Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Двері відчинили двоє чоловіків у формі з кумедними чорними беретами на головах. Усередині нас зустріла адміністраторка, мініатюрна жінка з копицею білявого волосся, укладеного на потилиці в елегантний шиньйон. Мама повідомила їй наше прізвище, а я тим часом роздивлялася інтер’єр.

Праворуч був коридор, у кінці якого, судячи з усього, розташувалася приватна зала. Туди показувала стрілочка, підписана: «Збір коштів для Com-Core Tech».

Кинувши погляд ліворуч, я мало не скрикнула. Обстановка головної зали вражала розкішшю. Під високою, прикрашеною вигадливими кесонами стелею виблискувала мозаїчна плитка. Стіни скрізь розписані фресками в стилі епохи Відродження. Велетенські кришталеві люстри сіяли м’яке світло на відполіровані до блиску столи з червоного дерева, укриті кремовими скатертинами. Я почувалася ніби на художній виставці, присвяченій дев’ятнадцятому сторіччю.

Адміністраторка провела нас за тихий столик у кутку головної зали. За кілька кроків стояв камін зі світлого каменю, у якому весело потріскував вогонь.

— Як же тут круто! — видихнула я, щойно ми сіли.

— Так, інтер’єр вражає, — роззираючись, підтвердила мама.

— Знаєш, я не думала, що ми все-таки поїдемо в Сіетл, — зізналась я.

— Ти ж сказала, що хочеш відсвяткувати день народження в якомусь новому місці.

— Так, але ти завжди... Ніби боялася Сіетла.

— Справді?

Вона видавалася спантеличеною.

— Так.

Я закусила губу, злякавшись, що завдала їй болю. Вона піднесла руку до шиї, потім до рота.

— Вибач мені, будь ласка.

— За що?

— За все. — Мокрі очі її блищали, підборіддя дрібно тремтіло. — За все, у чому я помилилась. Уся суть материнства в тому, щоб насмілитись випустити поводдя, та це нелегко. Я нібито інстинктивно прагну завжди мати тебе в полі зору. Та я знаю, що мушу виростити тебе впевненою в собі, самостійною людиною. Іноді здається, що тримати баланс просто неможливо. Мені це не дуже вдається.

— Мамо, не кажи так! — Я потягнулася через столик, схопила її за руку.

Не знаю, що засмутило мене більше: почуте чи самий прояв емоцій. Я й не чекала колись побачити мамині сльози. Вона взагалі була не надто емоційна людина. Тому я й не казала їй про Дерека і Тайлера, як у нас усе заплуталось. Думала, вона не зрозуміє.

— Просто, коли в тебе є дитина... — Вона глитнула, втупила погляд у наші сплетені руки. — Хочеться все зробити як треба.

Ці слова ніби обвились мені навколо серця, стиснули так, що годі було вдихнути.

— Ти чудово даєш собі раду. Чесно. Ти все робиш як належить.

Я спробувала усміхнутись, та горло стиснуло. Щокою покотилася сльоза. Мама змахнула її великим пальцем. Відтак глибоко вдихнула й сказала:

— Окей, маю щось хороше.

Я шмигнула носом: — Тоді продовжуй.

— Стук-стук.

— Хто там?

— Брітні Спірс.

— Яка Брітні Спірс?

— Упс! Знов сюрприз! [7].

Я так і пирснула. На нас заозирались.

— Цс-с-с, — прохихотіла мама, міцніше стискаючи мою руку. — Моя дівчинка. Навіть не віриться, що ти тепер майже студентка. Скоро в університет, поїдеш від мене... Подумати тільки!

— Я ж недалеко. Ти впораєшся, еге ж?

— Так, звісно. Просто дуже за тобою сумуватиму.

— Може, почнеш зустрічатись із кимось.

Вона засміялась.

— Та ну, це вже навряд!

— Чому? Ти могла б собі когось знайти. Ти ще молода. Гарна. Навіть Тайлер каже.

— Це типу «симпатична мілфа» [8]? — пожартувала вона.

— Фу, мам! Де ти таких слів набралась?

— А що, я й по-вашому вмію!

— Господи, який жах, — простогнала я крізь сміх. — Ну, хоч удома буде чисто. Тобі сподобається. Ніхто не розкидатиме брудних кросівок, не лишатиме на столі кришечок з-під молока. Просто рай для педанта!

Вона засміялась, і той клубок, що стояв у мене в горлі, трохи послабнув. Вона впорається.

— Ти цілком заслуговуєш на те, щоб бути щасливою.

