Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Олівіє, будь ласка...

Та я вже не слухала. На одному з каналів саме крутили політичну рекламу, агітували за Ґевіна Монтґомері. Навіть дивно, що я не впізнала його раніше.

— Мам! — Я показала на екран: не можна впустити цей шанс. — Ти його знаєш?

На нас дивилось усміхнене обличчя пана Монтґомері. На початку ролика його показали на якомусь заводі, він виступав перед купою людей, високий, широкоплечий. Далі йшли кадри, зроблені під час іншої промови.

Мама втупилася в телевізор, наморщивши лоба так, що брови стали, ніби крапочки над сапфіровими очима. Кров відлила від обличчя. Вона сполотніла.

— Мам?

У мене від хвилювання звело живіт.

— Ні, звісно, не знаю, — промовила вона, хитаючи головою.

Тепер вона дивилася дуже спокійно, і лице її було схоже на вікно, на яке насунули штору. Може, мені здалося?

— Звідки я маю його знати?

— Просто... — Я помовчала, зазираючи їй в обличчя. Невже я помилилася? Мені хотілось її розколоти, проникнути всередину. Вона була біла як крейда. Може, не варто з нею про це говорити? Якщо це її так засмучує. — Просто він балотується до сенату штату. У школі розповідали трохи про вибори, от мені й стало цікаво, за кого ти голосуватимеш.

— Чесно кажучи, я про це не думала. — Вона потягнулася за пультом і вимкнула телевізор. — Піду побігаю.

І попрямувала до себе перевдягатися.

Тоді я зрозуміла: вона щось приховує, і це щось пов’язане з Ґевіном Монтґомері. Це було трохи страшно, а ще я сердилась, і то сильно.

А відтак постановила: маю поговорити з Кендалл, і що скоріше, то краще.

Я дізнаюсь, що мама так старанно замовчує.

15

АБІ

Листопад

Побачивши, як Сара з Бредом зникли за поворотом, я відчула себе самотньою. Це почуття мішалося з холодом, який поволі пробирав тіло.

Може, краще було поїхати з ними? Тоді принаймні не було б так порожньо.

Я відкашлялась, обернулася до Ентоні.

— Я роздрукувала ті фото. Зайдете? Зараз принесу.

— Звісно. — Він відкинув з лоба пасмо волосся, подивився дуже серйозно й попрямував за мною, нога в ногу. Гравій хрумтів під кросівками. — Поліція закрила справу?

— Не думаю. Просто нічого не робить. Чи часто таке трапляється?

Ентоні відповів не одразу.

— Чесно кажучи, не дуже. Останнім часом урізають бюджет, тож слідчі насамперед беруться за найважливіші справи та ті злочини, які можуть розкрити.

Я відчинила двері й жестом запросила його всередину. Віддала фотографії, які залишила на столі в кухні.

Він поглянув на них краєм ока, охайно згорнув.

— Що мене дивує, так це те, що в Портедж-Пойнт стікаються туристи з усього Вашингтону. Тільки уявіть, скільки уваги приверне потенційне вбивство. Поліція мала б збитися з ніг. До того ж я не розумію, чому слідчі не оцінили стану шкіри Олівії щодо поранень чи, скажімо, чужорідних тіл, хоча в протоколі зазначено, що слідів боротьби та бризок крові на місці подій не знайдено.

Я насупилася. Побачивши це, Ентоні миттєво урвав пояснення.

— Вибачте, — промовив він, торкаючись моєї руки. — Я не подумав.

— Пусте. — Я похитала головою і проковтнула клубок, що став був у горлі. — Я маю все знати. Про що це свідчить? Якщо ця справа має таке значення, чому їм наказали припинити розслідування?

— Чесно, я не знаю. Цього року вибори — може, начальник поліції не хоче великих цифр у звітності.

— Але ж ви самі сказали, що розкрите вбивство стало б сенсацією.

— Так, але для цього треба визнати, що сталось убивство.

Це неприємно мене вразило.

— Думаєте, вони намагаються це приховати?..

— Ні. — Він похитав головою, запустив руку в скуйовджене волосся. — Я не так висловився. Ніхто нічого не приховує, у цьому я впевнений. Справді. Судячи з усього, вони просто не надто намагаються.

Я кивнула, та всередині все так і кипіло.

— Що ж... — Він сховав фотографії у внутрішній кишені куртки. — Дякую, що роздрукували фото.

Я подивлюсь і, якщо побачу що-небудь, дам вам знати.

— Це я вам маю дякувати. Якщо чесно... — Я зашаркала ногою, зла на себе, бо не могла дібрати слів. — Я й справді вам дуже вдячна.

