Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна
Я відсахнулась, вражена до болю. Я не говорила з Медісон чи Дереком уже...
Тут плин думок ураз спинився.
Дерек.
Може, таємничий «Д.» у телефоні Олівії — це і є Дерек?
Не встигла я відповісти, як Джен, круто повернувшись на п’ятках, повела нас через вітальню в невеличку кімнату. Медісон дивилася повтор «Гри престолів», розвалившись на дивані. Очі дівчини були червоні, ніби вона кілька тижнів безупинно плакала. Темне волосся сплуталось у пташине гніздо. Вона підвела на мене сповнений відчаю погляд, закусила без того обгризену губу.
Ентоні присів на дивані поряд з нею. Я стала біля телевізора й спостерігала за ними, спершись на стіну.
— Привіт, Медісон, — почав він розмову. — Я хотів би поговорити про Олівію.
— Добре.
Медісон позирнула на матір, але взяла пульт і вимкнула телевізор.
— Скажи, може, поведінка Олівії напередодні падіння була не така, як завжди? У тебе не склалося враження, що вона чимось засмучена?
— Ні, в неї начебто все було гаразд.
— Зрозуміло. Вона тобі не розповідала про фотографії, які їй надсилали?
— Фотографії? Я тільки одну бачила, якусь просто ненормальну, і все.
— Коли це було?
— Не знаю. Десь у червні.
— Вона не казала, хто це може бути?
Медісон похитала головою.
— Ні. Просто це більше скидалося на якийсь жарт. Певно, хтось у школі вирішив повеселитись, та й по всьому. Вона більше про це не згадувала... — здавалось, дівчина не договорила.
— А як щодо Тайлера? Де він був тієї ночі, коли Олівія впала?
— На барбекю.
— Усю ніч?
— Ну так. Тобто прийшов він, може, не о десятій, але він там був.
— Чому ви з Олівією не розмовляли?
Медісон стиснула губи, смикнула задирку на великому пальці. З-під нігтя засочилася кров. Вона піднесла руку до рота, злизала краплю.
— Медісон, це дуже важливо. Якщо ти не скажеш, ми можемо подумати, що ти щось приховуєш.
Її обличчям промайнула якась тінь: жаль чи, може, смуток, проте вона не відповіла. Так і сиділа, учепившись у задирку, і дивилась, як кров обтікає ніготь.
Ентоні примружив очі та вдався до іншої тактики.
— Які в тебе відносини з Олівією?
У неї брови поповзли вгору. Здавалось, це запитання її налякало.
— Про що це ви? Ми подруги. Найліпші подруги.
— Більше ніж подруги?
— Господи! — скрикнула Джен і у два кроки опинилася просто перед Ентоні. Вона скидалася на розлюченого бика. — Моєму терпінню скоро настане кінець.
Медісон затремтіла.
— Ні, — видихнула вона. — Нічого такого у нас не було.
Ентоні не звертав на Джен уваги. Натомість квапливо змінив тему.
— Добре. А як щодо твого брата? Може, він з нею не просто дружив, як гадаєш?
Медісон поглянула на нього з викликом, виставивши підборіддя, та губи її ледь помітно тремтіли. Ентоні нахилився до неї, проговорив у саме обличчя:
— Це ти штовхнула Олівію з моста?
Очі в нього так і палали, голос був грубий, різкий.
— Годі! — проричала Джен. — Ідіть. Негайно!
Ентоні й тепер її не помічав. Він не зводив очей із Медісон. Обличчя дівчини зіщулилось, з очей потекли сльози. Вона й сама не дивилась на матір.
— Ні! — закричала. — Ні, я б ніколи так не вчинила. Олівія — моя найліпша подруга, розумієте! Добре! Так, ми посварилися, не розмовляли, але ж не назавжди! Ми б помирилися!
— Припиніть негайно! — рявкнула Джен. — Або я зателефоную своєму адвокатові.
— Мамо, не треба, усе гаразд, — схлипнула Медісон і похитала головою. — Якщо Олівію скинули з моста, я хочу допомогти.
Я вирішила зіграти доброго полісмена.
— Чому ви з Олівією посварилися?
— Тому. — В очах у Медісон стояли блискучі сльози, вони стікали болем. — Тому що вона мені брехала. Не сказала, що зустрічається з Дереком. Вона взагалі всім брехала. Навіть вам. — Дівчина подивилася на мене з відразою та водночас із жалем. — Ви думали, вона хороша дівчинка, ходить собі до школи, потім на тренування, а після тренування додому — робити уроки. От тільки вона вас надурила. Трахалась із моїм братом щодня просто у вас під носом.