— Дякую, люба! — вона торкнулась пальцями моєї долоні. — Ти також.

Може, тут відіграли роль Ґевін і правда, яку я дізналась, та я раптом сповнилась вдячності. Тепер, знаючи, як усе було, я цінувала маму ще більше. Говорити про цього придурка зовсім не хотілось: ще не вистачало зіпсувати такий вечір!

Ми балакали до пізньої години. Освітлення поволі змінило відтінок, і ресторан поринув у лілувату напівтемряву.

Снували туди й назад офіціанти, запалювали свічки в кришталевих свічниках, розносили відерця з льодом, що в них охолоджувалось шампанське, розважали гостей невимушеною бесідою.

— Прошу! Одне крем-брюле з м’якоттю маракуї та дві ложечки, — оголосив чоловік, який нас обслуговував, і поставив у центрі стола аж надто апетитний десерт.

— Bay! — не втрималась я. — Дивись, мам, тут квіточка!

Я взяла екзотичний, пурпурного кольору пуп’янок, хотіла показати, та її погляд застиг. Здавалось, вона дивиться на двері. Обличчя її побіліло, наче знекровилося.

— Мамо? — Я озирнулася через плече. — 3 тобою все гаразд?

Я не одразу зрозуміла, що привернуло її увагу.

Ґевін.

Він був у супроводі високої гарної білявки в яскраво-червоному діловому костюмі, вочевидь пошитому на замовлення, з вузькою спідницею до коліна. Мала білосніжні зуби, молочну шкіру й мигдалеподібні очі над прямим, як у грекині, носом. Така могла б керувати корпорацією, виступати в тріатлоні, завойовувати держави. Не могло бути жодного сумніву: це його дружина.

Жінка усміхнулась, сказала щось Ґевінові на вухо, узяла під лікоть, і адміністраторка провела їх у приватну залу в дальньому кінці ресторану, що на неї показувала стрілочка.

У мене звело живіт. Яка була ймовірність того, що ми тут зустрінемось?! Сміховинна! Це просто абсурд.

Може, він навмисне прийшов сюди, знаючи, де я буду? Але навіщо? Ні, навряд. Сіетл — місто невелике, мабуть, у нього запланована зустріч із людиною, яка відповідає за збір коштів, та й по всьому. Просто збіг.

Може, цього мама й боялася весь цей час? Може, не Сіетл її лякав, а ймовірна зустріч із Ґевіном? Адже він тут на своїй території.

Вона знала, що обман може оприявнитися, і ніколи б не наважилась сюди поїхати, якби я не скиглила, наче мала дитина, що не хочу проводити день народження в Портедж-Пойнті.

Мене охопило почуття провини, думки крутилися в голові, як білизна в пральній машинці.

— Знаєш, я хочу порвати з Тайлером, — ляпнула я, намагаючись відвернути її увагу. — Просто, розумієш, що буде, коли закінчиться школа? Навіть не факт, що ми потрапимо до одного коледжу. До того ж він просто-таки здурів через батьків. Так злиться на них — страшно дивитися.

Це, судячи з усього, подіяло, бо мама поглянула мені в очі своїм найсуворішим поглядом.

— Стривай. — Вона похитала головою. — Він тебе лякає? Чим?

— Ну, не те щоб лякає, — виправилась я. — Просто мені вже не так цікаво з ним, як раніше, він став якийсь скутий.

Умовляти не довелось, мама вмить осідлала улюбленого коника. Почалася довга розмова про плюси й мінуси Тайлера — здебільшого мінуси — і те, як важливо вчасно подбати про своє майбутнє та не обмежуватися бажанням догодити хлопцеві.

Я все це чула не раз, але слухала, наче вперше. Здавалось, вона й думати забула про Ґевіна, та мені він не йшов з голови.

Раптом я усвідомила, що просто не можу розповісти їй про це. Вона завжди мене підтримувала, навіть коли справи були справді кепські. Кричала з трибун на змаганнях із плавання, прала мої шкарпетки, перевіряла, чи я зробила домашнє завдання, відмовляла собі в усьому, аби тільки я могла здобути гарну освіту. Завжди сама возила мене до друзів, щоб зі мною нічого не сталося дорогою, і ніколи, ніколи не засуджувала мене.

І за цю любов і безмежну відданість я відплатила тим, що взялася шукати батька. Ні, цього я їй сказати не можу. Вона подумає, що її мені мало. Настала й моя черга про неї подбати.

Я подивилась на її обличчя. Ці риси були мені знайомі, наче свої власні. Вона була моєю сім’єю.