Бентежна кров - Галбрейт Роберт

30

Аннабель горлала в старій кімнаті Стівена — по сусідству з кімнатою Робін. Небога кричала більшу частину ночі на Різдво, і Робін не спала разом з нею, а щоб заглушити крик, слухала в навушниках Джоан Мітчелл.

Чотириденне ув’язнення в батьківському домі в Месемі повернуло Робін до химерних лабіринтів мелодій Мітчелл і текстів, у яких вона дивно губилася. Але Марго Бамборо тамувала цією музикою якусь свою потребу — а хіба її життя не було значно складнішим за життя Робін? Підтримувала недужих батьків, любила новонароджену доньку й сумувала за нею, боролася з перехресними течіями й залякуванням на роботі, з чоловіком, який з нею не розмовляв, з колишнім коханцем, який повернувся і казав, що змінився. Що власні негаразди Робін у порівнянні з цим?

Тож Робін лежала в темряві та слухала, як не слухала в поїзді. Так вона розчула чужинську вишуканість у словах, що їх співав прегарний голос. У житті Робін не трапилося божевільних романів, які вона могла б дослідити чи оплакати: тільки один бойфренд і один шлюб, у якому все полетіло шкереберть, і ось вона опинилася в батьківському домі — бездітна двадцятидев’ятирічна жінка, чиє життя плине «у протилежному напрямку, не як усі ми»: іншими словами, рухається назад.

Але тепер у темряві Робін розчула мелодію серед хаосу різнобіж-них акордів. Щойно вона припинила порівнювати цю музику з уже знайомими піснями, з чужих і дивних образів постала сповідь про неприкаяність і недоречність, про те, як складно жити подвійним життям, марно чекати на споріднену душу, прагнути і кохання, і свободи.

Робін аж здригнулася, почувши перші слова восьмого треку: «I'm always running behind the times, just like this train... [4]»

А далі, коли Мітчелл спитала: «What are you going to do now? You got no one to give your love to [5]», очі Робін наповнилися слізьми. На відстані якоїсь милі Метью і Сара разом лежать у ліжку в гостьовій кімнаті в будинку її колишнього свекра, а Робін сама-самісінька тут, у кімнаті, над якою завжди висітиме тінь тюремної камери. Саме тут вона, покинувши університет, багато місяців лишалася між чотирьох стін — наодинці з власними спогадами про чоловіка в масці горили і двадцять найгірших хвилин свого життя.

Відколи вона приїхала, хтось завжди виходить у містечко разом з нею — мовляв, «ти не повинна ховатися». Рідні робили це з найкращими намірами, але самі наміри містили натяк на те, що жінці, чий колишній чоловік знайшов нову партнерку, слід ховатися. Статусу одиначки слід було соромитися.

Слухаючи «Court and Spark», Робін зрозуміла, що і справді рухається не в тому напрямку, в якому ідуть її знайомі. Вона з боєм вертається назад — до людини, якою була, поки чоловік у масці горили не затягнув її у морок під сходами. А інші не розуміють цього, бо думають, що справжня вона — це та дружина, яку хотів мати Метью Канліфф: жінка, яка тихенько працює в кадровій агенції, а ввечері безпечно сидить удома. Інші не розуміють, що ця жінка — результат отих двадцяти хвилин, а справжня Робін могла б і не повернутися, якби її помилково не відіслали до обшарпаного офісу на Денмарк-стріт.

З дивним відчуттям, що безсонні години не згаяно марно, Робін вимкнула айпод. О четвертій ранку на Різдво будинок нарешті поринув у тишу. Робін вийняла навушники, перевернулася набік і заснула.

За дві години Аннабель знову прокинулася, а Робін цього разу встала з ліжка й босоніж спустилася до великого дерев’яного столу біля плити. З собою вона мала записник, ноутбук і телефон.

Приємно було мати порожню кухню до своїх послуг. За вікнами укритий намороззю сад стояв синьо-срібний у досвітню зимову годину. Робін поклала на стіл ноутбук і телефон і побажала доброго ранку старому Раунтрі. Через артрит пес був зранку не дуже активний, але ліниво помахав до неї хвостом зі свого кошика біля батареї. Робін зробила собі чай, а тоді сіла за стіл і розгорнула ноутбук.

Вона ще не читала Страйкове резюме гороскопних нотаток Талбота, бо вчора допомагала мамі готувати різдвяну вечерю. Робін саме складала в пароварку брюссельську капусту, коли краєм ока помітила сповіщення на телефоні, який заряджався від однієї з небагатьох розеток, не зайнятих приладами для немовляти — стерилізатором для пляшечки, радіонянею, молоковідсмоктувачем. Побачивши ім’я Страйка, Робін була зраділа, бо подумала, що він хоче подякувати за дівіді з концертом Тома Вейтса, а той факт, що він написав просто на Різдво,— це вияв дружнього ставлення, якого Робін від Страйка ще не бачила.

Однак відкривши повідомлення, вона прочитала тільки:

До відома: резюме Талботових нотаток і наші дії

Мабуть, вираз обличчя в неї став кислий, бо Робін звела очі та зрозуміла, що Лінда уважно на неї дивиться.

«Щось погане?»

«Та просто Страйк».

«На свято?» — різко спитала Лінда.

І Робін негайно здогадалася, що Джефрі, її колишній свекор, мабуть, розносить по Месему думку, що невірність Метью — то реакція на підступну зраду Робін. Вона прочитала це і на обличчі матері, і в тому, як Дженні раптом дуже зацікавилася Аннабель, яку колисала на руках, і в уважному позирку молодшого брата Джонатана, який виливав на тарілку журавлинний соус із пляшки.

«Це по роботі»,— холодно сказала Робін. Гі мовчазні судді негайно кинулися кожен до своєї справи.

Тому сьогодні, після цього всього, вона почала читати Страйків документ із суперечливим ставленням до автора. Той факт, що він написав їй просто на Різдво, відгонив докором — ніби Робін підвела його, поїхавши до Месема замість лишитися в Лондоні й одноосібно давати раду агенції, поки Страйк, Барклей і Моррис хворіють. Ба більше, коли вже написав у свято, звичайна ввічливість вимагала додати якісь особисті слова. Можливо, Страйк просто поставився до вибору її різдвяного подарунку так само байдуже, як ставився до неї самої.

Робін саме дочитала до кінця розділу «Можливі зачіпки» і перетравлювала інформацію про те, що як мінімум один раз поруч з Марго Бамборо перебував професійний бандит, коли прочинилися двері кухні та впустили далеке волання маленької Аннабель. Увійшла Лінда в халаті й капцях.

— Що ти тут робиш у таку годину? — несхвальним тоном спитала вона, ідучи до чайника.

Робін постаралася не показати свого роздратування. Останні кілька днів вона усміхалася до болю в щоках, допомагала як могла, захвалила малу Аннабель з голови до п’ят; гралася в шаради, розливала напої, розгортала шоколадки й колола горіхи для Дженні, бо та не вставала з дивана, всякчас годуючи дитину. Робін з цікавістю і співчуттям розпитувала Джонатана про звитяги його університетських друзів; слухала роздуми батька про політику Девіда Камерона в галузі сільського господарства, а ще відзначила (але промовчала), що ніхто з рідних не питає про її власну роботу. Невже не можна спокійно посидіти півгодини на кухні, коли вже Аннабель так горлає, що й не поспати?

— Читаю листа,— відповіла Робін.

— Вони думають,— повідомила Лінда (Робін зрозуміла, що «вони» — то молоді батьки, чиї думки й бажання нині мали особливу вагу),— що то через капусту. В неї цілу ніч кольки. Дженні очей не стулила.

— Аннабель не їла капусти,— здивувалася Робін.

— Вона все споживає з грудним молоком,— пояснила Лінда. Робін причулася зверхність — адже сама вона не посвячена в таємниці материнства.

Взявши дві чашки чаю — для Стівена та Дженні,— Лінда вийшла. Робін з полегшенням розгорнула записник і занотувала кілька речей, які спали їй на думку в процесі читання «Можливих зачіпок», а тоді повернулася до заміток Страйка та прочитала короткий розділ «Різного», яке він видобув з нотатника Талбота.