ЛЯЛЕЧКА - Етюд
Спалахнув сірник, і в блідому світлі з'явилась перед нею велика фігура о. Василя у білому підряснику. З його парусинового, окованого жовтою бляхою величезного парасоля збігав на поміст струмок води, а чоботи були в болоті. Він приніс з собою в душну й сперту атмосферу зачиненої хати вогкість і свіжість літнього дощу, і надвірне повітря трохи очутило Раїсу.
Побачивши сливе зомлілу вчительку, її бліде, аж жовте, обличчя, широко одкриті очі, о. Василь скрикнув:
- Що з вами, боже мій!..
Він сквапно засвітив свічку, наблизив її до Раїсиного лиця і стурбовано поспитав:
- Що з вами?
Раїса мовчки дивилась на нього поширшеними зіньками, хоч, здавалося, пізнавала гостя.
О. Василь зложив пучки своєї пухкої, як у попаді, руки і, обвіваючи лице Раїсине холодом вогкого рукава, перехрестив її великим хрестом:
- Во ім'я отця, і сина, і святого духа…
Раїса звелась на ноги, повела тривожно по хаті очима і тихо поспитала:
- Бурі… нема вже?..
Нема… Випав гарний ливний дощ, і небо тепер ясне… Ну й буря була!.. Коли вдарив останній грім, він думав, що запалило церкву, і побіг оглядати, але показалося, що все гаразд, хоч вдарило десь близько коло церкви або коло школи. Тут він згадав, що Раїса лишилась сама, бо пустила Тетяну додому, і схотів довідатися, чи не сталося чого з Раїсою, чи не налякало її… тим більш, що двері од школи одчинені були… Аж тут он що… Ну, як же вона себе почуває?.. Лучче?.. І слава богу!.. От тільки в хаті душно, не здорово, краще одчинити вікна… Що? Вона боїться?.. Але ж небо зовсім ясне й зоряне, а повітря чисте й тихе… Правда?.. Їй так лучче буде. Чи може він чим помогти їй? Може б, послати по Тетяну, а то вона ще не зовсім очутилася… Звісно, коли вона не хоче, він не посилатиме, хоч, на його думку, так було б краще… Зате він зараз пришле їй настоянки на зіллі, півчарки якої прожене з лиця її блідоту і заспокоїть серце. А тепер він побажає їй на добраніч і сподівається, що завтра вона встане цілком здорова…
І коли він прощався, од його пухкої руки, од білого підрясника, що загортав сливе жіночий торс, од блідуватого обличчя, сірих очей і навіть лисини віяло таким спокоєм, що Раїса не могла пустити його так швидко од себе. Як-не-як - вона була йому вдячна.
- Посидьте ще, - несміливо попрохала вона о. Василя, не випускаючи його руки з своєї.
- Чого ви так хапаєтесь? У мене мусить бути готовий самовар, я ще до бурі наставила його… Нап'ємося чаю…
І, не даючи йому часу на одповідь, вона пірнула в темряву сусідньої хати…
Самовар радісно клекотів і випускав пару. Лампа під білим абажуром золотила нові соснові стіни. Дух свіжого чаю мішався з озонованим повітрям, в одчинені вікна дивилось зорями небо. Раїса дзвонила склянками. Її суха фігурка в білій одежі метушилась по хаті, як на вітрі пір'їнка, чорні очі блищали, на зів'ялих лицях грав легкий рум'янець, а в голосі чулася така нотка, наче електричність, пронісшись над землею, лишила дещо в сьому утлому тілі.
О. Василь, заклавши ногу на ногу і пускаючи струмок диму од папіроси, дивувався сій раптовій зміні в настрої учительки, хоч ся зміна була йому приємна. Йому приємна була й та чистота, якою блищали золото самовара, молочний абажур лампи, соснові стіни, сукня хазяйки і зоряне небо.
Раїса ще не зовсім одійшла після бурі; се було помітно з легкого тремтіння руки, коли вона ставила перед гостем склянку, з її нервових, занадто жвавих рухів, блиску очей і піднесеного настрою. Їй зразу стало так легко говорити з о. Василем, наче він був її давнім і хорошим знайомим.
Показалося, що вона знала його покійну жінку. Фаня була на два класи старша за неї, але вона добре пам'ятає її. І от вона померла… вісім літ минуло, як померла, а Раїса нічого й не відала.
- Єдина потіха лишилася у мене в житті - се моя дівчинка, Тася… Вона завтра або позавтра приїде…
І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя у нього ставало добрим і сірі очі променіли.
Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раїса цікавилася дівчинкою.
Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих, і тут Раїса мала чимало несподіванок. Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семінарист, який, сюсюкаючи, провадив їй ідеї Фейєрбаха4, носить тепер камилавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.
- Що ви кажете? - не вірила вона власним ухам.
- Єй-богу… Хіба ви не читаєте «Епархиальных ведомостей»5?
Ні, вона ніколи не читала «Епархиальных ведомостей», і він обіцяв принести їй їх.
Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, нагороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бринів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам'яті давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії…
По відході о. Василя Раїса пірнула в ліжко, на дно колодязя. Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок. Перед очима її стояла велика постать зі спокійним обличчям, з променистими очима, зі складеними над її чолом пучками пухкої руки…
За два дні у школу вбігла дванадцятилітня дівчинка з кругленьким клапоухим видочком поміж піднятими догори плечима. Її бистрі чорні очиці нагадували Фаню - і Раїса зразу догадалася, що то Тася. Погано пошита перкалева сукенка не укривала оцупкуватої фігури, білі панчохи тісно обхоплювали грубі литки, а жовті вушка од рудих черевиків теліпались наверху, як свинячі вуха.
Тася проскочила повз Раїсу і, не помітивши її, оббігла усі класи, стукаючи черевиками та заглядаючи у всі закутки, наче вона вернулася до свого дому і обдивлялась, чи все гаразд. Врешті вона наскочила на Раїсу і засоромилась. Але не надовго. За кілька хвилин вона вже засипала Раїсу безладними питаннями.
Чи є в неї сестра? А вишні в садку вже достигли? Чи й у неї була та сама начальниця в школі? Які конфітури Раїса любить, бо вона любить всякі… і т. д. і т. д.
Тася швидко сприятелювалася з Раїсою, не випускала і руки з своїх, тягла до себе в гостину. Раїса пішла.
В попівських горницях вони нікого не застали. Та о. Василь скоро надійшов і дуже зрадів Раїсі.
- Матусю!.. Матусю!.. - гукав він у другу хату, витираючи впрілу лисину. - Гостя маємо…
Десь іздалеку почувся частий стукіт, наче коза стукала ратицями по помості. Трохи згодом у дверях показалася чорна баба з ціпком у руках, од якого походив той чудний згук.
- «Матусю… матусю…» - передражнила вона сина, - гість… а який то гість? Вчителька… могла б давно вже прийти.
Вона знов постукала ціпком, перейшла, не звернувши уваги на Раїсу, хату, сіла на стілець і замимрила:
- Матусю… матусю… вчителька… вчителька…
