Джеймс Паттерсон - Виклик
— Ну, як я вже казав, гелікоптер досяг координат, які вказав радіомаяк зниклої яхти, але нічого в тому місці не знайшов. Навіть самого радіомаяка.
Раптом Татему захотілося курити. Страх як закортіло.
— З'єднайте мене з пошуково-рятувальною групою, — наказав він. — Я хочу сам почути, що саме вони там не знайшли.
Мілкрест повернувся до радиста. Той, хруснувши шиєю, різко кивнув і проказав у мікрофон позивні гелікоптера. Вся стіна перед ним була заставлена моніторами та завішана географічними картами.
Почувся дратівливий сплеск статичного електроструму, і за кілька секунд стало чути голос першого пілота.
— ПРГ «Вовк» один-дев'ять-один слухає, прийом, — голос пілота заповнив кімнату, бо радист увімкнув гучномовці.
Татем підійшов до пульта і вхопив мікрофон. Його голос лунав гучно як у діжці. Він не питав, він вимагав.
— Що там у вас таке, Джоне?! Чому й досі нічого не знайдено?
Пілот пояснив, що тричі пролетів над указаними координатами, але не побачив у воді ані човна, ані його екіпажа, ані будь-яких предметів узагалі. Вони починають огляд прилеглої території, але запасів палива на ретельні пошуки не вистачить, тому невдовзі їм доведеться повертатися на базу.
— А може бути таке, що координати були вказані неправильно? — спитав Татем.
— Ні, сер, — відізвався пілот. — Ми їх уже тричі перевіряли.
Мілкрест знизав плечима.
— Може, то сам радіомаяк. Видав хибні координати, а потім вийшов з ладу.
— Можливо, — погодився Татем. — Якщо дійсно так, то сподіваймося, що ці хибні координати лише незначною мірою відрізняються від реальних цифр. Інакше район наших пошуків доведеться розширити до району, охопленого штормом, а може, й більше.
— Навіть якщо задіяти кілька ПРГ, цей пошук може розтягтися не менше ніж на тиждень, — зауважив Мілкрест.
— Та отож. І це означає, що нам слід розпочинати розширений пошук уже зараз, — сказав Татем, склавши на грудях руки і наче звертаючись до самого себе. А виходячи з кімнати, він додав: — Будемо сподіватися, що ця родина Данів не тюхтії і що вони боротимуться за своє життя.
Розділ 58
Який чудовий захід сонця! І яка гірка іронія!
Якби ж то ми могли насолоджуватися неймовірно прекрасним жовтогарячим сяйвом, яке повільно зникало за обрієм, де пурпурові хмаринки зливалися з блакитним океаном! Але ми, безустанно гойдаючись на хвилях у нашому плоту, не помічаємо цієї краси, бо всі наші думки зосереджені на темряві, яка невдовзі нас поглине. І настане ніч. А з нею — пронизливий холод.
Іще ніколи двійко ковдр не були такими дорогоцінними, як зараз.
— Здається, Керрі мала рацію, — похмуро каже Марк. — Вони за нами не прилетять. Ніхто не прилетить.
— Нам не можна думати в такому ключі, — кажу я. — Нам слід залишатись оптимістами, і це не просто слова, хлопці та дівчата.
Проте Марк наче не чує мене.
— Якби Берегова охорона мала наші координати, то вже давно прийшла б нам на допомогу, еге ж?
— І дійсно. Щось тут не так, — погоджується Керрі.
Ерні теж схвально киває головою — зараз він скидається на маленького китайського мудреця.
— Слухайте, все, що ми можемо зараз зробити, — це залишатися на місці й чекати, поки прибудуть рятувальники, — кажу я.
Це далеко не найкращий з тих аргументів, що я коли-небудь наводила, але він таки спрацьовує. А все тому, що я вимовила слово «чекати». І воно змушує Марка поглянути на мою ногу. А коли він підводить на мене очі, то вони промовляють краще за будь-які слова. Моя нога не може чекати. Принаймні, тривалий час.
Що ще здатне змусити нас швидко змінити тему розмови, як не відкритий перелом гомілкової кістки?
— Чи не пора вже зайнятися цією проблемою? — питає мене нарешті Марк.
Він знову дивиться на мою ногу, і я роблю те саме.
— Ага, — кажу я і киваю головою. — Втім, сама я з цим не справлюсь.
— Я пас, — відразу ж озивається Керрі. — Вибач, мамо, я вже казала тобі, що не вмію надавати невідкладної медичної допомоги.
Марк кидає на неї удавано жалісний погляд.
— Облиш, Керрі! Після всього, що тобі довелося сьогодні пережити, ти будеш розказувати мені, що тебе лякає невеличка зламана кістка?
— Якщо ця кістка стирчить із плоті і я її бачу? Так, саме це я і маю на увазі. Вона мене лякає.
На жаль, виявилося, що моя донька-супергерой має вразливе місце. Це перебірливість і схильність до нудоти.
