: Мері Корбін.

Я й сказати нічого не встигла, як Джен спустилася з тераси та вмить розчинилася в натовпі. Мені стало ніяково, я почувалася покинутою. Пригладила пасма волосся, що повибивалися з-за вух.

Мері мала розкішний вигляд. Плечі в мене самі собою згорбилися, у животі закрутило.

— Так, Абі, я вас пам’ятаю. Ви...

— Мама Олівії. — Я силувано всміхнулася.

— А я пригадую, що ви працюєте бухгалтеркою в «Браун Томас і партнери». Ви готували форми звітності для моєї нової компанії з дизайну інтер’єрів і дуже швидко з цим упоралися. Я була дуже задоволена.

— А-а... — нарозтяг сказала я. Це було неочікувано, адже зазвичай у мені впізнавали маму Олівії, обдарованої плавчині, гордості місцевої команди. Я спробувала пригадати, коли востаннє виступала в іншій ролі, та на думку нічого не спало. — Рада це чути.

Чоловік Джен, Марк, помахав мені з іншого кінця подвір’я. Це був типовий бізнесмен середнього віку, з квадратним підборіддям, уже в літах, але по-своєму привабливий обранець долі. Я помахала у відповідь.