— За що ж?

— За те, що зазирнули в протокол. За ці фотографії. Це дуже багато для мене означає.

— Мені неважко, — усміхнувся Ентоні.

Він узагалі часто всміхався і риси мав відповідні: широкі вилиці, високий лоб, брови дивляться вгору, ніби здивовано. Таке обличчя викликає довіру.

— Я знаю, як це нелегко, і радий, що можу хоч чимось допомогти.

— Не хочете кави? — раптом запропонувала я, піддавшись невідомому до того пориву.

Раніше я ні з ким не пила кави. Легка балачка мені взагалі не вдавалась. І все ж таки не хотілось, щоб він ішов. Мені треба було з кимось поговорити.

— Гарбузового сиропу в мене, на жаль, немає, а от цукру — скільки захочете.

Ентоні засміявся. Приємно було чути його сміх. Він у нього був теплий, неначе м’яка ковдра.

— Так, залюбки. Тільки я ненадовго: доглядачка чекає.

— Доглядачка?..

— Так, медсестра, яка дивиться за мамою. Вона приходить на кілька годин вихідними.

— Це, певно, непросто, — промовила я, накладаючи мелену каву у френч-прес. — Отак втрачати її день за днем.

— Так, можна й так сказати, — озвався Ентоні. — Та я вдячний, що вона ще зі мною.

Це було дивно і зовсім не схоже на мій звичайний перебіг думок. І все-таки він мав слушність.

— Скільки вам цукру?

— Три ложки, будь ласка. Молока не треба.

Я не стримала гримаси. Ентоні усміхнувся сором’язливо.

— Обожнюю солодке.

— І все одно в прекрасній формі. — Я подала йому каву, і ми вмостилися на дивані, на протилежних краях. — Чоловіки всі такі. А я тільки погляну на цукор — і одразу плюс кілограм.

— Ой, не думаю, — засміявся він.

Якийсь час він мовчки попивав каву. Здавалося, паузи в розмові його не бентежать, і це мені дуже подобалось.

Я підсунула до нього стосик паперів.

— Я вже складала для вас список усіх, із ким Олівія спілкувалась, але тут я вказала, як вони познайомилися. А ще перелічила все, що вона робила того дня, принаймні те, про що мені відомо. Тайлер казав, що Олівія пішла з барбекю о десятій сорок п’ять, а знайшли її о третій ранку.

У цьому був сенс. Ці списки давали мені якусь мету, давали змогу планувати свої дії, рухатись далі. Уперше за місяць на мене чекали конкретні завдання, окрім невсипного чергування в лікарняній палаті. Почувалася хазяйкою власного життя.

По-перше, треба з’ясувати, хто є батьком дитини. Можливо, він і зіштовхнув Олівію з мосту, а якщо ні, то хоча б знає, хто міг це зробити. По-друге, слід поговорити з її друзями, учителями, знайомими.

Ентоні поставив каву на столик, узяв нотатки.

— Дуже добре структуровано, — сказав із подивом. — Із вас вийшов би непоганий детектив.

Я засоромилася тих слів, схилила голову.

- Дякую!

Надворі загудів вітер, і протяг слизнув під вхідні двері, облизав мені литки крижаним язиком. Я зняла зі спинки дивана плетене покривало, накинула на коліна й підібгала ноги.

— Якщо слідчі не забрали телефон Олівії, може, мені вдасться знайти в її кімнаті ще щось, — запропонував Ентоні, відсуваючи чашку. — Ви не проти, якщо я подивлюся?

— Та ні-і, думаю... — сказала я нарозтяг. — Але, гадаю, вони забрали все, що там було значущого.

— Може, і так. Я просто хочу подивитися, що там є.

Я провела його в кімнату, повільно відчинила двері. Переступити поріг, побачити ліжко, що в ньому спала Олівія, столик із дзеркалом, у яке вона заглядалася ще якийсь місяць тому, — це завдавало мені фізичного болю.

Я так і лишилася стояти у дверях, дивлячись, як Ентоні безцеремонно втручається в її приватний простір. На підлозі лежали навиворіт брудні джинси. Один кросівок валявся біля книжної шафи, другий визирав з-під ліжка.

Ентоні взявся за шухляди, повні зім’ятого одягу. Відчинив шафу, продивився вбрання Олівії. Я відвернулась. Було в цьому щось інтимне, від чого мені захотілось, щоб він припинив. Та я була готова на будь-що, аби тільки дізнатися правду. Навіть продати душу дияволу.