Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Коли мама померла, спакувала всі мої речі по коробках та й перевезла до себе. Усі вечори просиджувала зі мною над домашніми завданнями за хитким, обклеєним фанерою столом у кухні, пропахлій піцою, що на смак була, як картон, і дешевими напівфабрикатами. Працювала у вечірню зміну, щоб удень сидіти з Олівією, доки я не повернуся з коледжу. Озброєна до зубів знаннями, вона була невблаганно продуктивна — на роботі й не тільки. Вона ніколи не помилялася.

— Я не знала, що це тобі все життя зіпсує. Я б так не вчинила.

Сара затулила очі руками, рот уже кривився новим схлипом. Я позирнула на Ентоні.

— Про що вона говорить?

— Ти казала, що так і не дізналась, що сталося з мамою. Казала, що це тебе зламало.

— Так, але...

— Мама лишила записку!

Я відсахнулась. Мене підхопила хвиля спогадів...

У день, коли мама наклала на себе руки, погода зранку стояла ясна, сонячна, тільки кусалось холодне повітря. Нещодавно був Гелловін, і з сусідських ґанків зловісно витріщалися гарбузи, усміхалися зубатими ротами.

Мене розбудив звук пилосмока: мама прибирала в себе в кабінеті, а вона ніколи туди не заходила, якщо тільки чогось не сталося. Я не квапилася вилізати з ліжка — не хотіла з нею зіткнутися.

Така вона була людина: сьогодні цілком щаслива, а завтра сховається в мушлю — не чіпай.

Я вдягнулася, поїла пластівців, почистила зуби. Уже час був їхати до школи, а вона все прибирала. Я зазирнула в кабінет — вона стояла на колінах зі щіткою в руці, терла підлогу.

— Мамо, я на заняття запізнююсь.

— Ти нікуди не йдеш.

- Що?.. Чому?

Вона не відповіла. Так і терла собі.

— Чому, мамо?

Подивилась на мене довгим поглядом. Лице в неї було непроникне.

Блакитні очі широко відкриті, усі в червонуватих жилках. Раптом вона підвелася, вийшла з кімнати. Я за нею. Зайшла до мене, схопила мій рюкзак. Напхала туди брудної білизни, що я її тримала в кошику в шафі.

— Іди в машину, — проговорила. — Повезу тебе до Сари.

Дивне в неї було обличчя, зблідле, напружене. Вона спітніла, аж котилися по щоці краплі, стікали в ямку, що між ключицями.

Коли ми приїхали до Сари, вона потягнула мене нагору. Її пальці зімкнулись у мене на зап’ястку, немов наручники. Всадила мене на брудному килимі, нахилилася дуже близько.

— Сиди тут, — прошипіла мені в лице.

Зіниці в неї розширилися, темна тінь найшла на знайому блакить — я майже її не впізнавала.

Тут я зрозуміла, що мене хочуть лишити саму. Завила сердито, відчуваючи, як підступає страх:

— Ну ма-а-а-амо! Ти куди?! Я не хочу тут сидіти!

— Сара скоро прийде.

— А якщо не прийде?

— Прийде, вір мені. — Вона відвернулась, хотіла йти.

Я скочила на ноги.

— Та ти ненормальна. Ти ж не можеш лишити мене саму!

Мама завмерла і попрямувала до мене, дуже швидко. На якусь мить мені здалося, що вдарить, та вона обійняла натомість, і так міцно, що заболіло в ребрах.

— Ану, як матуся вчила? — запитала, опускаючись поруч на коліна.

Я закотила очі. Уже сто років не казала до неї «матуся».

— Літом і зимою — я завжди з тобою.

— Отак, розумнице моя. — Вона злегка торкнулася мене, самими кінчиками пальців. Очі в неї блищали. — Завжди.

Тоді випросталася й пішла.

— Ма-а-амо!!! Ма-мо?! — заверещала я, копаючи підлогу ногами. Почекала хвилину і, не почувши відповіді, крикнула щосили: — От і чудово! Забирайся! Мені байдуже!

У повній тиші я почула скрип коліс.

Понад годину я чекала, налякана та зла. Нарешті повернулася Сара: у неї закінчились заняття в університеті.

— Що ти?.. Де мама?.. — Вона насупила брови.

— Пішла, — проскиглила я.

— Вона тебе тут лишила? Коли ? — її голос зірвався на вереск.

— Не знаю. Може, годину тому.

Сарині пальці впилися мені в плечі, лице стало сіре, наче торішня замазка.

— Думай, Абі. Куди мама пішла?

— Я не знаю! Вона не сказала!

