Антуан де Сент-Екзюпері - Маленький принц
- Це мене лякає… більше не можу… - відповів маленький принц і весь зашарівся.
- Гм… гм… Тоді… - озвався король, - тоді я велю тобі то позіхати, то…
Король аж запинався і, здається, навіть розсердився. Бо для короля найважливіше, щоб його шанували. Непослуху він не стерпів би. Був то абсолютний монарх. Але він був дуже добрий і тому давав тільки розумні накази.
«Якби я, - любив казати він, - якби я звелів своєму генералові перекинутися морською чайкою, а генерал не виконав би мого наказу, то це була б не його провина. Винен був би я».
- Можна сісти мені? - несміливо спитав маленький принц.
- Велю тобі: сідай! - одрік король і велично підгорнув полу своєї горностаєвої киреї.
Одне вражало маленького принца: планетка така манюсінька. Над ким же владарює король?
- Ваша величносте,- мовив він, - можна вас запитати…
- Велю тобі: запитуй! - квапливо сказав король.
- Ваша величносте… чим ви правите?
- Усім, - дуже просто одказав король.
- Усім?
Король скромним жестом показав на свою планету, а також на інші планети й зірки.
- I всім цим ви правите? - перепитав маленький принц.
- Усім, - одрік король.
Він-бо був не лише абсолютний монарх, а й цар усесвітній.
- I зірки скоряються вам?
- Авжеж, - притакнув король. - Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.
Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи! Згадавши свою покинуту планетку, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:
- Я б хотів подивитись, як сідає сонце… Зробіть мені ласку… Звеліть сонцеві зайти…
- А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою - і генерал не виконає наказу, - хто буде винен: він чи я?
- Ви, ваша величносте, - не вагаючись, відповів маленький принц.
- Цілком слушно, - відповів король. - Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.
- А як же мій захід соня? - нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.
- Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.
- А коли це буде? - спитав маленький принц.
- Гм… Гм… - відповів король, гортаючи грубого календаря. - Це буде… гм, гм… - сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.
Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.
- Мені пора, - сказав він королю. - Більше нема чого тут робити.
- Зостанься! - мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець. - Зостанься, я призначу тебе міністром.
- Міністром чого?
- Ну, міністром… міністром юстиції.
- Але ж тут нема кого судити.
- Хтозна, - мовив король. - Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.
Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.
- О, я вже подивився! - вигукнув він. - Там більше нікого немає.
- То суди сам себе, - відказав король. - Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.
- Сам себе я можу судити де завгодно, - сказав маленький принц. - Для цього мені нема чого тут жити.
- Гм… Гм… - задумався король. - Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.
- Не люблю смертних вироків, - мовив маленький принц. - Та й мені вже пора.
- Ні, не пора, - заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.
- Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…
Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.
- Призначаю тебе моїм послом! - гукнув услід йому король.
I виглядав він дуже владно. «Та й диваки оці дорослі»,- помислив маленький принц, пускаючись у мандри.
XI
На другій планеті жив шанолюб.
- Ага, ось і шанувальник з'явився! - гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца. Адже для чваньків усі люди - то їхні шанувальники.
- Добридень, - мовив маленький принц. - Який кумедний у вас капелюх.
- Це для вітання, - відповів шанолюб. - Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.
- Он як? - сказав маленький принц, нічого не второпавши.
- Поплещи у долоні,- порадив йому шанолюб.
Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.
«Тут веселіше, ніж у короля», - подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.
За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.
- А що слід зробити, щоб капелюх упав? - спитав він.
Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.
- Ти й справді дуже шануєш мене? - спитав він маленького принца.
- А що то - шанувати?
- Шанувати - значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.
- Але ж на твоїй планеті ти сам-один!
- Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!
- Я шаную, - мовив маленький принц і злегка знизав плечима. - Але яка тобі з цього радість?
I він утік від шанолюба. «Ці дорослі - дивакуваті люди», - простодушно думав він дорогою.
XII
На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок - порожніх і повних.
- Що ти тут робиш? - поцікавився маленький принц.
- П'ю,- похмуро буркнув п'яничка.
- Навіщо ти п'єш? - спитав маленький принц.
- Щоб забути, - відповів п'яничка.
- Що забути? - допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички.
- Забути, що мені соромно, - признався п'яничка і похнюпив голову.
