Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Я сильно притиснула пальці до повік. Перед очима затанцювали білі зірочки.

— Отже, Олівія була знайома з донькою Ґевіна? Може, це вона й скинула її з мосту?

— Доказів, які б підтверджували це, у нас немає. Відомо тільки, що вони були знайомі.

— Якщо дочка Ґевіна знала Олівію, може, він і сам з нею бачився?

Я нахилила голову, відчуваючи, як страх залізною рукою стискає горло. Я проявила слабкість. Не вберегла Олівії від болю, на який вона зовсім не заслуговувала, а правду, що вона мала повне право дізнатись, ховала. Так, мені було б непросто розповісти, хто її батько, — зізнатись у власних помилках, — та треба було не брехати. Сказати правду було моїм обов’язком.

— Що ж далі? — запитала я, утираючи одиноку сльозу.

— Поговоримо з Кендалл. Дізнаємося, як вони познайомилися, чи вона знала, що Олівія доводиться їй сестрою, чи була з нею тієї ночі.

Я уявила зустріч із Ґевіном, і слизький, маслянистий страх огорнув мене з головою. Я уважно спостерігала за його кар’єрним зростанням. У віці тридцяти чотирьох років, щойно досягнувши мінімального віку, необхідного згідно із законодавством штату Вашингтон для того, щоб обійняти посаду сенатора, він одразу ж здобув це звання. Улюбленець Республіканської партії, послуговувався загальною повагою й умів подобатися людям. Його харизма, переконання, що він їх проповідував, підкорювали серця.

Та мав він, окрім розуму й чар, також темний бік, який відкривався лише за приватних обставин. Коли комусь випадало перейти йому дорогу, він з готовністю вдавався до залякування, гнівних проповідей, не гидуючи в особливо тяжких випадках і прямим насильством.

Я тяжко глитнула. Тривога стискала мені горлянку, та я не могла більше мовчати. Що більше дізнавалася про останні місяці з життя Олівії, то менше сумнівалася в його причетності.

— Добре. Коли?

— Завтра в клієнта суд, я маю бути присутній, а потім у мене група підтримки, тож завтра навряд. Поспілкуємося з нею в п’ятницю?

— У п’ятницю... — вихопилося в мене. Тепер до страху додалось нетерпіння.

Судячи з усього, Ентоні почув у моєму голосі розчарування.

— Можемо зустрітися завтра ввечері, подумаємо, з ким іще треба поговорити, — запропонував він. — Тільки вдома я буду аж після дев’ятої. Може, заїдете? Я живу в Квін-Енн. Замовлю їжу з доставкою.

Я так і бачила його усмішку, та страх буквально паралізував мене. У Сіетл мені не можна.

Ні, тепер уже можна. Адже я боялася за доньку, хотіла захистити її від Ґевіна. Тепер у цьому не було потреби. Я раптом усвідомила це з усією жахливою ясністю.

— Зрештою, можемо просто зустрітися в п’ятницю, це не проб... — промовив Ентоні, та я не дала йому договорити.

— Усе гаразд, я заїду.

— Чудово, тоді побачимося завтра.

Він продиктував свою адресу й поклав слухавку.

— Це з ким ти збираєшся побачитись завтра?

Я так і підстрибнула.

— Господи, Capo. Ти мене налякала.

— З ким?

— З Ентоні.

— Для чого?

Вона мала сердитий вигляд. А може, засмучений. Важко було сказати.

— Хочу дізнатися, що сталося з Олівією.

— Але ж поліція... триває розслідування, — не надто впевнено заперечила вона.

Я покопирсалася в потаємному відділенні сумки, витягнула давно забуту пачку цигарок і запальничку. Палила я рідко, востаннє — кілька років тому. Олівії страшенно не подобалося, коли я курила.

Я підставила сигарету під вогняний спалах. Затягувалася довго, потім неквапно видихнула. Дим ліниво звивався поміж оголеними гілками, на секунду затримуючись біля останніх, зіщулених уже по-осінньому листочків.

— Ніхто нічого не розслідує.

— Треба просто зачекати.

Відчуваючи, як поволі закипає роздратування, я глибоко зітхнула, а тоді розповіла Сарі про Тайлерову брехню, і про фотографії з погрозами, і про записку, що мені її підсунули під двері.

Вона довго мовчала, а коли заговорила, я почула не те, що чекала.