— Про що ти говориш? — прошепотіла я.
Медісон зле засміялась.
— Її бісили ваші одвічні обмеження, просто духу бракувало сказати. Вона втомилася бути хорошою дівчинкою. Ви хоч знали, що вона пішла з плавання? І від волонтерства в будинку для літніх відмовилась, навіть не починала! Легше було збрехати. Я й сама була не проти, доки вона не почала брехати мені. Це була вже остання крапля.
— Чи ти знала, що вона вагітна? — поцікавився Ентоні.
— Ні. — Медісон захитала головою, біля лиця застрибали масні пасма. — Присягаюсь, я не знала. Знала тільки, що Дерек їй важливіший за мене, і це мене дратувало. Я думала, вона мене... зрадила. Та я нічого їй не робила, присягаюся! Коли я востаннє її бачила, вона йшла додому.
Тієї самої миті в Ентоні задзвонив телефон. Він квапливо підвівся.
— Перепрошую. Маю відповісти.
Коли він вийшов у коридор, Медісон утупила в мене стомлений погляд.
— Вона тобі не розповідала про Ґевіна? — запитала я.
— Про кого?
Судячи з усього, вона не розуміла, про що йдеться.
— Про свого батька.
— Ні, ви про що?!
Осягнути це було нелегко. Олівія навіть найліпшій подрузі не сказала, що знайшла батька. Може, вона не тільки від мене замкнулась останнім часом?
— Якщо ти щось пригадаєш...
Джен не дала мені договорити. Голос її звучав холодно, так само дивились очі.
— Абі, вона вже сказала тобі все, що знала. Гадаю, тобі краще піти.
— Абі? — покликав Ентоні від дверей. У його погляді читалося напруження. — Готові?
Сівши в машину, він пристебнувся, роздратовано стуливши губи.
— Телефонував начальник поліції з Сіетла, — пояснив тоді. — Просив зайти до нього завтра.
— Навіщо?
Ентоні різкіше, ніж треба, натиснув на педаль газу, повертаючи на дорогу, і машину трохи занесло на гравії. Я кинула погляд у дзеркало. У Стоуксів світилося. На мить на фіранці зависла чорна тінь.
Дерек був удома.
Я не вірила своїм очам. Та голос Ентоні, напнутий, наче струна, висмикнув мене з роздумів:
— До нього дійшов поголос, ніби я видаю себе за офіцера поліції.
— Ґевін, — вихопилося в мене стишено, наче лайка.
— От і я так подумав.
29
ОЛІВІЯ
Червень
— Агов?
Я тихенько відчинила двері Стоуксів. Хоча Медісон мала бути на пляжі в компанії Пітера — ми домовилися зустрітися там дещо пізніше, — трохи обережності не завадить. Про всяк випадок.
— Сюди, — покликав Дерек зі своєї кімнати.
Я спустилася сходами. Він зустрів мене просто за рогом. На голові в нього косо сидів ковпачок із паперу. У руках рожевими свічками горів торт. Красиве обличчя так і сяяло дурнуватою посмішкою.
— З днем народження, люба Олівіє, з днем на-ро- джен-ня те-бе! — проспівав він.
Я аж у долоні заплескала від захвату.
— Ти пам’ятаєш! — Я кинулася йому на шию, і він поспішив прибрати торт на комод, від гріха подалі.
— Стривай-но, треба ж задути свічки! — промовив зі сміхом.
Загадавши бажання (щоб Дерек завжди був зі мною, що ж іще?!), я загасила свічки. Щоправда, з другої спроби, але яка різниця? Усе одно я в це не вірю.
Він нахилився до мене, накрив мої губи своїми.
— Як я міг забути про твій день народження? — пробурмотів нерозбірливо, не зупиняючи поцілунку.
Його губи спустилися нижче, від вуха аж до западинки внизу шиї, і від цього в мене по шкірі забігали мурашки.
— Ось, розгортай!
І він дав мені невеличкий пакунок.
Я зняла рожеву обгортку, зняла кришку з коробочки. Усередині була мініатюрна срібна підвіска у формі сердечка. З обох боків було гравіювання: мої ініціали та його.
— Я помітив, ти ніколи не знімаєш браслета, що тобі його подарувала мама. Подумав, носитимеш із ним.
— Мені дуже подобається!