Антуан де Сент-Екзюпері - Маленький принц
- На іншій планеті?
- Так.
- А мисливці є на тій планеті?
- Нема.
- Як цікаво! А кури є?
- Нема.
- Ех, світ недосконалий! - зітхнув лис. А потім знову повернувся до того самого:
- Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім - дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі…
Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:
- Будь ласка… приручи мене!
- Я б радо, - відмовив маленький принц, - але в мене обмаль часу. Мені ще треба знайти приятелів і узнати багато всяких речей.
- Узнати можна лише те, що приручиш, - мовив лис. - Людям уже бракує часу щось узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля - приручи мене!
- А що для цього треба зробити? - спитав маленький принц.
- Треба бути дуже терплячим, - відказав лис. - Спершу ти сядеш трошки далі від мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти мовчатимеш. Мова - це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки ближче…
Назавтра маленький принц прийшов знову.
- Краще, якби ти приходив о тій самій порі, - попросив лис. - Якщо ти прийдеш, скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє серце… Повинні бути обряди.
- А що таке обряд? - поцікавився маленький принц.
- Це теж річ давно забута - розтлумачив лис. - Це те, що робить один день несхожим на інші дні, одну годину - на всі інші години. Є, приміром, такий обряд у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це чудовий день - четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не мав би дозвілля.
Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:
- О, я плакатиму по тобі.
- Сам винний, - мовив маленький принц. - Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив…
- Авжеж, - згодився лис.
- Але ж ти плакатимеш! - мовив маленький принц.
- Виходить, ти нічого не вигадав.
- Вигадав, - заперечив лис. - Згадай, що я казав про золоте збіжжя.
Він замовк. Потім додав:
- Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа - єдина на світі. А як вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.
Маленький принц пішов глянути на рожі.
- Ви нітрохи не схожі на мою рожу, - мовив він їм. - Ви ще ніщо. Ніхто вас не приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він - єдиний в усьому світі.
Рожі дуже зніяковіли.
- Ви дуже гарні, але порожні,- сказав іще маленький принц. - Задля вас не схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь, лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця - моя.
I маленький принц вернувся до лиса.
- Прощавай… - мовив він.
- Прощавай, - відповів лис. - Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима.
- Найголовнішого не побачиш очима, - повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.
- Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.
- Моя рожа дорога мені… - повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.
- Люди забули цю істину, - мовив лис, - але ти не забувай. Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.
- Я відповідаю за свою рожу, - повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.
XXII
- Добридень, - мовив маленький принц.
- Добридень, - озвався стрілочник.
- Що ти тут робиш? - спитав маленький принц.
- Сортую пасажирів, - відповів стрілочник, - відсилаю їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд - ліворуч, поїзд - праворуч.
I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка стрілочника заходила ходором.
- Як поспішають, - здивувався маленький принц. - Чого вони шукають?
- Навіть сам машиніст цього не знає, - мовив стрілочник.
Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.
- Вони вже вертаються? - спитав маленький принц.
- Це не ті, - відповів стрілочник. - Це зустрічний поїзд.
- Вони були невдоволені там, звідки їдуть?
- Люди вічно невдоволені там, де живуть, - відповів стрілочник.
Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.
- Вони женуться за тими першими? - поцікавився маленький принц.
- Ні за ким вони не женуться, - мовив стрілочник. - Вони сплять там, усередині, чи позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.
- Лише діти знають, чого шукають, - сказав маленький принц. - Вони витрачають стільки часу на ганчір'яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть, діти плачуть… - Їхнє щастя, - мовив стрілочник.
XXIII
- Добридень, - мовив маленький принц.
- Добридень, - озвався крамар.
Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити.
- Навіщо ти їх продаєш? - спитав маленький принц.
- Від них велике заощадження часу, - відказав крамар. - За підрахунками експертів, людина заощаджує за тиждень п'ятдесят три хвилини.
- А що роблять у ті п'ятдесят три хвилини?
- Та що хочеш.
«От аби я мав витратити п'ятдесят три хвилини, - помислив маленький принц, - я просто пішов би до криниці…»
XXIV
Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з пілюлями, я випив останній ковток води.
- О, - сказав я маленькому принцові, - твої розповіді дуже цікаві, але я ще не полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг просто піти до криниці!