— Я вже зрозуміла, що ти вважаєш, ніби Олівію хтось скинув з моста. Тільки навіщо тобі шукати докази? Коли отак видивляєшся відповіді на свої запитання, насправді тільки викривлюєш правду. Правду про те, що сталося; про те, що за людина була Олівія. Тобі просто так легше, бо це дарує тобі ілюзію, ніби ти щось можеш змінити.

— Capo, я маю це зробити.

— Навіщо?

Я затягнулася, аж доки гарячий дим не запік у легенях. Тоді відгукнулась:

— Я ж так і не дізналася, чому мама вбила себе.

Сара подивилася на мене, ніби я її вдарила.

— Вона не лишила записки. Навіть не попрощалася. Нічого! — Я махнула рукою. — Просто вбила себе, нічого не пояснивши, і я знайшла її мертву. Я все життя шукала розгадку, але не знайшла. І я не хочу доживати свої дні, гадаючи, що сталося з Олівією. Маю дізнатися правду. Заради себе самої. Заради дитини.

З моря повіяло холодом, і я закуталась у шарф. Сара застібнула пальто на всі ґудзики й тяжко опустилась на лавку поруч зі мною.

— Дай і мені, — вона показала на сигарети.

Я простягнула пачку, і вона нахилилась, щоб підпалити. Ми обидві то кидали, то знов починали курити, та до цього не випалили разом жодної цигарки.

Сара заправила за вуха пасма волосся. Вона була на десять років старша за мене, та їй удалось зберегти природну, невимушену красу: повні губи, світле волосся, чисте лице. Тільки тепер тягар відповідальності, що вона роками несла його на своїх плечах, позначився ледве помітними заломами в кутиках губ.

Затамувавши на якусь мить дух, Сара випустила дим у морозне повітря.

— Боже, як добре! — вихопилось у неї. — Це просто жорстоко — заборонити куріння в лікарні. Вони що, не знають, коли понад усе тягне на сигарети?

Вона відняла цигарку від рота, подивилась уважно.

— Кілька років не курила.

— Аналогічно. Спробувала була, коли Олівії виповнилося дванадцять. У неї саме почалися місячні, от я и подумала, що настав час для серйозної розмови. Хотіла перед тим перекурити, але вона мене побачила. Лютувала так, що борони боже. — Я засміялась, згадавши цей епізод. — Казала, що мені, може, і байдуже, скільки я проживу, а от їй — ні, я їй потрібна жива й здорова.

Від цих спогадів у роті стало гірко й солодко водночас. Я схопилася за живіт, огорнула себе руками.

— Мені її так не вистачає, — проговорила придушеним голосом.

Сара обійняла мене за плечі.

— Знаю, — прошепотіла у відповідь. — Мені також.

На коротку мить я стулила повіки, поринаючи в сестрину турботу. Потім уявила, що це мама мене втішає, і враз відсахнулася, витерла очі.

Сара загасила недопалок об землю, поклала між нами на лавку.

— Я маю тобі дещо сказати, — знову заговорила вона. Пальці її самі потягнулися до губ. — Кілька місяців тому Олівія зателефонувала мені, запропонувала зайти. Сказала, що хоче поговорити про свого батька. І що ти їй брехала.

— Що ти їй відповіла? — прошепотіла я, відчуваючи, як у серце поволі просочується страх.

Сара відвела погляд.

— Вибач. Я просто не знала, як тобі сказати...

— Що ти їй сказала? — повторила я, рубаючи слова.

Тепер вона дивилась мені в очі.

— Вона й сама вже знала.

— Звідки?

— Цього вона мені не хотіла пояснити. Сказала тільки, що знає, що Ґевін Монтґомері — її батько. Питала, навіщо ти їй збрехала, ніби він помер.

Я мало не скрикнула. Клубок розплутувався із шаленою швидкістю, і від цього наморочилося в голові. Намагаючись угамувати тремкі руки, я з силою втиснула нігті в долоні, аж доки на шкірі не лишились глибокі, півмісяцями, ямки.

— Чому ж вона не спитала в мене?

— Ти серйозно? Вона запитувала, не раз і не два. Тільки ти не хотіла сказати.

Я зронила голову на руки. Одна й та сама думка нудотно крутилася в голові.

— Ні, ні, ні! — застогнала я, відчуваючи, як відчай огортає мене сірою ковдрою.

— Мені шкода, Абі! Я знала, що ти цього не хочеш, та вона мала право це знати! Якби ти тільки чула, що вона собі навигадувала!

Я враз обернулася до неї, зашипіла: