Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович

Але враз той, хто назвався Пташкою, стягнув із голови перуку. Провів рукою по родимій плямі, цапнув нігтем за край, скривився, віддер від щоки, недбало кинув під ноги. Провів язиком по зубах, допоміг собі пальцем — і ось щербина з рота зникла.

— Ротмістр Кулагін, Олексій Кузьмич, офіцер охоронного відділення, — вів далі Ковалевський. — Без його допомоги цей хитрий прилад мені не було де і як роздобути. Усе зроблено для того, аби ти, гадино, зізнався в убивстві моєї сестри Христини. Зізнання, я маю надію, записано на фонограф. Це навіть краще, ніж змусити тебе писати щиросердне. Ти підеш на шибеницю, Волобуєв.

— Я? — Гліб Львович тицьнув пальцем собі в груди. — Так давайте разом послухаємо, про що тут йшлося! Я не вбивав нікого! Твою Христю вбив ось він!

Палець націлився на того, кого господар знав як Пташку.

— Панове, у нього револьвер, — нагадав Чечель. — Права кишеня сюртука.

— Я теж озброєний, — озвався ротмістр. — Влаштуємо дуель, мосьпане, чи здасте добровільно?

Волобуєв мацнув кишеню.

Чечель різко, сильно махнув правицею.

З рукава в долоню влетів револьвер-апаш [14].

— Геть руку! — вигукнув Платон. — Вгору, обидві! Я сам, так надійніше.

Перш ніж підкоритися, титулярний радник по черзі зміряв поглядом кожного з трійці. По тому дозволив Чечелю порпатися у своїх кишенях. Аби обшукати, Платон розтиснув правицю, апаш теліпався на гумці й не заважав. Намацав зброю, витягнув, показав присутнім:

— Наган. Армійський, явно крадений. Може, навіть забрали в убитого офіцера.

— Що ви мелете?! — вибухнув Волобуєв. — Не вбивав я ніяких офіцерів, занадто вже!

— Ніхто не каже, що ви вбили. Купили з рук крадене, у якомусь притоні. Красна ціна — двадцять три рублі, та крадене скидають задешево. Червінець, не більше.

Платон зважив наган на долоні. Перевірив барабан. Трошки подумав, висипав набої на килим, розкидав носаком черевика. Зброю, яка вже нічим не загрожувала, примостив на каміні.

— Як кажуть в Одесі, пане Волобуєв, я на вас дивуюся, — гмикнув він. — Якщо я не Пташка, в миру — Корній Ларін, прізвище справжнє, то і дружину вашу вбити не міг. Але так, для цього ви справді найняли досить відомого в кримінальному світі душогуба. Не знали його в лице, його взагалі мало хто впізнає, майстер гримуватися, чисто артист. Так ми з вами й познайомилися. А щодо Христини Павлівни… Voila!

Він театральним жестом прочинив двері.

Христина — жива Христина! — зайшла всередину.

Щось сталося, щось помінялося в цьому світі. Чи не вперше за чотири роки подружнього життя Волобуєв раптом побачив: а його дружина все ж гарна. Не вродлива, красою не сліпить, художникам не позуватиме для портретів. Та все ж щось, якась іскорка, якась блискавка, родзинка, перчинка в ній була.

Христина, не дивлячись ні на кого, бачачи перед собою лише одну людину, мовчки перетнула кабінет.

Стала навпроти.

Порожньо в очах.

Плюнула в лице.

Шмаргонула долонею в чорній лайковій рукавичці.

Раз.

Другий.

Третім ударом розбила губу титулярного радника до крові.

— Не хотіла вірити, — сказала тихо, вклавши в слова залишки люті. — І водночас повірила одразу. Не думала, що це правда, — і чомусь не чекала від тебе іншого. Будь ти проклятий, Глібе Волобуєв. Ходімо звідси, Серж.

Це промовила, стоячи до брата спиною.

— Квартира твоя, Христю. Дім твій, і ти нікуди звідси не підеш, — нагадав Ковалевський.

— Піду, — вперто правила своє жінка, далі свердлячи очима розчавленого Волобуєва. — Повернуся, коли тут вимиють підлогу джерельною водою. І як слід висвятять усе, навіть туалетну кімнату. А потім, Серже, я попрошу тебе взяти на себе клопіт продати помешкання. Доти я житиму в готелі.

— Дозволь запропонувати тобі кімнату в моїй квартирі на Куликівській, — м’яко мовив брат. — Екіпаж чекає на вулиці. Після того, що сталося, на тебе полюватимуть газетярі. А до суду ти потрібна в Харкові.

— Я подумаю. Поки проведи мене.

Титулярний радник Волобуєв відтепер перестав для неї існувати.

— Прошу пробачити мені, панове. Мушу приділити увагу сестрі.

Ковалевський узяв Христину за лікоть, вони залишили кабінет.

— Я щось чув про вас краєм вуха, пане Чечель, — порушив Гліб Львович мовчанку. — Здається, вам заборонено бувати у губернських містах. І тут жандармський ротмістр… Знайшли спільну мову, бачу.

Волобуєв, сам того не знаючи, зачепив неприємну, прикру для Чечеля історію. Але з огляду на обставини…

— Вас це стосується в останню чергу, — відрізав Платон.

— На жаль, мосьпане, чистий кримінал не в компетенції відомства, де я маю честь служити, — долучився Кулагін. — Інакше я б із великим задоволенням зайнявся вами особисто. Відтак мушу заперечити панові Чечелю. Вас не повісять. Залишимо будь-який інший вирок на совість суду присяжних.

— Суд виправдає, панове. — Гліб Львович глузливо реготнув, бо вкотре за день оговтався від несподіванки й опанував себе. — Що можуть мені інкримінувати, прошу пояснити? Оцю виставу любительського театру, у яку ви мене втягнули? Злочину як такого не скоєно. Усі живі та здорові. А розмову, записану на он той хитрий прилад, спритний адвокат трактуватиме, як вигідно для захисту. Повірте мені, адвокати в чергу ставатимуть, аби взяти мою справу. Такий процес прославить усякого.

— Ви ще той демагог, — гмикнув Чечель. — Я встиг помітити. На собі відчув, на власних вухах.

— Досить розмов насправді. — Кулагін прокашлявся. — Маю для вас, пане Волобуєв, два варіанти розвитку дій. Або я тихо-мирно супроводжую вас до поліцейського відділку й здаю в руки слуг закону. Або поліція приїде сюди, на вас начеплять кайдани й запхають у тюремну карету привселюдно.

— Так чи інакше арешт і судовий процес виведуть мене на люди. Але хай. Поїдемо разом. Ану, як врахує слідство мій жест доброї волі.

Платон насторожився.

До того змусив досвід спілкування з Глібом Волобуєвим. Чечель навіть тепер не міг оцінити його однозначно. З одного боку, ніби боягуз. Точніше, особа, котра сто разів подумає, перш ніж наважитися на самостійний ризикований крок — і в більшості випадків передумає, перекладе брудні справи й відповідальність за них на чужі плечі. З другого — Платон справді не чекав, що титулярний радник погрожуватиме револьвером. Якби не аргументи, наведені Чечелем, він, найімовірніше, стрельнув би — адже Платон сам підвів його до тієї межі, звідки назад дороги нема. Зважаючи на це, розслаблятися не слід.

Єдине: Чечель не міг переступити через себе.

Досить, що Ковалевський змусив його до небажаного контакту з жандармом. Наслідки не забаряться, і не для Сержа. Щось усередині, щось, набуте, нажите, накопичене за чотири роки життя у фактичному вигнанні, заважало Платонові попередити ротмістра Кулагіна про можливу небезпеку.

Ой, тю на вас усіх… Яка там небезпека, від кого.

Здувся титулярний радник.

Із такими думками Чечель спокійно, відсторонено дивився на Волобуєва.

А той нічого особливого не робив.

Слухняно, покірно заклав руки за спину. Наблизився до дверей. Штовхнув носаком, прочиняючи.

Та враз — дві дії водночас, стрімко.

— БАРОН, ФАС! ВІЗЬМИ! — заволав і стрибнув набік так далеко, як зміг.

Пес за командою господаря мчав просто на жертву.

На Кулагіна, який рухався за його спиною, — тепер собаці ніхто шлях не заступав.

На коротку мить Чечель розгубився.

Пес збив із ніг ротмістра, навалився всією тушею, зуби клацали за кілька сантиметрів від горла. Жандармський офіцер кричав, незграбно махав довгими ногами й крутився всім тілом, марно намагаючись скинути хижака з себе. Встиг виставити вперед руки й тепер відчайдушно стримував Баронову довбешку. Але довго опору чинити не міг — пес впевнено перемагав.

Та в той самий час його хазяїн, Гліб Волобуєв, перетнув залу, вилетів з покоїв, зник із виду. Гучно грюкнули вхідні двері, злочинець виграв момент і забіг. Дозволити йому втекти означало спіймати облизня, помножити на нуль докладені зусилля. Програвати Платон не любив. Ніхто не любить, у прагненні перемог він не одинокий. Та в його життєвій ситуації він, вигнанець, особа поза законом, втратити шанс не мав права: собі дорожче.