Сара схопила мене за руку. До машини ми не йшли, а бігли. Щойно побачивши наш линялий, оббитий дошками будиночок на два поверхи, я кулею вискочила з машини, відчуваючи, як вирує в шлунку кислота. Зашелестіло під ногами сухе листя, що ми його тільки вчора прибирали.

— Мамо?! — закричала я, рвучко відчинивши двері.

— Абі! Іди сюди!

Сара не відставала, вона стояла на крок позаду мене, але я побігла вперед, щойно її почула. Вічно вона мене вчить, що робити!

Я побігла сходами в мамин кабінет. Штовхнула двері — і дивний запах ураз кинувся мені в носа, ніби тут пускали салюти.

Мама незграбно лежала на столі. Стіна за нею була вся в якихось темних плямах. Рушниця так і лишилася в її руці. Я до того ніколи не бачила справжньої рушниці.

Сара налетіла мене, кричала, звала мене, та я нічого вже не чула. Принаймні нічого з того не пам’ятаю. Напосідала одна думка: звідки взялась ця рушниця?

Я мерщій відштовхнула Сару, і мене знудило просто на мамин новенький чистенький килим.

Мене охопила дивна байдужість. Так завжди буває, коли щось вражає до глибини душі.

Зрештою, самогубство матері, яка лишає дитину напризволяще, не може минути безслідно. Не треба бути психотерапевтом, щоб зрозуміти, чому я не довіряю людям: адже мама обіцяла завжди бути поряд — і пішла.

Мене душив жах. Я боялась, що вона пішла через мене, що в мені взагалі є щось таке, через що всі йдуть, рано чи пізно. Цей страх поволі вкоренився в мені, розцвів пишним цвітом у родючому ґрунті життєвими драмами та людським зрадництвом.

— Мама лишила записку? — вимовила я ледве чутно.

Сара кивнула.

— Я її тоді сховала від тебе. Вибач!

— Де вона?

— Там немає відповідей на твої запитання. Від слів на папері її вчинок не стане більш зрозумілим.

Я мовчки простягнула руку.

Сара витягнула з кишені пальта зім’ятий клаптик паперу, поклала собі на коліно, розгладила пальцями. Простягнула мені. Я розгорнула записку й помітила, що й на ній осіли темні плями. Слів там було небагато:

Я не хочу жити в цьому світі. Не хочу бути вам матір ’ю. Я не справляюсь. Не хочу

Речення так і лишилося незакінченим. Ані останньої крапки, нічого. Ніби рішення раптом спало їй, поки вона писала.

Я впустила записку. Вона зависнула в повітрі, неначе пір’їнка, а тоді лягла просто в бруд біля Сариних ніг.

Не хочу бути вам матір ’ю.

— У мами був біполярний розлад, Абі. Вона була нездорова.

У пам’яті враз постав той сон, що так часто приходив до мене: ми з мамою стоїмо на даху... І тоді я зрозуміла. То був не сон.

Тепер пригадалося й інше. Мама страшенно кричить на Сару, бо та випрала светр у гарячій воді й він зсівся. Я прокинулася серед ночі, бо мені наснився кошмар, і побігла до мами — а вона фарбує несамовито стіни в кімнаті фарбою, яку щойно принесла із супермаркету. На годиннику третя ранку.

— Тієї ночі, на даху, — слабким голосом промовила я. — Ти мене врятувала.

Сара кивнула.

— Так. Мама сказала тобі, що ти вмієш літати.

— Чому ти не зателефонувала в соціальну службу?

— Я була ще підлітком. Не могла б сама про тебе подбати. До того ж мені було страшно. Я не хотіла, щоб тебе ростили чужі люди. А потім їй стало ліпше. Вона пішла до психіатра. Щодня пила ліки. Та за якийсь час я помітила: щось не так. То вона забувала забрати тебе зі школи, то скупляла пів магазину. тоді не зрозуміла, але вона просто рухалась по спіралі.

Ентоні, який увесь час прислухався до нашої бесіди, тепер вимкнув ліхтарик, віддав мені. Промовив тихо:

— Я буду в машині.

Він пішов. Кілька секунд я дивилася йому в спину, потім посунула пляшку з віскі та сіла поруч із Сарою. Як і вона, сперлась на материн надгробок.

— Я думала, це через мене, — сказала, утираючи сльози. — Того дня... Боже, я ж нікому про це не розповідала. Коли вона привезла мене до тебе й хотіла піти, я сказала, що вона ненормальна. Що мені байдуже, якщо вона піде. І все, більше я її вже не бачила. Я думала, це через мене.