— Гаразд, мамцю, я допоможу тобі, — зголошується Ерні.
Отакої! Та ще й каже це таким ніжним та співчутливим голосочком, що мені аж плакати захотілося. Одначе вправляння кістки, що стирчить із плоті, не є заняттям для десятирічної дитини, хоч би яким вундеркіндом вона була. За великим рахунком, це не заняття і для сорокап'ятирічної жінки, але ж хіба я маю вибір?
— Дякую, мій маленький, але для цього мені знадобиться твій брат, — пояснюю я.
Твій брат та ще купа морфіну, слід було додати.
І тут я бачу, як Марк засовує руку в кишеню своїх шортів. Наша одягачка уже кілька годин як висохла, але мені здається, що те, що сховане в його кишені, все одно перетворилося на мокре місиво.
Так мені здавалося, поки я не побачила пластиковий пакет і запальничку «Бік».
Марк потримав пакет кінчиками пальців, а потім струснув його і посміхнувся.
— Ти диви! І досі сухий наче порох.
Раптом я розгубилася, не знаючи, лаяти його чи вихваляти. І вибираю компромісний варіант.
— Ти ж мав віддати Джейкові усю траву!
— Знаю, але хочу зробити маленьке уточнення. Я завжди ношу з собою запасну дозу. Як НЗ, — відповідає Марк. А потім витягує з пакета вже скручену цигарку і подає її мені. — Вважай, що це медична марихуана. Абсолютно легальна — а що?
Минуло кілька секунд, а я і досі витріщаюся на цигарку. «Невже я і дійсно куритиму синів косяк?» І тут я кидаю погляд на свою ногу й уявляю, який неймовірний біль мені доведеться пережити. Дивно, як твій світ може перевернутися за один день.
— Дай мені запальничку, — прошу я Марка.
Розділ 59
Косячок подіяв. Ну, не те щоб дуже, але подіяв. Він і дійсно трохи вгамував біль. І замість агонії вийшла пом'якшена форма тортур.
Зате я знаю, що коли виберуся з цього плоту й повернуся до шпиталю, то неодмінно обійму всіх анестезіологів. Ні, не те щоб я раніше не помічала їхньої роботи і вважала її чимось таким, що йде саме собою. Просто я ніколи належним чином не поціновувала їхньої праці.
Хай там як, а операція, наскільки можу судити, пройшла успішно. Марк просто молодчага. Жодного разу навіть не моргнув, коли ми з ним вправляли мою зламану кістку. У цих ідіотських фільмах жахів, де героїв розпилюють бензопилками, ще й не такого надивишся, пояснив він мені.
Тепер мені треба тримати пальці хрестом, щоб рана не інфікувалася.
А ще я страждаю від побічного ефекту, про який і гадки не мала: мене «пробило на хавчик». Нормальною мовою — страшенно захотілося їсти.
Ось уже чотири години, як скінчилась операція, діти зморено поснули, притиснувшись одне до одного, а я лежу з широко розплющеними очима і ледь стримуюся, щоб не пожерти всі наші їстівні припаси.
Ага, іще забула згадати про страшенний холод та вітер.
Не можу не дивуватися: чому ж і досі не прибула Берегова охорона? Може, через шторм? Може, він, досягши суходолу, завадив пошуково-рятувальним операціям? А може, це через аварійний маяк? Так він же працював. Дійсно працював. Однозначно. Я впевнена в цьому.
А ще я впевнена, що нас не віднесло далеко від місця катастрофи. Увесь день ми гребли руками проти течії, намагаючись зберегти наші координати. І навіть якщо нас віднесло на милю або дві, все одно нас було б добре видно з гелікоптера чи літака.
Принаймні, це я не раз повторюю сама собі.
Поклавши голову на бортик плоту, я дивлюся на зорі. Здається, їх на небі мільйони. Мені знову пригадується батько і його телескоп на нашому подвір'ї. Мені навіть чується його голос. Такий заспокійливий… Усі ми, як і Великий Віз, є частиною чогось більшого, аніж ми самі.
Зненацька я чую ще один голос. Він слабкий, ледь чутний, і мені здається, що то хтось із дітей розмовляє уві сні.
І раптом до мене доходить: це Джейк.
Я швидко перекочуюсь на його бік. І бачу, як тріпочуть його повіки… Він ледь притомний.
— Джейку, ти мене чуєш? — шепочу я йому на вухо.
З його вуст виривається слабкий стогін.
— Джейку, — знову пробую я. — Це я, Кетрін. Джейку, ти чуєш мене?
Нарешті він повертає голову й дивиться на мене.
— Що трапилося? — нарешті питає він. Слова даються йому з великими труднощами.
— На яхті стався вибух. Потужний вибух. Ти що-небудь пам'ятаєш?
Ні, він не пам'ятає. Це я бачу з виразу його обличчя, зі збентеження в його очах і зі страху.
